1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, і перші гітлерівські бомби впали на залізничні шляхи Львова… Та, незважаючи на війну, повсякденне життя міста не припинялося. У ресторанах і барах гриміла музика, діяли всі 25 кінотеатрів, де йшли бойовики.
Щоденне життя - це основа, осердя, каркас нашого існування. Воно лише нанизується політикою, ідеологією, культурою, історичними пертурбаціями, економічними кризами, нищівними війнами, але завжди залишається тим, чим воно є, бо люди завжди вимушені їсти, пити, і навіть у дуже скрутні часи модно вдягатися, розважатися, читати і танцювати.
Цей цикл публікацій буде присвячено літопису щоденного життя Львова протягом тих останніх десятиліть, які так змінили його урбаністичну сутність, його локаційний код, врешті його львівськість. Але Львів не зникне, поки не зникнуть його священні камені, отож, він вимушений підлаштовуватися під щоденне життя тих львів'ян, яких йому посилає Бог. А ці львів'яни жили і живуть власне тим щоденним життям, в якому вони щось їдять, щось п'ють, щось курять, у щось вдягаються, щось купують, щось слухають, щось дивляться, на чомусь їздять etc.
Про те найцікавіше, що супроводжує нас щодня, і йтиме мова в циклі статей про повсякденне життя Львова від 1939 року...
У кінці 30-х років минулого століття Львів виборсувався з лабет світової економічної кризи, справи самоврядування міста широко дискутувалися в пресі і на радіо. Потужно розвивалося будівництво, в якому було зайнято 15 тисяч робітників. За декілька років до пакту Молотова-Ріббентропа у Львові збудували 974 кам'яниці і 965 будинків для однієї родини, за цей час у місті постало 4 костели, 8 шкіл, 5 шпиталів, басейн на Замарстинові, будівля РОКСу, багато інших визначних громадських об'єктів. Протягом цього періоду було фактично перебудовано 35,5% львівських вулиць.
Місто наступало на передмістя. У плануванні і забудові цілих районів відзначилося Товариство робітничих осель, особливо на Сигнівці, Залізній Воді і Професорській Колонії. Новозбудовані приватні вілли на Власній Стрісі (непарні номери нинішньої вулиці Панаса Мирного від вулиці Франка до перетину з Енергетичною) можна було придбати за 7 600 злотих, а хто не міг заплатити одразу, одержував кредит на 20 років (неймовірно, але на рік платилося 380 злотих при середній місячній зарплатні некваліфікованого робітника 120 злотих) і до 1959 року мало повністю відбутися погашення кредиту.
Значно зросло озеленення міста, яке за цим показником вивело Львів на перші позиції в Європі. Кількість дерев на вулицях зросла від 8 505 у 1934 році до 14 626 у 1938. Було проведено модернізацію міської електричної станції, бойні, газівні, водогінно-каналізаційних мереж, закладів чищення міста, розпочато будівництво нового трамвайного депо...
Та вже невпинно насувався час «X», тектонічний вибух, геополітичний землетрус, небезпечне перезавантаження історії, коли ми вже знову не віднайдемо незбережених файлів культури, духовності, та й самого людського матеріалу. Це був той час, коли залишалося сіре древнє львівське каміння, а його біологічна начинка розчавлювалася, вимивалася, розчинялася і врешті зникла в небуття: вікові матримоніальні напрацювання мультикультурної львівської громади пішли з порохом, зник старий Львів з сотнями тисяч своїх старих львів'ян, і він вже не повернеться ніколи...
1939 рік ріже навпіл контекст історії, брудною шматою витирає вікові скрижалі і багнетом нашкрябує нові символи...
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, і перші гітлерівські бомби впали на залізничні шляхи Львова... Та, незважаючи на війну, повсякденне життя міста не припинялося. У ресторанах і барах гриміла музика, діяли всі 25 кінотеатрів, де йшли американські бойовики. До 10 вересня працював Великий Міський (оперний) театр. Гімназії і вузи оголошували про вступні іспити. А в цей час тривали авіаційні нальоти, до міста десятками тисяч напливали біженці з Польщі, головно євреї. Це викликало зростання цін, особливо на житло, що змусило воєводу Біляка видати спеціальну постанову про заборону підвищення цін.
А вже ополудні 22 вересня 1939 року частини 6-ї армії генерала Голікова ступили на бруківку древньої галицької столиці...
«Уночі 22 вересня 1939 року совєтська армія зайняла Львів, - згадувала Кароліна Лянцкоронська. - Я вранці вийшла на закупи. Невеликими групами вулицями крутилися червоноармійці, які не виглядали ані радісними, ані гордими переможцями. Я бачила людей погано обмундированих, землистого вигляду, виразно занепокоєних, майже наляканих. Були мовби обережні і дуже здивовані. Довго стовбичили перед вітринами, за якими виднілися товари. Допіру за кілька днів почали заходити до крамниць. Там уже виявляли неабияку жвавість. У моїй присутності офіцер купував іграшку-тарахкавку. Прикладав її до вуха товаришеві, а коли вона тарахкала, підскакували обоє з вереском. Врешті її купили і вийшли щасливі. Остовпілий власник крамниці після хвилини мовчанки звернувся до мене і запитав безпорадно: «Як же то буде, прошу пані? Прецінь, то є офіцери!»
Тодішні львівські поляки практично одностайно казали, що настала ворожа «москальська окупація» - четвертий поділ Польщі. Натомість пересічні галицькі євреї зустріли Червону армію квітами та непідробним беззастережним ентузіазмом. Їхня радість була такою бурхливою, такою щирою та запальною, що аж шокувала поляків, які чомусь мали євреїв за польських патріотів і тому вважали, що з їхнього боку виявилася кричуща невдячність, мало не національна зрада. А річ була у тім, що галицькі євреї вже докладно знали про теорію та практику антисемітизму Гітлера.
Більшість же українців прихід Червоної армії оцінювала лише як зміну окупантів.
Мешканці Львова намагалися поспілкуватися з військовими, але без дозволу політруків-комісарів червоноармійці не сміли зронити ані слова. Політруки самі розмовляли з людьми і вирішували, хто з бійців може спілкуватися з цивільними, а хто - ні. Декому з радянських солдатів усе ж якось щастило порозмовляти з місцевими українцями. Чудовий львівський мемуарист Євген Наконечний так згадував про ці події у Львові: «Східні українці, потрапивши до оселі українців-галичан, побачивши образи і портрети Шевченка, раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про які мали тільки дуже неясне уявлення і про які їхнє щире українське серце таємно мріяло».
Наприкінці вересня 1939 року, користуючись анархією, люмпен-пролетаріат, начепивши червоні банти, кинувся до горілчаної фабрики Бачевського, магазинів із тютюновими виробами, почав розкрадати військові склади і зводити особисті порахунки. Мешканцям будинків доводилося створювати озброєну варту. Там, де цього не зробили, траплялися розбійницькі напади. Але в місті зберігалася ще якийсь час польська громадська поліція, а українці організували добровільну робітничу гвардію. Незабаром замість них більшовики створили професійну робітничо-селянську міліцію.
Усі важливі питання в місті жорстко вирішувала військова влада і це тривало до середини листопада 1939 року, коли до Львова прислали партійне керівництво. Від 1939 року у Народному домі на вулиці Театральній виник дім Червоної армії, а Великий міський театр отримав додаток «імені Т.Шевченка».
З приходом нової влади до Львова сталося так, що раптом усі численні високооплачувані престижні адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні посади у торгово-банківській сфері, у системі зв'язку, на виробництві стали для поляків недоступними. Їм залишилися робочі місця біля верстатів, на будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному плані поляків зрівняли з українцями. Аби привернути на свій бік «єдинокровних братів», про яких говорив Молотов, проводилася поверхнева українізація. В урядових установах Львова вперше зазвучала українська мова, радіо теж заговорило українською і передавало українські пісні. Це вражало, бо за Польщі ніхто не чув по радіо українських пісень.
Але справді реальним кроком у припиненні віковічної полонізації Галичини стало стихійне масове переведення шкіл на українську мову викладання. Всього за декілька місяців чисельність українських шкіл зросла з 371 до 5 536. Зросла теж кількість єврейських шкіл - із 23 до 103. Слід підкреслити, що поверхнева більшовицька українізація не змінила істотно реального мовного характеру міста - Львів і далі розмовляв польською на вулиці, на ринку, у транспорті, на пошті. Щодо вивісок, то спочатку всі польські замінили на українські, але згодом їх потроху стали витісняти російські.
21 вересня 1940 року оперою «Тихий Дон» розпочав роботу Державний театр опери та балету. Коли за перших совітів у Оперному театрі ставили п'єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький» і гетьман зі сцени проголошував, що «будемо гнати поляків до Вісли, а як треба, то ще й далі!», то серед глядачів виникав такий ентузіазм, який важко було собі уявити. Українці з невимовною радістю казали: «Вже немає «przystanku tramwajowego», а є «трамвайна зупинка». Коли в університеті повідомили, що є наказ вести заняття українською, то з приводу цього вибухнули овації.
З іншого боку, люди розповідали, що почали вивозити до Сибіру одного, другого, третього, і не лише українців. Праця у польській адміністрації прирівнювалась до злочину. Відразу арештовували таких осіб, як презес (голова) апеляційного суду, навіть його тещу, стареньку жінку, виносили у фотелі до вантажної машини, щоби везти на Сибір. Боротьба ж проти «українських буржуазних націоналістів» стала ключовою у політиці радянської адміністрації. Репресії почалися з членів КПЗУ (навіть тих, хто сидів у польських в'язницях і був звільнений у вересні 1939 року, розглядали нарівні з іншими класово ворожими елементами), з соціалістів, з польської поліції і суддів.
Отже, почуття львів'ян були протилежні, змішані, разючі. З одного боку, українізація, з іншого, репресії...
Фото за сайту www.taziki.net