Який Львів нам потрібен? Погляд киянина

Традиційно, ще з часів радянської України, Львів вважався центром української міської культури, осередком концентрації гуманітарної інтелігенції, містом стійких, зокрема релігійних, традицій. В останні для СРСР роки саме львівська міська спільнота виступала одним з потужних громадянських чинників, що спрямовував суспільну думку країни на шлях побудови самостійної держави.

Звісно, інші громади заходу, і не лише заходу країни, також були активно долучені до цих процесів, але провідна роль Львова зумовлювалася чисельністю його населення, інфраструктурним розвитком та концентрацією інтелігенції. Отже, в певний момент суспільного розвитку Львів став містом-лідером у культурно-політичному просторі країни.

Та у сьогоднішній Україні територіальні громади опиняються перед новими викликами і вже склалися обставини, що зумовлюють певну конкуренцію поміж ними. Виникають нові міста-лідери і нові аутсайдери. За що ж їм конкурувати?

Відповідь, даруйте, цілком банальна: за гроші! В ширшому розумінні - за ресурси: людські, матеріальні, інфраструктурні. Будь-яка велика громада має прагнути до створення максимально сприятливих умов для роботи і проживання на своїй території для її мешканців. Стати привабливим для нових бізнесів, притягальним для пасіонарних молодих людей, здатних працювати, заробляти і сплачувати податки, забезпечуючи в такий спосіб майбутнє свого міста, - це є стратегічним завданням для місцевої влади всіх якісних громад.

За якісні автор вважає ті громади, де:

• - зростає кількість населення, збільшуються доходи громадян і місцевих бюджетів;
• - підвищується кваліфікаційний та освітній рівень мешканців, виникають нові сервіси та розвиваються їх традиційні форми;
• - прийнятними є ризики, пов`язані зі злочинністю і техногенними катастрофами, та наявні достатні рекреаційні ресурси;
• - додатковим важливим чинником є також культурно-історичне й архітектурне середовище.

Інтегральним показником якості громади є розвиток інфраструктури: мережі освітніх, лікарняних установ, шляхів сполучення та комунальних послуг (водо-, тепло-, енергопостачання, каналізації), закладів культури, розваг, торгівлі, а також, звичайно, геополітичне місце розташування.

Як бачимо, стартові умови конкурентноздатності Львова є найліпшими у західному регіоні та дуже потужними для України загалом. Але очевидним є також і те, що позиції громади, яка є одним з міст-лідерів всієї країни, ще зберігаються Львовом переважно завдяки інерційним процесам та використанню створеної давно і маловідтворюваної інфраструктури. Сьогодні є популярною теза щодо забезпечення так званого „сталого розвитку". Насправді, сталий розвиток - це консервація сучасного стану речей, тобто консервація відставання. Для конкурентного прориву необхідним є крок розвитку - стрибок.

Саме забезпеченню такого якісного прориву має бути присвячено Стратегію розвитку Львівської агломерації: для створення нових типів сучасних інфраструктур, які приваблюватимуть нові бізнеси; великі корпорації та сучасні виробництва і сервіси; кваліфіковане, а отже, здатне заробляти населення. Найбільш дефіцитними є три типи ресурсів: придатні території, компетентні і некорумповані (!) влади та гроші.

Практично всі великі громади країни потерпають від дефіциту землі. Надане законодавством про місцеве самоврядування право розпорядження земельними ресурсами громад місцевим радам призвело до розбазарювання-розкрадання земель. Перехід земельних активів у власність різноманітних юридичних та фізичних осіб позбавили міста і села перспектив територіального розвитку. Міста виявилися затиснутими межами прилеглих сільрад. Через тіньовий характер ринку землі несільськогосподарського призначення, міста не мають змоги легально придбати землі навіть для власних першорядних потреб. Без їх задоволення містам загрожує швидкий інфраструктурний колапс: будівництво сміттєпереробних заводів і сміттєзвалищ, об'їзних доріг, аеропортів, кладовищ, перенесення шкідливих виробництв тощо. Годі вже говорити про планування комплексної забудови новими приміськими житловими районами.

Таким чином місто, яке першим вирішить проблему дефіциту землі, отримає значну конкурентну перевагу. Варіантом такого вирішення можуть стати договірні стосунки з прилеглими сільрадами та районами за принципом: міські послуги в обмін на землю. Перш за все, сільське населення зацікавлене у наявності якісного і швидкого транспортного сполучення з містом, тому спільне будівництво та реконструкція доріг, де внеском районів та сіл буде земля, обов`язково становитиме інтерес для сільських громад. Якісні шляхи сполучення поліпшать доступність медичних та освітніх послуг, що їх надають у місті.

Наступним етапом може стати реалізація проектів розвитку інфраструктур енергетичного та водного постачання, утилізації сміття і т.п. В українських реаліях складність здійснення цієї ідеї полягатиме у наявності завеликої кількості зацікавлених учасників переговорного процесу, що долучатимуться до перерозподілу базового ресурсу - землі. Крім міста, сіл, районних влад, тут обов`язково втрутяться ще й влади обласні в особах обласної державної адміністрації та обласної ради. Але найважче буде знайти спільну мову з численними приватними власниками земельних ділянок - не паїв колишніх колгоспників, а тих, хто отримав землю під будівництво житла та різноманітних торгівельно-розважальних, складських і промислових споруд. Швидше за все, доведеться приймати спеціальні закони, що регулюватимуть механізми примусового вилучення земель з приватної власності та компенсації колишнім власникам їхньої оціночної вартості. (Правда, смішна пропозиція з огляду на сьогоденний стан українського парламентаризму?)

Пов`язавши прилеглі територіальні громади інфраструктурами місто в такий спосіб утворить складну територіальну громаду-агломерацію. Інфраструктурна зв'язність продукує спільність інтересів мешканців, що проживають на території, нею охопленій. Також потужним чинником формування складної громади є спільність інформаційно-культурного простору, що забезпечується сучасними засобами зв'язку: від радіо до Інтернету. Саме для цієї спільноти громадян і слід розробляти Стратегію Львівської агломерації - Великого Львова.

І тут чатує наступний дефіцит, що вкрай ускладнює таке завдання - нестача якісної влади. Теоретично чиновники і депутати усвідомлюють той факт, що альтернативою вище описаному шляху розвитку міста є його замикання у власних межах, обмеження можливостей прикладення власних зусиль для молоді, від'їзд пасіонарного населення та його заміщення маргіналізованими верствами і, як інтегральний наслідок, - втрата громадою конкурентних переваг в країні. Але через низку, зокрема й культурно-ментальних особливостей української бюрократії та політикуму, саме поняття стратегії розвитку викликає у їхніх керівних представників два типи реакції: або глухе роздратування, або лицемірну підтримку, незалежно від регіону країни. От вже де „Схід і Захід - разом!". В обох випадках для розвитку громад це не дає позитивних результатів. Причина такого стану речей - не лише в обмеженості світогляду та низькому культурному рівні цієї публіки. Причина - в банальному сьогоденному, сьогомиттєвому інтересі. Не до стратегій, коли щодня доводиться вирішувати безліч поточних проблем, латаючи все більш зношені інфраструктурні діри та ділячи дефіцитні бюджетні кошти. Та й про свій інтерес їм не можна забувати, бо політична нестабільність все частіше призводить до посадових ротацій.

Є шанс, що інакше мислять окремі представники системного бізнесу. Вони, перебуваючи у ситуації щоденного стресу через жорстокі умови конкуренції, просто вимушені дбати про перспективи громади, бо це і їхні перспективи. Середовище, у якому буде приносити прибутки та чи інша справа через 10-30 років, потрібно проектувати і будувати вже... вчора. Підсвідомо збагнувши це, підприємці почали приватизацію місцевих рад через списки політичних партій на виборах та інших органів влади, тим самим підвищуючи свою конкурентноздатність, долучаючи до власних активів адміністративний ресурс, комунальні землі та бюджети. Та й ці ресурси вичерпні, причому у доволі короткий проміжок часу. Тому доводиться шукати та освоювати нові. Правильним чином спроектовані агломерації можуть самі являти собою новий тип стратегічного ресурсу розвитку для системного бізнесу.

Львів не є батьківщиною великого капіталу, на відміну від Донецька, Дніпропетровська і, меншою мірою, Харкова. Але він може стати привабливим для крупних підприємців постіндустріального сегменту, привабливим для інтелектуального капіталу. Для того, щоб це відбулося, слід дослідити, чим місто є сьогодні як об`єкт управління. Якою є реальна чисельність населення, структура його зайнятості та доходів, стан інфраструктур, можливості їх модернізації і створення нових. Та найголовніше - у чому власне може полягати нова унікальність Львова, його місія для України та Європи в нових умовах їхнього спільного існування. Таке дослідження має стати базовим для написання технічного завдання на проект Стратегії розвитку Львівської агломерації. Власне саме існування цієї Стратегії, де будуть заявлені амбітні, нехай на сьогодні і заобрійні цілі, буде надпотужним чинником, що притягатиме до цього регіону вітчизняний та закордонний капітал, а також забезпечить місту пролонгацію та відтворення його лідерства в країні.

Україна прискорила свою ходу до Європи. Потужним підтвердженням цьому є рішення виконавчого комітету УЄФА про проведення європейської першості з футболу в Україні та Польщі. Львів як західна брама країни за цих обставин виступає потужним генератором європейських інформаційних потоків для України і українських - для Європи. Можливо, саме у цьому і має полягати його нова місія.

Довідка ZAXID.NET

Костянтин Матвієнко - експерт Корпорації стратегічного консалтингу „Гардарика"

Народився 1965 року у Києві. 1986 році закінчив Київський політехнічний інститут.

В 1993 році закінчив Інститут державного будівництва та місцевого самоврядування та працював радником міністра культури України Івана Дзюби, начальником Управління зарубіжних зв`язків цього ж міністерства.

У 1990-1998 рр. депутат Київської міської ради, а у 1995-1998 рр. - голова Постійної комісії ради з гуманітарних питань.

З 1999 року на роботі в Апараті Верховної Ради України - завідувач секретаріатом фракції депутатів Трудової партії.

2002 по 2006 рр. - головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Один з засновників Корпорації Стратегічного консалтингу „Гардарика", що спеціалізується на стратегуванні крупних мережевих підприємств, політичних та громадських об`єднань, територіальних громад.