На Різдво 1939 року львівські діти мов зачаровані тішилися витворами кондитерського мистецтва на вітрині цукерні Залевського на Академічній: марципановими шинками, з яких стирчали кісточки, і марципановими варениками.
У ніч з 23 на 24 грудня 1939 року у Львові ввели московський час, у ці ж дні перейменували всі львівські кінотеатри. Так, назву «Палас» замінили на «Тараса Шевченка», «Ванда» стала кінотеатром ім. Поліни Осипенко, «Європа» - «Леніна», «Коперніка» - «Горького», «Ампір» - «Пушкіна», «Гражина» - «Чапаєва», «Балтик» - «Островського», «Байка» отримала назву «Комсомолець України», «Марисенька» - «Піонер», «Міраж» - «Короленка», «Пакс» - «Дзержинського», «Муза» - «Котовського», «Химера» - «Стаханова» і т.п. Вулиці й площі древнього Львова були обвішані портретами Сталіна, Молотова, Кагановича. А в кінотеатрах, замість американських фільмів, демонструвалися «Чапаєв», «Депутат Балтики», «Волга-Волга», «Весёлые ребята», а з гучномовців з ранку до вечора лунали мелодії «Інтернаціоналу» та «Широка страна моя родная».
На початку 1940 року радянський календар скасував усі дотеперішні свята і поділив рік на шестиденки (вільними від роботи були 6, 12, 18, 24 і 30 числа місяця), тому зазвичай доводилося працювати і в неділю. Від 1929 року в СРСР вихідний день постійно змінювали, щоб не припадав щоразу на неділю, коли люди йдуть до церкви. Це було винаходом атеїстів. У березні 1940 усім львів'янам видали радянські паспорти, в яких був так званий 11 параграф, де відмічалися біженці. А біженцям із Польщі, які тікали від гітлерівців, заборонялося перебувати в радіусі 100 кілометрів від Львова.
До кінця жовтня 1939 року у Львові було відкрито дев'ять безплатних поліклінік. 11 травня 1940 року почав працювати центральний універмаг міста. В першій половині 1940 року в місті функціонувало 819 магазинів, 174 кіоски, 308 магазинів міськхарчоторгу, працювало 126 підприємств громадського харчування на 6 тисяч посадкових місць. Уперше створювалась нова спеціалізована мережа з продажу овочів і фруктів.
У новому радянському Львові й надалі існували три окремі культурні світи - український, польський та єврейський, які не перетиналися між собою. Усі три народи жили окремим життям, наче їх поділяли скляні стіни. Стереотипи, що відокремлювали польське середовище від українського, інколи були сильнішими за упередження до радянської влади. Місцеві поляки, що принципово говорили польською зі своїми земляками-українцями, радо й легко переходили на українську в розмові з совітами.
Поступово радянська влада провела націоналізацію промислових підприємств, банків, кооперативів. Першими у державну власність перейшли кондитерська фабрика «Бранка» (з 1940 року - фабрика імені Кірова), заводи арматурний і «Контакт». Із крамниць одразу ж зникла популярна продукція українського «Маслосоюзу». Львівські крамниці, що зазвичай належали євреям, радянська влада відбирала без жодної компенсації. Новий режим наказав продавцям торгувати за старими цінами.
У грошовому обігу до 21 грудня 1939 року паралельно оберталися знецінений польський злотий і радянський рубль, що створювало для вигідний валютний паритет. Купівельна спроможність рубля була на той час учетверо нижча, але це не завадило совітам зрівняти свою валюту зі злотим один до одного. Таке рішення уможливило легальний грабунок галицьких крамниць і складів. Направду легендарними пригодами відзначився граф Алєксєй Толстой. Він вивозив до Росії костюми, дорогі горілки і лікери з фабрики Бачевського... Про це хтось доніс Сталіну, і на одному з кремлівських банкетів письменникові за це влетіло від вождя народів.
Уже на 27 листопада 1939 року тимчасовий уряд міста конфіскував 2 649 квартир, передавши з них у розпорядження НКВС - 951, а також значну кількість скерованим до Львова партійним і військовим функціонерам. А за наказом голови облвиконкому Томашевича на початку 1940 року було націоналізовано близько 6 тисяч будинків. Знаючи про традиційний у Росії міф про доброго царя і злих чиновників, пограбовані львів'яни писали скарги і в Київ, і в Москву - до Сталіна. Такі листи писали здебільшого євреї, бо найбільше їх позбавили доробку цілого життя.
Сотні дрібних єврейських крамничок було націоналізовано, ламалися усталені віками традиції львівської торгівлі, коли євреї охоче давали представникам найменш заможних верств довготермінові кредити на купівлю найрізноманітніших товарів навіть без першого внеску. Товари давали під чесне слово зовсім незнайомим людям із далеких сіл на виплат на роки вперед і це було надзвичайно розповсюдженим явищем, що може свідчити про рівень моралі тодішніх людей, як продавців, так і покупців. Цікаво, що на рати (в кредит) давали навіть харчі. Львів'янка-українка навесні 1939 року в одній із численних єврейських крамничок на вулиці Сербській придбала демісезонне пальто на виплат терміном на чотири роки, заплативши перший внесок у розмірі лише десяти відсотків. На початку 1940 року крамничку закрили, а власника-єврея вивезли у невідомому напрямку.
У львівських крамницях «Міськхарчоторгу» навесні 1941 року несподівано з'явилася маца - прісний пшеничний хліб у вигляді дуже тонких сухих коржів (єврейський пасхальний хліб). Розпочали торгувати мацою напередодні єврейської Пасхи і її купували не лише євреї, бо була дуже смачною.
Радянська влада 26 червня 1940 року в усій країні ввела жорсткі порядки на підприємствах, пояснюючи це, зокрема львів'янам, складною міжнародною ситуацією і необхідністю працювати на оборону СРСР. Тоді ввели 8-годинний робочий день і 7-денний робочий тиждень. Під страхом тюремної кари було заборонено самовільно залишати роботу. Це нововведення означало повернення до неділі як вихідного дня, а головне - карна відповідальність за прогули та інші порушення трудової дисципліни.
Інерція старого польського Львова була досить потужною і здолати її водночас новій владі було не під силу. У перший рік окупації ще працював ковбасний магазин Телічкової на місці теперішнього «Сквозняка». На Різдво 1939 року львівські діти, як і в попередні роки, мов зачаровані тішилися геніальними витворами кондитерського мистецтва на вітрині цукерні Залевського на Академічній: марципановими шинками, з яких стирчали кісточки, і марципановими варениками із жовтими шкварками. На початку Академічної (неподалік теперішнього Макдональдса), де нині магазин «Єврофото», фірмовий магазин шоколаду «Ведель» дорозпродував популярний шоколад «Сухарт» і «Мілку».
До самої німецької окупації під пам'ятником Яну ІІІ Собєському грала на мандоліні і співала Міхалінця, яку називали, як і всіх львівських вар'ятів, сьвірком. Міхалінця чекала, поки люди о першій годині виходили з костелу і співала свої звиклі куплети:
U mego miłego czerwone firanki
Niema go, niema go, poszedł do kochanki
або
Co mi żal, co mi żal, żem za niego nie szła
On mi grał i spiewał, ja mu сymbał niesła
Нова радянська дійсність своїм чином впливала на традиційний львівський світ вар'ятів. Був у Львові відомий вар'ят, який, пристосувавшись до нових реалій, зупиняв трамваї і кричав: «Я директор трамвайтресту!» Кажуть, що він пережив війну.
Львів'яни в ці надзвичайно важкі часи не припиняли жартувати. З часу вступу совєтських військ до Львова став популярним анекдот про пам'ятник Бартошу Ґловацькому у Личаківському парку. З рук кам'яного селянського повстанця кудись зникла коса і люди питали один одного: «А де Ґловацького коса?» - «Нема, забрали до колгоспу».
Фото за сайту www.taziki.net