Піплам подобається існувати минулим, хаватись ілюзіями та закриватись міфами. Це їм потрібно для хоч якоїсь рівноваги їх засліпленого пантячого фанатизму, який тільки підкреслює їх всепереможні сумніви.
Щодо сенсу їх перебування на цій планеті. Відповідно, й мова у них вся в надгробках, меморіалах та мавзолеях вже давно здохлих думок, слів і речень.
На крайняк, в них завжди є одна стопудова відмазка: без минулого немає майбутнього. Щоправда, коли стає зрозумілим, що це славне минуле заміняє їм як теперішнє, так і майбутнє, то вони відразу ж сповзають з теми у свої далекі нори дрібногризунного пережову.
Піпли звикли вдавати свої відчуття, почуття, оргазми і ентузіазми. Їм нічого не лишається як тільки імітувати відсутність того самого - живого і справжнього. За них відпрацьовує телебачення: справжні відчуття, справжній смак, зі спрайтом ти крутіший, ніж з кока-колою, і пофіг, що та вся хрєнь класно відчищає унітази. Зате всьо як в рекламі: біло, пухнасто і блищить, як собачі яйця.
А оскільки імітація безсмертна, то потрібно ж закликати на допомогу різні пафосні гасла, калічні ідеали, світлі майбуття, які ні в комуністів, ні в націоналістів з патріотами нічим не відрізняються. Там був пам'ятник Леніну, присобачили йому голову Шевченка. І мучитись довго не потрібно. А навіщо вигадувати ровер для пам'ятника Бандері? В нас мирно і спокійно ще процвітає совкова гігантоманія. Забадяжити йому чудесний соцреалізм і обмити чесно зароблені бабки.
Але це так, ліричний відступ. У поетичному вступі мене цікавить декілька речень з минулотижневої канонічної іконографії (zaxid.net/article/6625/) «Антонич і Львів. Хроніки міфу».
1. «Як на мене, інтерпретуючи по-своєму біографію Антонича, Юрій Андрухович вчинив як справжній поет. Він створив ще один поетичний міф...». Ну, про справжніх поетів і, особливо, про поетичні міфи Андруховича поговоримо пізніше.
2. «І вслід за Антоничем молилися до трави поети Калинець, Чубай і Андрухович і безліч зовсім молодих творців, які щороку 5 жовтня, в день народження Богдана-Ігоря Антонича, приїздять до Львова на поетичний конкурс його імені «Привітання життя», щоб вкотре засвідчити зв'язок і безконечність усього сущого. Адже для цього і твориться поезія...».
В світлі цього життєдайного речення авторка, можливо, радісно прощебетає інфу про принцип роздачі премії Антонича? Кому вона видається і за які таланти? Розповість за якими блатами вона роздається, і як класно підтасовується під цю поетичну пургу Богдан-Ігор Антонич.
Розповість про баблоносну жилу роздачі різноманітних премій на тілі неньки-України. Ну а після цього вже можна буде розтікашеся білкою по древу про справжніх поетів та поетичні міфи. Можливо, вона напише, на яку траву моляться зовсім молоді творці на різних поетичних зльотах від Ірпіня до Ялти і Коктебеля.
Можливо, варто написати про те, як на минулих Форумах видавців українські поети і вічні аристократи духу обригували стіни театру Курбаса від надлишку натхнення? Це ж такі класні візуальні поетичні міфи. Створити таку собі алею стін обструганих українськими митцями. Голівуд відпочиває! І не потрібно їздити дивитись галерею Пінчука на Бессарабці.
Можливо, вона докладно пояснить, за який такий творчєскій примітив дали Шевченківську премію Марії Матіос, і як вплинула на нагородження цьогорічного лауреата Шевченківки Тараса Федюка його посада президента Асоціації українських письменників?
Напише про Лубківського, який і роздає ці премії. Про його нижчеплінтусну репутацію незалежно від того, підписується від за широку коаліцію чи не підписується.
Напише про ще одного лауреата Шевченківки Остапа Лапського з Варшави. Назвати фігньою те, що Лапський пише - це ще буде похвала Лапському. Це дуже важко назвати поезією, це приклад того - як не треба писати поезію.
Просто йому вже за 70, і він її вистраждав. Якість віршів нікого не хвилює (її там і не має), і йому пишуть фантастичні рецензії з тих же штапмів українських хрестоматій та документів різних з'їздів КПРС. Ось один приклад його творчєства:
От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.
У мене України більше,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!
Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!
Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!
Це називається поезією? Ну, якщо це поезія, то я - іспанський льотчик.
Це ще гірше за мазохістичні плачі Рути Вітер та причитання звізданутих львівських целок-патріоток над солов'їністю мови та невмирущістю поетичного слова з їх дерев'яними охами і ахами актрис театру Заньковецької.
До цієї славної когорти невгамовних майстринь духу і слова прилягає й славнозвісна організаторка «Шевченко-фесту» Софійка Федина, від телефонних розмов з якою відбивається руками і ногами вже навіть сам Ігор Калинець. Соррі, це вже діагноз. Тут я цілком солідарний з Калинцем, а це, чи не єдиний випадок в українській пісенній творчості.
Від Антонича лишилось тільки ім'я, Констанціє. Лишився бренд, під який мона класно тирити філки і нагороджувати своїх. Ну, або тих, хто більше дасть на лапу. Чи просто дасть. Це ж феодалізм, панімаєтє, а ви - дємократія-дємократія. Лишилось це і фігова поезія його шанувальників і поціновувачів.
P.S. Від автора статті «Антонич і Львів. Хроніки міфу»
Щодо роздавання розмаїтих нагород і премій (зрештою, це, мабуть, не тільки України стосується), з Ковальчуком в загальному важко не погодитися. Однак декілька разів була присутньою на конкурсі «Привітання життя» і чула там добру поезію. Крім того, це все таки конкурс молодих поетів, він не раз є їхнім дебютом. Мені подобається поезія, наприклад, львів'янки Галини Крук, киянина Дмитра Лазуткіна, Оксани Кішко-Луцишиної з Ужгорода, які були свого часу нагороджені на цьому конкурсі. Про всіх, зрештою, говорити неможливо, однак це узагальнення легко робить Олександр Ковальчук, не назвавши жодного прізвища та неплавно зіскочивши на тему Шевченківської премії і обстругалівки в театрі Курбаса. Може, Ковальчуку час навчитися панувати над потоком свідомості, коли пише тексти, сісти собі гарненько зі збіркою Антонича (а вона таки суперова) і почитати на дозвіллі, заодно і словниковий запас поповнити. Що стосується Андруховича - для мене він ліпший поет, ніж прозаїк. Але це моя думка, я ж її нікому не нав'язую, про смаки, як відомо, не сперечаються.
Було б все таки цікаво прочитати статтю Ковальчука про Антонича, може, Олександр знає щось більше, а сказати не хоче?!
Фото з сайту zhurnal.lib.ru