Міфологія українського міжрегіонального сприйняття веде свій родовід з 1939 року минулого століття, коли до складу СССР увійшла Західна Україна. Ці регіони взагалі ніколи не входили до складу Російської імперії всіх її видань.
До війни, зрозуміло, у „східняків" не було можливості уважно придивитись до „західняків", а, десь починаючи з 1944 року, цей процес активізувався. Вони придивлялись через ту саму оптику, що її українській наддніпрянській масі нав'язував радянський агітпроп. І, відповідно, на Сході України поступово виникає стереотип жителя Західної України. Треба сказати, що цей стереотип сприйняття відносно „східняків" виникає і в жителя України Західної. Якщо говорити відверто, західноукраїнський стереотип, між нами кажучи, найменш міфологізований і найбільш наближений до історії. Чому?
Треба зрозуміти одну таку просту річ: західні українці - це ті українці, які побачили радянську владу, і взагалі саму сутність світу, який прийшов зі Сходу, набагато переконливіше, аніж „східняки". Тому що тут уже не було можливості вірити якимось міфам, легендам. Це була реальність, коли спочатку Червону Армію зустрічали квітами, жовто-синіми знаменами, червоними і синьо-жовтими стрічками (кільканадцять годин ілюзій), а вже через кілька діб стало зрозуміло, що не має бути ось цих самих ілюзій, оскільки почалися нещадні репресії. Згодом західноукраїнські селяни, в 1941 році, кричали навздогін відступаючим червоноармійцям - „ви принесли нам рабство"! Тобто, жителі Західної України відразу побачили, що таке радянський режим.
На превеликий жаль, жителі Східної України, які прожили під цим самим режимом впродовж чи не століття, так чи інакше поділяють безконечно наївні стереотипи. Наприклад, що радянська влада - це влада, яка опікувалася своїми громадянами ледве чи не ідеально; чи, наприклад, що Україна має бути при „незворушній та безпросвітній дружбі з Росією"...
Цих самих ілюзій та галюцинацій тут, на Наддніпрянській Україні, дуже багато. Ці стереотипи стають все більш очевиднішими, чим далі на Схід України - до кордону з Росією. І, очевидно, що одразу вони не зникнуть з людської поведінки. Тим більше, масової поведінки, оскільки вони з певного часу починають підігріватися політичними силами типу Партії регіонів.
Але парадокс полягає в тім, що, скажімо, донеччани, не вважають себе росіянами. Буває, що в Донецькій області поміж собою вони розмовляють по-українськи, а коли до них підходить киянин, а тим більше львів'янин, вони одразу переходять на російську мову і дивляться на прибульця з великою недовірою, мовляв, він при якійсь інтризі. Тому що впродовж десятиріч їм у голову втовкмачували, що там, на Західній Україні, радикальні націоналісти, і їх підгодовує або фашистська Німеччина, або імперіалістичний Захід; що вони або проамериканські, або пронімецькі... Відповідним чином ці стереотипи відбиваються у масовій поведінці. З відходом старших поколінь вони будуть зникати.
Я співчував психологічно, не політично, луганчанам та донеччанам з низів, які приїжджали сюди, в Київ, на мітинги, у світ, який видавався їм абсолютно ворожим. Раптом вони побачили, що цей світ до них ставиться доволі лояльно, зрештою, інколи насмішкувато. Вони відчувають, що до них ставляться не так, як мають ставитись якісь проамериканські чи профашистські елементи... Слід розуміти: цей регіон - жертва радянського агітпропу, починаючи з 1918 року. Спочатку це робилося на суто комуністичній основі, коли у 1918 році під проводом Ворошилова тисячні маси здіймаються у бік Царицина тільки через те, щоб не мати справи з УНР... Але проходять десятиріччя, руйнується раптом радянська система, до влади в цьому регіоні приходять не ворошилови, а об'єктивно антикомуністи, буржуа високого класу, новокапіталісти. Але сама недовіра до України залишається, тільки переведена в іншу площину. І це справляє трохи навіть гумористичне враження, зловісно гумористичне.
Що з цим робити?
Поступово треба тим людям пояснювати їх справжню ситуацію в українському контексті. Аби вони зрозуміли: в політичному контексті Україна - це вже надовго. Ну і, звичайно, що триватиме дружба з Росією в загальнопсихологічному плані. Але, перепрошую, з якою Росією? З дуже енергійною новобуржуазною Росією, з цим самим євразійським тигром чи навіть левом, який будь-якої хвилини готовий атакувати півсвіту... То чи буде в такій Росії місце для цих людей - „східняків"?
Після цього, зрозуміло, виникає питання мови, ретроспективи історичної... Нехай говорять російською, але їхні діти мають вчити українську мову. Нехай вони вважають, що російські історія, російська мова - чи не найголовніше у світі, але їх треба ознайомити і з автентичною українською історією, включаючи її найдраматичніші сторінки. Сказати б, експатріювати із цієї самої свідомості міф про „бандерівців". На це піде дуже багато історичного часу. Принаймні у мене таке враження, що цей регіон зараз уже не кипить такою зненавистю до Києва та Львова, як це було раніше, масовою зненавистю.
Залишається сподіватися, що тамтешня новобуржуазія зрозуміє: їй в російській структурі місця немає. На них там завжди будуть дивитися, як на щось другорядне, а то й третьорядне. Їм треба так чи інакше входити в український контекст. От вони внаслідок останніх виборів увійшли, але ми бачимо доволі незграбну політичну поведінку от цієї самої еліти, яка все хоче підібгати під себе, забуваючи про те, що є інша Україна. І з цією Україною треба рахуватися. Як тільки ця еліта це зрозуміє, всі ці рінати і ахметови, то, поза всяким сумнівом, у них уже буде зовсім інша стратегія щодо цієї „східняцької" електоральної маси. Якщо ж тамтешня еліта не зрозуміє, що їй треба входити в загальноукраїнський контекст, то знову повториться 2004 рік.