Травма перетворилася на мистецьку зрілість

Над Дніпром той період називають «лихі дев’яності», тобто злиденні/жахливі 90-ті. З одного боку, після них залишився травматичний досвід бідності та соціального колапсу. З іншого – це був час дитинства і юності багатьох митців, які зараз, у другому десятилітті нового тисячоліття, вступають у творчу зрілість і намагаються опрацювати свій досвід.

Гучні українські фільми останніх років, з якими польський глядач міг ознайомитися в кінотеатрах або на стрімінгових платформах, – «Памфір», «Люксембург, Люксембург» та «Камінь, папір, граната» – об’єднує важливий мотив. Це образ батька – втраченого, шуканого, знайденого та прощеного. Хоча не всі ці стрічки звертаються до того похмурого десятиліття, вони пропонують спільну відповідь на те, як Україна хотіла б впоратися зі своїм минулим.

Що характерно, ці фільми зняли режисери, які виросли саме в 90-х роках: за ними стоять Ірина Цілик (нар. 1982) та Артем Чех (нар. 1985), Дмитро Сухолиткий-Собчук (нар. 1983) та Антоніо Лукіч (нар. 1992).

Романтика à la russe

Темна зимова ніч без світла. Мафіозі в BMW. Леонід Кучма в соболиній шапці. Це кадри, які ми бачимо в українських документальних фільмах про той період.

90-ті роки стали для українців часом перевірки надій. Виявилося, що омріяна незалежність не принесла поліпшення економічної ситуації. ВВП за десятиліття впав у 2,5 раза, з’явилося масове безробіття, закривалися підприємства. Соціологи пишуть про глибоку кризу чоловіків, які не могли знайти себе в новій реальності і впадали в залежності.

Початок нового тисячоліття був періодом економічного буму, кольорових революцій і нових сподівань. Досвід попереднього десятиліття швидко відійшов у глибини української підсвідомості. «Як тільки реальні 90-ті роки добігли кінця, їх місце зайняло уявлення, яке залишило слід у літературі, музиці та кіно. Що далі в часі віддалялося те десятиліття, то більше його романтизували», – стверджує Олег Криштопа, репортер й автор документальної антології про Україну того періоду. На його думку, одним з перших, хто запустив міф про той період в українську культуру, був Сергій Жадан, автор роману «Депеш Мод», що розповідає про життя підлітків зі Східної України. Тему кримінальних розборок, протистоянь між міліціонерами та злодіями, експлуатувала в той час російська попкультура, яка тоді мала величезний вплив на українців. «У 2000 році хвиля московської культури повернулася в Україну з новою силою брутального капіталізму, підсиленого романтикою мафіозного світу», – стверджує Криштопа.

Відповіддю на цю ситуацію в тодішній українській високій культурі був насамперед ескапізм: втеча до історичних ідилій (як у галицькому міфі про станіславський феномен) та уявної європейськості. Недофінансована та кадрово слабка українська кінематографія того періоду функціонувала не надто добре. Місцева кіноіндустрія зміцніла лише після 2014 року, коли з’явилася суттєва фінансова підтримка з боку держави. Завдяки їй голос українських кінематографістів ставав дедалі сильнішим і краще чутним у суспільстві. Творців молодого покоління, які завдяки цьому розправили крила, об’єднала місія розповісти про своє дитинство та пов’язані з ним травми.

Нерозкритий батько

«Не можна жити спогадами про минуле, треба звільнитися від них. Не можна звільнитися від спогадів про минуле, треба навчитися жити з ними» – це уривок з кіномонологу Васі, одного з двох головних героїв фільму «Люксембург, Люксембург», найгучнішої кінопрем’єри України 2023 року, знятої режисером Антоніо Лукічем.

Перші сцени цього фільму переносять нас в українську провінцію 1998 року, до містечка Лубни. Там ми знайомимося з двома братами-близнюками і їхнім таємничим батьком, який виглядає як типовий «рішала» 90-х років, тобто людина, здатна владнати будь-що.

Цей епізод є лише вступом до всієї історії, адже решта сюжету розгортається вже в наші дні. Батько зникає, а його сини та мати намагаються знайти своє місце в новій реальності. Головним героям, які вже стали дорослими, відведено контрастні ролі: це дует поліцейського й хулігана, добродушного хлопця і невдахи, негідника і невинної душі. Зрештою, один з братів шанує пам’ять про батька, а інший – хоче про нього забути. У певний момент вони дізнаються, що їхній батько, найімовірніше, помирає в лікарні в Люксембурзі.

Варто зауважити, що ролі головних героїв майстерно виконали натуральні близнюки Аміль і Раміль Насірови, репери з маленького села Близнюки. Це засновники сільської хіп-хоп-групи «Курган&Агрегат», яка завдяки сатиричним текстам здобула велику популярність в Україні. За свій кінодебют перший з них отримав премію «Кіноколо» як найкращий український актор 2023 року. Брати внесли у фільм чимало автентичності й гумору, що особливо проявляється в мові (актори розмовляють місцевим суржиком: сумішшю української та російської мов).

Суттю кіноісторії є спільна подорож Васі та Колі до західного міста мільйонерів. Брати вирушають, щоб дізнатися, ким став їхній батько. Супергероєм з кримінального фільму, як у дитячих уявленнях? А може, гастарбайтером, який помирає без копійки? Однак їхня подорож до міфічної Європи – це насамперед подорож углиб себе. І неважливо, чи виявиться їхній батько менеджером футбольних зірок, прибиральником, що охороняє віллу в Люксембурзі, чи, можливо, працівником АЗС на заході України. Важливе інше. Головний герой з двома обличчями – адже образ братів-близнюків тут можна сприймати як два обличчя однієї душі – потребує звільнення від роздвоєння, що руйнує його. І саме завдяки цій подорожі він знаходить заспокоєння та здобуває психічну цілісність, яка дозволяє йому примиритися з минулим. А разом з ним – символічно – цього може досягти ціле покоління загублених дітей 90-х.

Уявний батько

«Ми дорослішали в постколоніальній країні, у несприятливих умовах, а як дорослі стоїмо на порозі нового досвіду, страшного й незмивного», – написав український письменник Артем Чех в есе «Вино» з однойменної збірки. У наведеному реченні, по суті, викладено основну ідею фільму Ірини Цілик «Камінь, папір, граната» (в українському прокаті стрічка мала назву «Я і Фелікс» – ред.), що є екранізацією роману згаданого вище автора (який, до речі, є чоловіком режисерки). Назва книжкової версії звучить як «Хто ти такий?», тобто «Ким ти є?», і саме це питання щодо ідентичності щохвилини постає перед її героєм – типовою дитиною 90-х. Ми спостерігаємо за ним протягом усього десятиліття, як він дорослішає та розвиває свої стосунки з батьками й опікунами.

Батько головного героя – це чоловік у кризі, ніби зійшов зі сторінок соціологічних підручників про 90-ті. Коли він не працює за кордоном, то перебуває в стані депресивної коми на дивані перед телевізором. Він слабкий і нікчемний, не пропонує дитині ані авторитету, ані гідних умов життя. Його доля закінчується жалюгідно: він змушений ховатися в шафі вдома від кредиторів.

Тимофій – так звати маленького героя роману і фільму, знятого за його мотивами, – фактично виростає без нагляду, бо мати виїжджає на заробітки до Києва. У віці чотирнадцяти років він робить передчасну спробу самостійного проживання з дівчиною. Це типова дитина 90-х, яку так описує Чех: «Вони дорослішали без батьків, наївні у своїй жорстокості, лаялися, тікали з дому, поверталися замерзлі й голодні, але не вибачалися, а лише замикалися у своїх кімнатах і потайки переживали своє дитинство, ніби на них чекало щось краще».

Хлопчик знаходить заміну батькові в особі Фелікса: партнера своєї бабусі, ветерана війни в Афганістані, алкоголіка, що страждає на ПТСР. У фільмі цю роль чудово зіграв український письменник Юрій Іздрик. Він агресивний, розбитий, але по-своєму притягує увагу хлопчика. Чех створив цей образ на основі власних спостережень. Як він пише у згаданому есе: «У дитинстві я мешкав під одним дахом з прототипом романового персонажа, зблизька бачив його сльози, страждання, відчай, страх, спалахи розсудливого мислення та жахливі марення в стані делірію – усі ці екстремальні ситуації». Хоча спочатку хлопчик відчуває огиду до Фелікса, згодом він переживає разом з ним юнацькі пригоди: стріляє з «калаша», продає макулатуру, б’ється з місцевими бандитами.

Такого вторгника у сімейне життя, як Фелікс, можна було б забути, витіснити за межі пам’яті. Тим часом Чех і Цілик повертають його до життя й описують з розумінням, навіть певною ніжністю. Стосунки «авторитет – учень», «дід – онук» у цьому виданні викривлені, дегенеровані, як і вся реальність за вікном у мікрорайоні міста Черкаси. І все ж вони залишаються помітними й легітимізованими як спогад, до якого можна повернутися.

Похований батько

Фільм «Памфір» вирізняється зовсім іншою стилістикою, ніж згадані вище твори. Ми вже не бачимо сірих багатоповерхових кварталів українських міст з декораціями, гаджетами та музикою 90-х. Цього разу ми спостерігаємо за карпатським селом – сучасним, але все ще міцно вкоріненим у традиційному фольклорі. Найсильнішою стороною фільму є, власне, геніальна візуальна складова, на такому рівні, якого в українському кіно ми не бачили з часів фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 1964 року. Подібно до тієї легенди української кінематографії, фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука занурює нас у чарівний світ гуцульських сіл з їхніми віруваннями та міфологією.

І тут ми знайдемо історію про хлопчика Назара, який росте без батька, який, як і в описаних вище творах, вписується в архетип чоловіка 90-х років. Леонід («Памфір») – колишній контрабандист (найкращий у селі), майстер місцевих карнавальних поєдинків, емігрант, що виїжджає на заробітки. Тільки ось у цьому випадку батько – довгоочікуваний і сподіваний – нарешті з’являється і сповнений чоловічої, а може, навіть тваринної сили. Син Назар зачаровано дивиться на нього, бачить у ньому зразок для наслідування й авторитет. На прохання дружини чоловік має розпочати нове, чесне життя. Однак злісна доля не дозволяє виплутатися з павутини кримінальних зв’язків. Чоловік береться боротися з долею, але марно.

У фінальній сцені фільму (увага: спойлер!) Леонід і Назар потрапляють у бандитську пастку і їх заганяють у темний підземний тунель. Старший з героїв вирішує пожертвувати своїм життям: він прощається із сином батьківськими словами мудрості й наказує йому рятуватися та перейти на інший бік кордону, до кращого майбутнього. У фіналі фільму ми бачимо, як син виходить з-під землі, народжується заново, а батько (а отже, разом з ним і минуле) залишається глибоко похованим.

Прощання з минулим

Кожен із цих творів можна інтерпретувати по-різному. Наприклад, крізь релігійну призму – особливо у випадку з «Памфіром», який сильно нагадує біблійний міф про Йова. Звісно, можна також посилатися на особисту психологію та фройдівський комплекс батька. Я ж хотів би розглянути використання топосу батька у згаданих вище творах з погляду соціальної історії.

«Кажуть, що батьки відповідальні за своїх дітей. А чи повинні ми, діти, нести відповідальність за своїх батьків?» – каже в якийсь момент Вася, герой фільму «Люксембург, Люксембург». І це також питання, яке ставлять собі згадані українські митці. Що робити з ганебним, бідним минулим 90-х років з його кримінальним присмаком, яке символізують кіношні батьки? Зректися його, забути й викинути за межі пам’яті?

Автори описаних творів вирішують інакше. Вони визнають минуле частиною себе, легітимним фрагментом їхньої спільної історії. Символічно вони вирішують поховати її (пам’ять) разом з ним (батьком) і нарешті гідно закрити той розділ історії країни. З художньої точки зору це сміливий жест: українські митці молодого покоління в такий спосіб приймають непрості роки дитинства як частину спадщини, яка, однак, більше не мусить впливати на їхнє майбутнє.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Trauma przerodziła się w artystyczną dojrzałość