На початку грудня відомий американський історик та публіцист російського походження Юрій Фельштинський репрезентував на ХХХ Ярмарку історичної книги у Варшаві книжку «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії у боротьбі за світове панування (1917‒2036)», написану ним у співавторстві з колишнім підполковником КДБ Володимиром Поповим, який зараз мешкає в Канаді. Щоправда, у польському перекладі книжка дещо змінила назву, набувши більшої персоналізації: «Від Дзержинського до Путіна. Російські спецслужби в боротьбі за світове панування 1917‒2036» (Od Dzierżyńskiego do Putina. Służby specjalne Rosji w walce o dominację nad światem 1917‒2036).
Книжка розповідає про історію захоплення спецслужбами влади в Росії. Спершу в радянській, а потім – у пострадянській. Автори простежують всі етапи цього процесу – з грудня 1917 року, коли була утворена ВЧК під керівництвом Фелікса Дзержинського, і до сьогодення, коли через багатоходівочку з неконституційних маневрів влада в Росії опинилася в руках ФСБ, а кріслом президента заволодів колишній директор спецслужби Володимир Путін. Автори показують, чим небезпечна для Росії та решти світу тамтешня держбезпека, яка міцно вхопила кермо правління ядерною державою, і що потрібно зробити для ліквідації цієї нової та несподіваної глобальної загрози.
У книжці розповідається про жорстоке змагання між спецслужбами (ВЧК, ГПУ, МДБ, КГБ) та Комуністичною партією за владу в Радянському Союзі. Зокрема й про те, що коли прихильники розвалу Союзу тішилися усуненню від влади КПРС, то найбільше раділи саме гебісти, оскільки позбулися свого головного конкурента. Відтак питання їхнього повного контролю над країною, на переконання авторів, було лише питанням часу. Тобто ні Фельштинський, ні екскегебіст Попов навіть думки не допускали, що Росія здатна перетворитися на демократичну державу з верховенством права і з функціонуючими інституціями поділу влади.
Хоч нам здавалося, що Росія за Бориса Єльцина, на початку 1990-х, перетворюється, хай тяжко і незграбно, але неминуче на демократію. Проте Фельштинський рішуче заперечив таку тезу. На його переконання, навіть найменшого шансу не було, не було й короткого моменту, який би став точкою демократичного неповернення.
«Такого моменту не було. Раніше я думав, що він був. Це був 1991 рік, потім у 1993 році розстріл Білого дому – явне порушення принципів демократії. Потім чеченська війна 1994 року, щось, що було абсолютно проти того, як працює демократична держава, потім ще одна чеченська війна. Кожна з цих дат знаменувала собою новий етап краху демократії в Росії. Раніше мені здавалося, що в період з серпня 1991 року по жовтень 1993 року у Росії ще були шанси. Але що більше я вникав у роботу спецслужб, то глибше переконувався, що це ілюзія», – зазначив історик в інтерв’ю для тижневика польського телеканалу TVP.
Книжка була написана ще минулого року, тобто ще до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Проте її вдумливі читачі безпомилково прийшли б до висновку, що російсько-українська війна неминуча.
Сам Юрій Фельштинський ще напередодні інвазії чітко й голосно застерігав про небезпеку. Він був переконаний, що Владімір Путін розв'яже війну в Україні, а також що це буде самогубно передовсім для нього самого. Проте далеко не всі прислухалися до його думки.
«Це передбачення було зроблено в січні до початку війни. Більше того, я сказав, що цей конфлікт не стане внутрішньою справою України, і він ніколи не буде російсько-українською війною під час мовчазного спостереження з боку решти світу. Я вважав, що це призведе до залучення двох сторін сьогоднішнього світового розколу: Заходу (НАТО) та Росії з Білоруссю. Я також припустив, що це може бути Третя світова війна, яка закінчиться поразкою Російської Федерації у тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Зараз ми бачимо, що все прямує до здійснення моїх передбачень», – зазначив історик в інтерв’ю для польського телеканалу TVP.
А варто зауважити, що ще 2015 року Фельштинський написав книжку-застереження «Третя світова: битва за Україну». Він застерігав, що своєю інвазією на Донбасі, анексією Криму, а перед тим перешкоджанням європейській та Євроатлантичній інтеграції Києва Кремль намагається перетворити Україну на плацдарм для подальшого просування спершу на східноєвропейські країни, а потім і далі. І при цьому путінський режим використовуватиме тактику гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР.
Утім застереження Фельштинського так і не були тоді почуті в західних столицях. Для європейських політиків, на жаль, був характерний modus operandi, артикульований британським політологом, письменником, професором Кембриджського університету Анатолем Лівеном: «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».
На щастя, після 24 лютого 2022 року Захід почав швидкими темпами змінювати свою концепцію умиротворення Росії. Росія, принаймні путінська, нарешті почала сприйматися як ворог, як провокатор, терорист, руйнівник виплеканої після Другої світової війни глобальної архітектури безпеки. Рішучість Західного світу поставити порушника на місце неминуче призведе до необхідності знищення агресивного режиму. Саме в цьому й полягає прогноз історика щодо самогубних дій Путіна.
Чи для цього потрібно ліквідувати або принаймні усунути Путіна? На це питання Фельштинський відповідає так: «Скажу чесно, і це може здатися дивним, але... кого взагалі турбує Путін, особливо зараз? Хоч ми застрягли в такому мисленні, я не думаю, що відхід Путіна щось змінить у Росії, в режимі, що встановився, і його зовнішній політиці. Неважливо, чи він піде сам, помре чи буде вбитий. Ми маємо справу зі спецслужбами, які є єдиною владою у цій країні. Вони стоять за спиною Путіна. Такою є політична природа Росії».
Це, наприклад, у Білорусі вистачило б для зламу людиноненависницького режиму усунути диктатора Лукашенка. І ситуація в країні змінилася б докорінно. У Росії, на переконання історика, шансів на це немає, незалежно від того, хто є лідером. «Ця проблема більша для всіх нас, тому що багато людей з оточення Путіна думають так само, як він, і готові посісти його місце. У Росії є 200 Путіних, які чекають на заміну нинішнього», – зазначив Фельштинський.
В іншому інтерв’ю – польському виданню Krytyka Polityczna – російсько-американський історик вказує на головну ваду військової підтримки України. Вона полягає в тому, що Захід досі розглядає війну в Україні як оборонну. А треба було уже давно надати Україні зброю, яка дозволила б їй атакувати цілі в Росії. «Наразі військова підтримка Заходу полягає в тому, щоб дозволити Україні захиститися, але не дати їй шансу здійснити контратаку на ворожу територію. З військової точки зору, і я кажу це як історик, який спеціалізувався на історії Другої світової війни, ви не можете виграти війну, якщо ви не маєте права атакувати цілі на території противника. Поки українці ведуть оборонну війну і тільки для такої війни отримуватимуть підтримку, то, може, й не будуть приречені на поразку, адже ми бачимо, що вони добиваються успіхів, але вони будуть приречені на те, що не зможуть перемогти в цій війні». А без перемоги ця війна або затягнеться надовго, або, навіть якщо припиниться, то незабаром спалахне знову з новою силою.