Цими днями минає 100 днів, коли розпочався вихід з оточеного Іловайська українських добровольчих батальйонів. Коридор, який надали для відступу бійців, насправді виявився місцем загибелі сотень українців. Битву, в якій українські військові зазнали найбільших за історію АТО втрат, тепер називають «іловайським котлом» або «Іловайською трагедією».
ZAXID.NET записав короткі історії людей, яким вдалося пройти «котел» та вижити.
«Я живий завдяки місцевим жителям»
Тарас Костанчук, боєць батальйону «Донбас», 50 років, киянин
Я керував заходом в Іловайськ штурмової групи батальйону «Донбас» по лівому флангу. Ми зайшли через пішохідний місточок над залізничною колією. Одразу ж вибили з депо кілька невеликих груп бойовиків, організували ще два взводи та пройшли в центр Іловайська.
Коли ми планували захід штурмової групи, то пролетіла міна, поранила комбата і ще чотирьох чоловік. Мене, на щастя не поранила. Я повів туди групу із 67 осіб. Фактично, ми зайшли в тил, до їхнього РУВС і до міськради. Там був штаб «ДНРівців». Близько трьох годин ми їх там «тіснили». Боролися із снайперами, вогневими кулеметними точками. Ми чекали, що в цей момент наші повинні були зайти з правого флангу. Але їм не вдалося пробитися.
У нас закінчився боєкомплект, бо йшли без підтримки, тому я дав команду на відхід. Прикривав цей відхід, відходив останній. Мене поранили в голову, я там залишився із ще одним бійцем, якого поранили в ногу. Я втратив свідомість, а коли вже прийшов до тями, то ми відійшли і сховалися у місцевих жителів на квартирі.
Хоч і сам обробляв рани, але живий я завдяки місцевим мешканцям, які допомагали в самому центрі Іловайська. І ці жителі, які перед цим ходили на мітинги ДНР, сприймали нас абсолютно нормально, як бійців-українців, які потрапили в халепу. І в голову їм не прийшло здати нас кудись там, хоча нас шукали. «ДНРівці» знали, що в місті залишились бійці штурмової групи. Більше того, пізніше вони дізналися, що там залишився командир штурмової групи.
Там я пробув три тижні в оточенні прямо в центрі Іловайська. Спочатку ми відправили хлопця. Потім я вийшов з міста та опинився у Дніпропетровську.
«Щоб не потрапити в полон, ми йшли три дні і чотири ночі»
Валерій Лавренов, боєць батальйону «Донбас», 29 років, родом із Полтавщини
Валерій Лавренов - ліворуч. Поруч його побратим Вадим Антонов, який загинув у перших боях при вході в Іловайськ і посмертно отримав медаль "За мужність"
Зайшли ми в Іловайськ 10 серпня. Потім нам дали наказ і ми пішли зі штурмовою групою в депо. Там потрапили в засідку, прийняли бій. Чекали підкріплення, але до нас так ніхто й не підійшов. Нас обстрілювали із автоматів, кулеметів. Стріляли із будинків та з-за залізобетонної огорожі. У нас були тільки «Мухи» (Реактивний протитанковий гранатомет РПГ-18 «Муха», – ред.), тому ми змушені були відійти назад.
Через тиждень знову поїхали до Іловайська. Був план заходу із різних флангів, планувалося, що підійде підкріплення з інших батальйонів із Збройних сил, і почне штурм з інших напрямків. Але прорватися вдалося тільки нам. «ДНРівці» були добре укріплені, сиділи в будівлях. Їхні сили переважали.
Ми захопили 8 бойовиків у полон. Упродовж двох тижнів ми зачищали територію. Звільнили майже півміста. Підкріплення прибувало до нас із батальйону «Херсон» – це необстріляні хлопці.
Дислокувалися ми в школі. Вдень ми виходили в місто, вели бої, а ввечері і зранку школу обстрілювали з мінометів і «Градів». Зранку ми вивозили «трьохсотих» (поранених, – ред.) і «двохсотих» (вбитих, – ред.), а до нас із тилу приїжджали добровольці із батальйону «Херсон».
Коли вже Іловайськ оточили в кільце – була дана команда на відхід.
Ми їхали колоною. Її розбили в Красносєльську. Там були засідка, яку влаштували регулярні російські війська, які стріляли із важкого озброєння. У нас такої зброї не було, тільки РПГ. «Зушка» (ракетно-артилерійська установка ЗУ-23/30М1-3, – ред.) була спалена одразу, як тільки-но ми зайшли.
Ми взяли полонених з числа російських військових. Їхні приїжджали з білим прапором на перемовини. Командир і більшість з тих, хто залишився живий почали казати, що потрібно здаватися в полон. Ми були в оточенні. Але ніхто в полон не йшов.
Ми з невеликою групою вирішили виходити. За нами ще пішли хлопці. На животі через поле, балку, знову поле, ми почали виходити. Ми йшли три дні і чотири ночі. Згодом розділилися. Нас пішло шість чоловік, а в іншій групі – троє людей. Вийшли ми в районі Комсомольського, там перепливли річку. Звідти зайшли в якесь селище, знайшли місцевого, який підвіз нас до Волновахи. Потім пройшли ще трохи і в Курахово за нами приїхали і забрали на цивільній машині, відвезли у військову частину, звідки нас забрали у Дніпропетрорвськ. Був зв’язок із розвідниками і з домом.
«Військові, які їхали на важкій техніці не вийшли з Іловайська»
Сергій Міщенко, боєць батальйону «Донбас» (медик), 36 років, киянин
18 серпня ми взяли майже пів міста, закріпилися. 19-го пішли на штурм, але в нас не вистачило сил, бо підкріплення не підійшло. Ми зайняли позицію в школі на вулиці Ломоносова. Потім просто тримали оборону, бо противник почав стягувати сили, а з нашої сторони не було нікого. Треба було триматися.
29-го нам обіцяли вихід. Ми пішли на вихід і потрапили в цей коридор, почався артобстріл колони. В колоні був різний транспорт – від легкових «Жигулів» до важкої техніки. Кілька кілометрів вівся обстріл з артилерії, кулеметів.
Була команда добратися до села Краснопілля і там закріпитися. Усі штурмовики їхали на легкових машинах. Ми дісталися до села, бо були на легковій машині. На важкій техніці не доїхав ніхто. Ми з боєм взяли село, захопили російських десантників. Бій тривав кілька годин. Потім почалися переговори. У нас був наказ триматися.
Я виконував функцію польового лікаря. Ми одразу організували польовий госпіталь. Було дуже багато поранених і важко поранених. Нам поставили ультиматум: або ми здаємося, або село, яке оточили важкою технікою, буде знищене до вечора. Вони почали обстріл, влучили в одну хатинку. Ми почали здаватися. Зброї ніхто не складав, хто розібрав її, хто викинув, заховав. Після цього приїхала машина забирати поранених.
Нас вивезли в поле, ми там переночували. Згодом приїхали російські офіцери. Нас розділили: лікарі, поранені з Донбасу та дівчата (у нас було четверо дівчат) – праворуч, а всі решта – ліворуч.
Згодом всіх ЗСУшників випустили разом із нашими пораненими. Так я і вийшов. У нас було 35 поранених. Ми вийшли, а хлопці залишились. Їх потім передали в ДНР, де вони до сьогодні й перебувають.
Загалом із батальйону «Донбас» було близько 400 хлопців. Вони постійно приїжджали, від’їжджали. Батальйонів було багато, а армія так і не підійшла.
Довідка
Підрозділи батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», «Миротворець», а також зведена рота 93-ї і 17-ї бригад Збройних сил України 26 серпня потрапили в оточення під Іловайськом, що на Донеччині.
27 серпня терористи так званої ДНР повідомили, що повністю взяли Іловайськ під свій контроль. Українським бійцям вони запропонували «зелений коридор», проте під час виходу військові були розстріляні.
Тимчасова слідча комісія, створена у Верховній Раді для розслідування подій трагедії з’ясувала, що в «Іловайському котлі» загинули майже тисяча військовослужбовців.