За «ширку»!

Українським політичним баталіям притаманна майже безпрецедентна, як для демократичної країни, гострота взаємного протистояння. Так, в одному з таборів своїх візаві часто-густо іменують «бандеровцами», «фашистами», «оранжевою чумою», «агентами Америки» тощо, натомість спаплюжена в такі способи сторона, своєю чергою, не менш часто вживає означення на кшталт «антиукраїнські сили», «комуно-олігархічна змова», «донецький клан», «московська п’ята колона» й т. ін. Ті й інші однаково мислять бінарними опозиціями добра й зла, не визнаючи за опонентами не те що бодай часткової рації, а, фактично, навіть права на існування.

Резонно було би припустити, що наслідки діяльності таких антагоністичних навзаєм політичних еліт у царині управління державою теж мають бути діаметрально протилежними. Однак досвід українського виборця засвідчує, навпаки, надзвичайну схожість як наслідків, так і самих методів управління. Щось трохи краще виходить у «помаранчевих», щось інше - в «біло-блакитних», однак усе це - на тлі фундаментальної неадекватності державного менеджменту ні потребам українського громадянства, ні, тим більше, викликам епохи, в яку живемо. Реальні ділові підходи різних верств вітчизняних «управлінців» зовсім не виявляють того глибокого антагонізму, який позірно існує між політичними суб'єктами управління та програмами цих суб'єктів.

Років вісім тому автор звернув увагу на цей «парадокс» в його регіональному аспекті. Тоді, як і тепер, влада в Галичині й Донбасі неподільно належала антагоністичним навзаєм політичним чинникам - відповідно, націонал-демократам і комуністам. Виходячи з програмних засад перших, ми вправі були очікувати в Галичині небаченого піднесення ділової активності; послідовного й безперешкодного переведення ринкових реформ; більшої, ніж за Збручем відкритості до західних впливів та, відповідно, опірності до московської експансії тощо. На жаль, реалії «українського П'ємонту» не підтверджували справедливості жодного з цих припущень. Натомість у «червоному» Донбасі пишним цвітом розквітла капіталістична олігархія, а з нею й такі гнівно тавровані комуністами «принади» вільного ринку, як експлуатація, безробіття, соціальна несправедливість. Як і на Заході, тут теж не спостерігалося взаємної відповідності чи бодай кореляції між гаслами та реаліями... Чому не спрацьовують партійні настанови? Спробую відповісти на це питання, виходячи зі скромного власного політичного досвіду.

Після свого обрання в 1998 році депутатом Львівської міської ради автор цих рядків гадав, що має вагомі підстави сподіватися плідної на позитивні зміни каденції. По-перше, на противагу Верховній Раді, паралізованій протистояннями між ідейними антагоністами, Львівська міська являла взірець ідеологічної та політичної гармонії. Згідно з теорією, така політична злагода є нехибною запорукою соціально-економічного поступу. По-друге, лідери представлених у ЛМР потуг не могли не розуміти стратегічного значення Львова та Галичини для цілої України. Стане керований цими потугами «П'ємонт» взірцем добробуту та поступу - й до них почнуть навертатися серця й голоси змосковщених  «східняків», а не стане - чекаймо на «парад Побєди» комуністичних реваншистів... Зрештою, якщо під час двох перших демократичних каденцій серед міських райців переважали «романтики», готові тижнями обговорювати ідеологічні проблеми на шкоду економічним та соціальним, то тепер сесійна зала була заповнена здебільшого «прагматиками» з числа підприємців, адміністраторів, «технократів».

Природно було очікувати, що одразу після виборів кожна партійна фракція переробить свою виборчу програму на пакет проектів сесійних рішень, які потім «проштовхуватиме» через сесії ЛМР всією потугою свого представництва. Однак насправді з понад 90% питань порядків денних сесій ради доповідачами виступали не депутати, а чиновники. Отже, реальні напрями розвитку міста визначали не обранці міської громади, а ті, кого останні, власне, мали контролювати та скеровувати.

Оперативну пасивність депутатського корпусу жодною мірою не компенсувала його активність у кадровій політиці - за 4 роки не відбулося ні одного справді стратегічного призначення чи резонансної відставки в апараті ЛМР, здійснених з ініціативи депутатів... При тому, що муніципальні апаратники зовсім не були такими блискучими фахівцями своєї справи, яких годі замінити. Так, відповідальний працівник економічного департаменту не міг пояснити різницю між девальвацією та інфляцією. Його колега-архітектор не знав  критеріїв віднесення будівель до архітектурно-історичних пам'яток. Провідний житловик не спромігся сказати, скільки львів'ян мешкають у гуртожитках, а господарник - назвати перспективні за ринкових умов галузі міської економіки. Як бачимо, навіть не беручи до уваги нераз очевидних виявів корупції та бюрократизму, знімати з посад дуже навіть було за що.

Між тим фракції обмежувалися обговоренням, хай інколи доволі гострим, лише запропонованих їм питань. При тому лідери партій, навідуючи наше місто й Ратушу, не намагалися скерувати діяльність своїх представників у раді в більш конструктивне річище... Я нераз питав себе, чим відрізняється наше депутатство від аналогічної місії КПУ, СПУ чи СДПУ (о)? Для чого в такому випадку галичанам конче мати саме національно-демократичних обранців? В приватних бесідах колеги-депутати часто погоджувалися з такими думками, проте заклики докорінно змінити стиль роботи так і не знайшли підтримки ділом.

...Навіть побіжний огляд діяльності наших обранців у стінах Верховної Ради засвідчує, що й там привабливі гасла партійних програм не підкріплені послідовними діями, які б вкладалися в межі цілісного реформаторського курсу. Отже й не дивно, що результати владарювання цих потуг виходять до смутку схожими навзаєм. Аби якісно змінити ситуацію, потрібна цілком відмінна філософія влади, яка залишається наразі однаково чужою всім учасникам політичного процесу.

Відтак доходимо висновку, що за таких обставин титанічні баталії між політичними потугами є безсенсовними з точки зору потреб держави та її громадян. Неспроможні принести вагомих позитивних наслідків, ці баталії завдають натомість величезної шкоди, розхитуючи інститути влади, а ще більшою мірою - довіру громадян до цих інститутів; затримуючи на довший час стан невизначеності та непевності; спонукаючи реальних та потенційних іноземних партнерів України уникати серйозних контактів з нею. Оскільки ж основні учасники політичних протистоянь мають чітко визначені територіальні «електоральні бази підтримки», їхня взаємна непримиренність цілком реально - й навіть не конче з волі цих учасників - створює загрози для цілісності країни.

З усього повищого важко не зробити висновок про доцільність утворення парламентської «ширки», як єдино доступного за поточних умов способу стабілізації суспільства та уникнення найдеструктивніших сценаріїв його розвитку. Коаліції, яка була би радше виявом тотальної недовіри громадян до чинного політикуму та їхнього прагнення шукати свої та національні перспективи поза його рамками. Адже ефективної демократичної альтернативи «стабільності за Кучмою» країна досі не побачила й є вагомі підстави припускати, що до такої альтернативи суспільство попросту не дозріло.

На жаль...

Фото з сайту www.rustrana.ru