ЗУНР як своєрідність Галичини. Хроніки кризи

Всі сюжети довкола ЗУНР мають стати загальним добром усієї України. Про цю подію мають знати не лише галичани, але й вся Україна. Бо десятиліттями від «підрядянських» українців приховували історію ЗУНР.

Я пригадую, як на початку 70-х років минулого століття Андрій Яшею написав свою «Полтаву», в якій він розповідає про галицьке суспільство після невдачі ЗУНР. Для багатьох читачів цього роману і в Галичині, і в Наддніпрянській Україні було дуже багато екзотичного, відверто кажучи, невідомого. І дуже характерно, що після появи цього твору на письменника під час одного зі своїх виступів накинувся власноруч Щербицький. Тому що тогочасний режим був цілковито незацікавлений у будь-якій на рації, оповіді про спроби українського етносу на тих чи інших територіях до політичного, некомуністичного самоздійснення.

Ми мовчали десятиліттями про Закарпатську Україну, мовчали чи не все століття про ЗУНР... І сьогодні входимо в майже 90-ті роковини ЗУНР у фактично повному незнанні про те, що насправді відбувалося в листопаді 1918-го року у Львові і в Галичині. І це, без перебільшення, є великим дефектом сучасної України.

На мою думку, всі засоби масової комунікації в Україні мають зосередитися на цій дуже важливій для всієї України події. Давайте виходити з того, що у 20 столітті національне самоздійснення дуже часто відбувалось, як кажуть у Росії, «в режимі бурі». На цьому тлі ЗУНР, як відомо, виникає у набагато спокійнішому, цілком легітимному режимі. Пригадаймо, що попередня держава - Австро-Угорська імперія - припинила своє існування, і відповідним чином ті чи інші її територіальні фрагменти мали національно-політично самоздійснитися. Що й відбулося у тогочасному Львові. Ми настільки звикли, що революції є головним мотором історії, що забуваємо: є й інші варіанти історії, більш спокійні, узгоджені з нормальним ритмом ходу світового часу.

Зрозуміло, що у 1918 році цей ритм не був нормальним, але все ж таки ця держава українців Галичини виникає саме у режимі очевидної цілковитої легітимності. Тоді, у листопаді 1918-го, нікого не потрібно було заарештовувати, здійснювати масові розстріли, вести в буцегарню, як це відбувалося під час Лютневої революції у Росії, тим більше під час жовтневого перевороту 1917 року у Петербурзі.

Нарешті ще один дуже важливий аспект. Йдеться про те, що тоді, у листопаді 1918-го, повстання ЗУНР - це було поновлення, як тоді говорили, держави Короля Данила. Тобто, український народ майже через півтисячоліття повертається до своєї державності саме на території Західної України.

В цьому контексті варто зауважити, що ми не зрозуміємо, як виглядає українська історія до 1939-го року, якщо ми не пригадаємо досвід ЗУНР. Сюжети цієї доби надзвичайно цікаві, особливо для російськомовних українців. Вони і досі живуть у якихось перетворених формах. Пригадаймо переговори у Бресті, коли Радянська Росія уклала мир з кайзерівською Німеччиною саме за рахунок України. Тоді так звана Донецько-Криворізька Радянська Соціалістична Республіка, яка існувала у цей проміжок часу, відмовилась визнати цей Брестський мир, і розпочалися воєнні дії, які закінчилися окупацією всієї України.

Повернімося до сучасності. Через майже 100 років ті самі конфлікти ніби оживають, тільки в якомусь спотвореному, містифікованому вигляді. Якби ми знали про наше минуле, включаючи сьогоднішніх українських регіональних лідерів, то ми, можливо, по-іншому дивились на події, які відбуваються в Україні.

Зрозуміло, що факт ЗУНР може бути підставою для Галичини говорити про свою особливість, а в політичному розумінні - про автономність. Ще Драгоманов писав про автономію народів на території Російської імперії. Хоча він мав на увазі певну анархічну утопію - самоздійснення громади на місцях. Утопія утопією, але як часто тепер в Україні з'являється поняття «громада» навіть у російськомовних виступах регіональних лідерів на південному сході України. Зовсім недавно вони прозвучали у зв'язку з подіями в Луганську.

Щоб не говорили про шкідливість та небезпеку федералізму для нинішньої України, майбутнє нашої країни - федеративне. В цьому немає нічого страшного, оскільки кожен регіон України має власну історію, ідентичність та людську стилістику, індивідуальну чи колективну. Ми дуже різні під одним українським небом. Але дуже виразно в цьому розрізі виглядають Галичина і південний схід України.

Галичина виглядає «нормально» в режимі своє своєрідності, ні відміну від тих чи інших явищ на південному сході нашої країни, які аж надто агресивно і не завжди доречно демонструють, що вони не такі як всі інші. Думаю, що західноукраїнська своєрідність має бути моделлю для всієї України. Це доволі прийнятна модель майбутньої федеративної України, суми всіх українських громад від «Сяну до Дону».