Львів – це українське місто. Хіба зараз, на початку XXI століття, це у когось викликає сумніви? Тут, за останнім переписом, понад 88% українців, росіян лише 8,9%. Від повоєнних часів позитивний український демографічний баланс невпинно зростав від 60 до майже 90 відсотків.
Та навіть коли українці складали у цьому місті меншість, Львів завжди (!) був українським містом. Львів був українським містом навіть тоді, коли з його заледве 16% населення "wyznania greko-katolickiego" майже половина визнавала своєю рідною мовою польську. Бо хіба може місто, занурене в українське етнічне море, бути неукраїнським, навіть якщо історично склалося так, що це місто стало чужинським прихистком, наїзницьким форпостом, глибоко вкоріненим у середовище вороже налаштованого завойованого народу?
В історії завжди ставалося так, що політичний конфлікт був стимулом розвитку думки. У ворожому оточенні краще працюють звивини третинних зон кори головного мозку. Такий мультикультурний, ментально і політично конкурентний Львів був чудовим полігоном для гартування ідентичності. Для всіх без винятку: і наїзників, і підкорених.
Хіба "вшехполяки" не захоплювалися тим, що на "Всходніх Кресах" і патріотизм плекався краще, і життя культурне, мистецьке, наукове буяло на повну силу? Хто буде заперечувати, що Станіслав Лем і Станіслав Єжи Лец - кресов'яки світового рівня. А хіба не в середовищі українців (хоча й поляків теж) виростали єврейські вихідці з галицьких містечок - лауреати Нобелівської премії Роальд Гофман і Шмуель Йосеф Агнон?
А чи не споконвічний чужинський пресинг карбував видатних українців-галичан: Івана Франка, Андрея Шептицького, Дениса Зубрицького, Маркіяна Шашкевича, Івана Левинського? На 1939 рік українці в Галичині в цілому і у Львові зокрема мали добре вишколену національну інтелектуальну еліту, але ця еліта завжди є найбільшим ворогом тоталітарних режимів. Перший і найголовніший принцип тоталітаризму - знищити під корінь інтелектуалів, а з рештою люмпенів вже якось можна порозумітися. Те, що за менш чи більш ліберальної влади утворювало суспільне конкурентне середовище, треба було зрівняти з землею, бо тоталітаризм і конкуренція будь-чого з будь-чим - речі несумісні.
Совєтська імперія роз'їдала підкорені народи зсередини найбільших міст - державних чи регіональних столиць, осередків інтелектуального життя. І що більше і важливіше місто, то потужніше його опановувала інвазійна корозія. Зараз у Ризі 50% населення - етнічні росіяни, і це понад 90% усіх росіян, які проживають у Латвії. Натомість Литві пощастило - тут зараз лише 8% російського населення на відміну від 38-42% росіян і "русскоязычных" у Латвії і Естонії, бо совєтські росіяни вважали Литву "занадто сільською".
Від 1939 року з українським Львовом сталося те, що мало статися. Львівські українці спочатку раділи, що після приходу совєтів в Опері показували виставу Богдан Хмельницький і актор зі сцени кричав: "Будемо гнати ляхів до Вісли і ще далі!". Раділи, що замість звиклого "przystanku tramwajowego" висіла нова табличка "трамвайна зупинка". Але це була лише наживка на гачку: до 1946 року практично всю львівську інтелігенцію знищено фізично чи вивезено до Сибіру. Дотеперішні історичні жахіття знущання з українців у Львові, які проводили найвизначніші львівські українофоби за півтисячоліття - латинський архієпископ Димітр Соліковський, бурмистер Мартин Кампіана чи галицький намісник Агенор Голуховський, видавалися раєм.
Зачистка львівської української інтелігенції до ноги пройшла успішно і на її місце прийшла інша інтелектуальна еліта - совєтсько-російська. Партноменклатурники і "технократи" з російської глибинки швидко зачистили, "відпрацювали" і освоїли екс-європейське місто, а головно розкішні помешкання знищених і вивезених. Мізерні залякані і затероризовані недобитки українства лише писали або "Плюю на Папу", або "Тобі Москва життя нове дала і засвітила сонце над тобою". Російський Львів торжествував... (у 1959 році тут вже проживало 30% етнічних росіян і стільки ж зрусифікованих українців зі Сходу)
"Нові ляхи", самі вчорашні люмпени, зловтішалися між собою з принижених українців: "Поляки их даже близко не допускали в центр города, и в средние века они жили в специальном гетто, а сегодня эти босые оборванцы приходят с "парашютами" из сёл и клянчат: "Панюсю, панюсю, додайте ще десять копійок".
Люмпен є люмпеном, але прикро, що й справжні російські письменники-інтелектуали - Клехи, Комські і Ко, ніколи, окрім зверхності і презирства, жодних почуттів не висловлювали до того народу, серед якого жили:
"В средине 70-х во Львов пришли совершенно новые люди. Пришли из окрестных сел, чтобы получить городскую прописку. Жильцов они ненавидели классовой ненавистью люмпенов: жильцы занимали вышележащие этажи, а наши герои ютились в полуподвалах...
Способ жизни горожан злил его (нового львовянина), и он вослед шипел что-то матом. Ненависть к жильцам автоматически переносилась на недвижимость. На львовские парадные легла каменеющая пыль, стекла перестали пропускать свет, рефлексы покинули некогда сверкающие поверхности, а стойкий аммиачный запах, напротив, прильнул к ним...
Обвальный прирост населения катастрофически уменьшил процент коренных горожан. Львов вздулся, переполнившись агентами иной, чуждой ему ментальности. Чего стоит один только Сыхив, этот Анти-Львов, задавивший собою все, что оставалось еще в городе европейского?"
Нащадки кирзових підполковників "из Нечерноземья", які варили в "ноцнику" зупу і вмивалися з унітаза, за якихось 20-30 років раптом стали "коренными горожанами", європейцями з європейців, органічно всотали в себе урбаністичний дух Львова з глибоченним розумінням неоренесансу, віденського класицизму і сецесії в купі з Леонардо Марконі, Юліаном Захаревичем і Тадеушом Обмінським...
Але ж чекайте, дорогенькі! Ви, а точніше ваші батьки і діди, під корінь вирубали усю українську міську еліту, стерли на порошок все, що думало, писало, творило, розвіяли цю еліту попелом по вітру, а тепер нарікаєте на "Анти-Львов"?! Нечемно з вашого боку. А щодо національної приналежності "аммиачного запаха" в під'їздах, то вона відома кожному львів'янину без огляду на його власну національну приналежність. Після Помаранчевої революції Тарас Чорновіл розповідав мені: "Коли я читав у київських ліфтах написи: "Не мочитесь в лифте, вы же не донецкий!", то згадував запах сечі у під'їздах львівських сецесійних кам'яниць". Завжди блискучий оратор Тарас на цьому пасажі осікся, бо кому, як не йому, достеменно відомо етнокультурне походження відомих львівських запахів.
Запах сечі віє зі Сходу...