Якби Львів був письменником…

Начитавшись книжок Юрія Винничука про таємниці львівської кави та кнайп, я навіть не міг уявити, що потрапив у екскурсійний автобус із гідом-терористом, який щедро замінував моє сприйняття контрабандною вибухівкою стереотипів. «Напічканий» історіями кнайп і кавувань, я чекав від львівської реальності лише одного – відповідності до прочитаних історій. Звісно, хорошим письменникам вірити не можна, а Винничуку – й поготів. Але в тому й полягає суто літературний тероризм: він присипляє читацьку обережність та недовіру, бажання дистанціюватися від написаного.

Ремісник вищої категорії виготовляє чудові консерви зі свого міста. Інша річ, що воно вперто не бажає перетворюватися на досконалу банку, в якій есенція місцевої міфології, тактильні відчуття багатьох поколінь, екстракти запахів та звуків зберігаються набагато краще, ніж у реальності.

І от прешся ти у місто Львів зі своїми консервами. Нехай на більшості з них можна помітити логотип корпорації «Юрій Винничук», хоча це може бути продукція інших достойних виробників. Приїжджаєш на вокзал і кажеш собі: «От, зараз я почну все впізнавати. Ступлю кілька кроків - і зможу побачити й відчути все, що вже й так знаю». Іншими словами, ти потрапляєш до міста з відкритими слоїками - й чекаєш на узгодження чужого і власного досвіду.

Так починається твоя приватна спецоперація з розміновування дійсності.

Наприклад, ти вперше опиняєшся у центрі Львова приблизно о восьмій годині ранку. Хочеться випити кави. Звісно, у цьому місті каву варять скрізь і завжди, бо Львів - це кав'ярня за своєю природою. Але весь цей кавовий Львів, вичитаний у Винничука, руйнується через півгодини марних пошуків. Перехожі розводять руками. Вони мають великі сумніви, що ти - не ідіот, а всього лише читач Винничука. «Яка ще кава о восьмій ранку?», - обурюються вони. Хтось, правда, згадує, що десь поряд є нічний клуб, який працює цілодобово. Але ж як можна, прочитавши Винничука, пити каву в нічному клубі? Це нонсенс, кажеш собі, й прямуєш до нічного клубу, де п'єш мерзенну бурду. Потім, годині о десятій, ти все ж таки потрапляєш до якоїсь кав'ярні, яку ніби впізнаєш, ніби це про неї ти читав. Але там тобі також наливають помиї, та ще й на повну гучність вмикають радіо-блатняк. І ця львівська кава змушує тебе вкотре згадувати Винничука, ніби він винен у всіх гріхах місцевої індустрії громадського харчування.

Викресливши зі свідомості усю легендарність львівської кави, ти з кожним подальшим кроком втрачаєш запас консервацій. Можливо, саме місто відбирає у зайди те, що йому не належить. Воно дбає про своє літературне обличчя, але не збирається хизуватись красою перед першим ліпшим туристом, який охоче розчленує його на окремі книжки, забравши до своєї бібліотеки праве око та ліве вухо, а все інше - стративши назавжди, наче львівську каву о восьмій ранку.

Кожне місто можна сприймати, як нашарування текстів, лише допоки воно залишатиметься для тебе цяткою на карті. Лише доти ти зможеш спокійнісінько вірити, що Дублін - ріка свідомості Джойса, Детройт вирізняється з-поміж інших міст США своїм розташуванням (еге ж, під пахвою світу, як визначив Стівен Кінг), а Львів... Ну, Львів може бути й кавовим, й легендарно-горілчаним, містичним і детективним, як наполягає Винничук. Але з тим таки успіхом він може справити враження «бочки тухлих оселедців, від якої сморід тягнеться по всій Галичині», як це привиділося одному герою геніального колаборанта Тараса Мигаля.

У міста не так просто вициганити право на пізнання його справжніх таємниць. І ще важче роздивитися, яке ж обличчя насправді криється за численними літературними декораціями, які живуть за законами вічного листопаду.

У таких пошуках справжності можна знайти все (навіть втрачений час), але навряд чи колекція здобутків вартуватиме більше, ніж львівська кава о восьмій ранку. Все ж таки місто, як нашарування текстів, - лише красивий слоїк, невловний натяк на закономірні зв'язки, що їх марно дошуковуються історики та психологи творчості.

З іншого боку, хоч як важко й марудно читати книжки за якимось географічним принципом, але іноді твори запам'ятовуються саме завдяки ньому. І тоді хробак надії потихеньку оживає, і крізь щойно прочитані сторінки прозирають очі міста - тільки ти знову не встигаєш зауважити, якого ж вони кольору, і що там, на дні цього погляду?

У Львові цей літературний атракціон ілюзій може тривати вічно. І рано чи пізно - під впливом чергової «суто львівської книжки» - ти намагаєшся поставити питання інакше. Якби Львів був не містом, а письменником, - які б твори могла виродити його звивиста, вузькоколійна, реставрована і захаращена історичними привидами свідомість? Розважливий епос про перехрестя культур, на якому кипить і збігає кров, де знищені всі дороговкази, і де важко знайти клубок, який би лежав собі й вкривався пилом, а не котився світ за очі? Родинну історію про страшну таємницю, замкнену в старій скрині, приспану на кілька поколінь, яка просто чекає на день свого моторошного об'явлення? Науковий трактат про історію пилу, уламків, фрагментів та інших деталей, які самі хочуть знати про власне походження? Чи якусь герметичну історію в стилі Елізабет Джордж, яка починалась би з хвацького вбивства в приміщенні школи-інтернату, де стіни й вікна кричать перехожим про те, що вони здатні прихистити людську трагедію будь-яких масштабів, адже для цих вікових стін та вузьких вікон немає нічого завеликого - навіть у масштабах людського гріхопадіння (потім би ця історія, бадьоро стартувавши, почала сповільнюватись і буксувати, обростати сотнями сторінок подробиць і необов'язкових нюансів, безкінечним кавуванням і кволими дискусіями про природу переступу)?

Ще цікавіше, яким саме письменником міг би бути Львів? Масовим і популярним, як  Алєксандра Марініна? Чи генієм-равликом, схожим на Бруно Шульца? А може, схильним до бухгалтерської діяльності вундеркіндом, наміри якого сягають глибоких психодрам? У будь-якому разі, якби Львів був письменником, його не варто було б правити. На відміну від багатьох міст, що їх дуже хотілося б переписати, наче застарілу статтю про науковий прогрес, Львів потребує хіба що ремарок. Може, якихось допоміжних нотаток на берегах. І, звісно ж, переліку використаної літератури, який я навіть можу собі уявити. Львів навряд чи написав би чудовий роман без знання новел Василя Габора, де сліди кожного мешканця міста віддзеркалюються в очах сумного Ісуса на каплиці Боїмів. Йому неодмінно знадобилися б розлогі метафори Віктора Неборака, які слугують за чудовий гамак для ледачкуватої мудрості. Львів-письменник навряд чи погребував би дрібним плагіатом, ретельно понишпоривши у творчості своїх герметичних васалів з «Лу-Го-Саду». Замислившись про свою зрозумілість для зовнішнього світу, він неодмінно заліз би в шухляди Андрія Содомори, - і захопив би принагідно, щоб двічі не бігати, жменю цитат з його есеїстки. А насамкінець, подолавши старозавітні уявлення про письменницьку поставу і гонор, Львів опанував би науку вдалого просування своєї літературної продукції завдяки лекціям Любка Дереша у журналі «Чай з лимоном».

Втім, я не переконаний, що й за таких умов Львів-письменник відкрив би своє справжнє обличчя.  У нього в запасі ще достатньо ніким раніше небачених масок. А також переконливих слів на захист кави о восьмій ранку.

Довідка ZAXID.NET

Михайло Бриних - журналіст, письменник, режисер.

Народився 1974 року в Києві. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету. Працював заввідділом культури й мистецтв журналу «Україна», редактором програми КІН (СТБ), заступником головного редактора часопису «Книжник-Review», редактором відділу культури газети «Україна молода». Був ведучим «Останньої барикади» на телеканалі «1+1».

У 2001 році написав роман «Реальна ніжність вирваного серця», у 2006-му - зняв документальні фільми «Підземний подзвін» та «Сало для українця». Цьогоріч вийшов друком його роман «Електронний пластилін».