Ми відкривали Львів буквально, як відкривають книжку чорно-білих фотографій «Історико-архітектурний заповідник». Сірий камінь стін і окислена, позеленіла бронза монументів, чорні діри дахів, калейдоскоп вітражів і скрип старих НДРівських трамваїв.
Рекламу ще не придумали і середньовічні кам'яниці ще не нагадували весільний торт з «лейбою» «Банк». Древні собори тримали свої «багатства» закритими. Перетворені на склади і меблеві магазини, вони манили своїми напівмертвими фресками і вітражами. Більше через похилені паркани, розбиті двері і покалічені вікна було неможливо побачити. Все інше додавала уява і книжки.
Темний від кіптяви, ніколи немитий ЖД-вокзал дихав втомою і відчаєм транзитних пасажирів. В електрички сідали на ходу, брали штурмом, деколи залазячи через вікна. На перонах запах пиріжків з лівером накладався на туалетні міазми, що вкупі з постійним потоком людей створював враження - «вчора була війна».
Сірі, убогі вітрини і вивіски «прод-пром-спорттовари», «гастроном», «хліб», «води-соки», «пиво», «горілчані вироби» не випадали з образу древнього міста. Ми дали їм свої імена. «Соки-води» на Київській ми називали «Унітаз», пивбар «Мюнхен», бар «Сайгон», ресторан «Барабан», кіоск, де наливали пиво, «Кафедра». Тільки ресторани залишили свої назви незайманими. «Фестивальний», «Інтурист»... Пізніше найпрестижнішу трійцю замкне «Дністер».
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleМи були кращі. Кращі випускники шкіл. Кращі абітурієнти. Гірші відпали, не взяли бар'єр вступних іспитів. Гірші пішли в армію, ПТУ і на завод. Нам сказали - «ви зараховані», ми вийшли з аудиторії і ошизіли. Буквально, коли старші чуваки з нульовки сказали «ви життя не бачили, ви в танку не горіли», ми повірили. Вони виглядали, як танкісти. Коли якийсь «абстрактний льотчик» в «Сайгоні» показав нам жетон збитого американського пілота, ми чесно налили йому «Старого Талліну».
Коли тобі 17, ти не можеш об'єктивно оцінити реальність. Потрібен час, щоб вивітрився ідеалізм, романтика і віра у власну винятковість. Цинізм, алкоголізм і розчарування, яке помилково називають мудрістю, приходить з роками.
Черги, дефіцит, фільми про партизанів, політінформації, мило у формі цегли із запахом сосен, індійський феномен «Махарані» - це сприймалось без болю. Для нас місто було заповідником геніїв, які розуміли квантову механіку, і шизофреніків з епохи дирижаблів, які читали сонети Шекспіра англійською в пивбарі «Грюндік». Це була резервація - професори, студенти і просто таланти, які могли три ночі підряд «розписувати пулю», з'їсти в закладі склянку і поставити мат кращому шахісту першого поверху десятого гуртожитку Політеху. Це було гетто, де на нас чекали таксисти, міліціонери, бармени, офіціанти, алкоголіки і фарцовщики. Вулицями гуляли олімпійські чемпіони, шахісти, оперні діви, віртуози скрипки і рапіри.
Ми виходили з гуртожитків, де на ліжку лежали п'яні росіяни, коридорами бродили живі монголи, а на кухні траплялися зажурені поляки. Ми слухали кубинців, які розказували анекдоти про коменданте і пили горілку з мадярами. Це був інкубатор ідей і всього нового - від рок і джаз музики до авангардної моди і мало не забороненої літератури. Наш Львів був і їх Львів, одне з чудес світу, місто, яке не програвало їх Гавані, Будапешту, Варшаві, Берліну і Улан-Батору, принаймні в одні ворота, в суху. Комісійні магазини, де продавали магнітоли SHARP і годинники Orient. Ми ходили туди, як на виставку сучасної техніки. Книжкові магазини в центрі міста. Бібліотеки. В магазинах гори примітивного неякісного взуття і одягу, які ніхто не хотів носити. Справжні дискотеки 80-х.
Дефіцит майже всіх продуктів, за винятком цукру, хліба і молока. Дикі черги. Тупий майонез, горошок, гречка і шпроти - в категорії делікатесів. Шоколад як запах над цехами «Світоча». Морозиво «лодочка» на Академічній і гарячий шоколад в «Шоколадці».
Криве дзеркало життя, де не було жебраків і п'яниць, особливо дітей, хоча алкоголю було стільки, що гарантувати тверезість могли тільки патологоанатоми. Сухе, особливо «Аліготе» і «Струмок», були на розлив разом із соками і халвою в банках. Вино брали сітками. Батареї «Портвейну», плодово-ягідного чорнила «Золота осінь» і трилітрові баняки томатного, яблучного, виноградного і березового соку закривали порожні прилавки. Закиди науки, що такі дози спиртного можуть покалічити організм, студенти ставлять під сумнів. Великі жовті бочки з пивом і квасом у всіх парках, місцях відпочинку, на вулицях і просто на перехрестях доріг.
Місто заводів і фабрик, куди час від часу студентів скеровують копати ями, називаючи це «трудовим тижнем». Оперний закритий на реставрацію і кілограми класичної музики на телебаченні та радіо. Концерт органної музики у виконанні Гаррі Гродберга в костелі Магдалини, платівки «музики», де за роялем сам Ріхтер, на поличках магазину «Мелодія» і кінотеатри, де йдуть майже останні французькі фільми.
Ми здали сесію, пройшли перший курс і по-справжньому прийшла молодість. Літо, щастя, а нас, студентів, рідний інститут зажене в миколаївські степи, збирати помідори. На дворі 1981-й. Активісти ліплять «комсомольський прожектор», сексоти пишуть доноси, комуністи будують БАМ, випускники шкіл збирають гроші, щоб не йти в Афганістан, а народ стоїть в черзі за бутербродним маслом.
На широкоформатному екрані кінотеатру «Львів» показують «Тегеран 43», в кіосках продають касети «Басф», в магазині «Мелодія» платівку Лео Соєра, а на пружинному ліжку гуртожитської кімнати 113 лежить Ласло і конспект з марксистсько-ленінської етики. Змучений спекою, чергами і великим дозами кріпленого вина іноземний студент Лаці Боднар з набожним трепетом заводить «грамофон» Фенікс, львівського заводу телеграфної апаратури, відкриває конверт The Wall і ставить Hey YOU.
Ми залишили Львів, нас зустрів колгосп, спека і фраза «бандеровцы» у виконанні аборигенів. Ми скажемо «Сайонара», «Гуд бай» місто наших мрій, Львів, яким ти не будеш ніколи.
Фото з сайту www.allposters.com