Референдум 17 березня 1991 року про збереження СРСР зненацька застукав мене у Німеччині, в Олімпішесдорф, що біля Західного Берліну.
У 1936 році у Олімпійському селищі мешкали близько 4000 учасників літньої Олімпіади, а пізніше розмістився навчальний піхотний полк Вермахту.
Наша їдальня. Вигляд з Гамбурзького шосе
У 1991-му – тут розташовувався 59-й окремий розвідувальний батальйон імені Олександра Невського. Командиром нашої 2-ї РДР (розвідувально-десантної), наполовину української, роти був племінник тодішнього міністра оборони Олексій Язов, сибіряк, який не стомлювався жлуктити горілку і глузувати над москвичами.
Олексій Язов нині мешкає у Петропавловську-Камчатському
Коли п'яного Язова затримав гарнізонний патруль, взводний Коваленко, син генштабіста, підняв взвод по тривозі. Хлопці зі зброєю в руках "взяли" гарнізонну комендатуру. "Ну, я пошел домой", - сказав ошелешеному коменданту Язов.
Прапорщиків і офіцерів за те, що цупили солдатське обмундирування, цигарки, цукор та інші продукти, які належало отримувати солдатам строкової служби, ми йменували "шакалами".
Саме тоді в обігу з'явилася дойчмарка і "шакали" активно продавали німцям пальне, військове спорядження, продукти і навіть боєприпаси, які масово знищувалися при виведенні армії з Німеччини.
Наша казарма часів ІІІ Рейху
Так завпродскладом, прапорщик-вірменин Ашот Варданян, за півроку перегнав до Союзу шість "Мерседесів" із навантаженими причепами. Один із причепів розвалився прямо посеред шосе і Варданян із сотнями консервованих баночок каш з тушонками на деякий час став героєм німецьких телеканалів.
Напівголодні ж солдати строкової служби "бомбили" здебільшого німецькі магазини, виносячи шоколад, печиво та інші продукти харчування.
На політзаняттях, які проводив ліберальний замполіт білорус Маньков, постійно велися дискусії щодо доцільності збереження СРСР.
І українці з Донецької, Луганської, Харківської й Дніпропетровської області, а в роті були переважно східняки, переконливо доводили самодостатність України, кепкуючи над братніми республіками.
17 березня 1991 року в батальйоні сталося "ЧП". Понад 50 із 250 чоловік проголосували проти збереження СРСР.
Одразу в батальйон зачастив капітан із "особого отдєла" з емблемами сапера на чорних петлицях. Ротний Язов зневажливо називав особіста "контриком".
З санкціями не забарились.
Контрик звинуватив солдатів нашої роти, які провалили референдум за Союз, у пропажах біноклів і гранат, що зникли невідомо коли з гарнізонних складів, де час від часу несла караульну службу й наша рота.
Роту розформували. Діло йшло до суду. Після сидіння на гауптвахті, я з кількома друзями тимчасово опинилися у "китайському" (як називали середньоазіатських братів) піхотному полку у місті Крампніц.
Та помилково нас погрузили у вантажний ІЛ-76 і годин за дві ми приземлилися під Москвою.
Союз тоді уже єлі дихав.
Колишні десантники потрапили у підмосковний Ногінськ, в "стройбат", де служили переважно чеченці, дагестанці і… баптисти та п'ятидесятники зі Львова, Івано-Франківська, Рівного. Протестанти із Західної України відмовилися брати зброю до рук і приймати військову присягу.
У "стройбаті", де панували тюремні порядки, довелося прослужити понад три місяці.
Під час путчу, коли вже стався перелом, їздили в "самоволку" на Красну площу. Дух Свободи, витав над Москвою. Чимало синьо-жовтих прапорів. Атмосфера була подібною до тієї, що панувала на Майдані у 2004-му.
Невдовзі, після 24 серпня, довідавшись із газети "Ізвєстія" про проголошення Незалежності України, переодягнулись у цивільний одяг і рушили на Москву, де придбали квитки на потяг Москва – Івано-Франківськ.
Україна прийняла своїх. І ще півроку довелося служити в автобаті – колишніх австро-угорських конюшнях у Станіславі, у армії, яка тоді, здавалося, буде своєю…