Останніми днями інтернет ряснів багатьма публікаціями на тему Незалежності, поданими із перспективи сьогодення.
Всі ми невдоволені сучасним станом справ. Але варто згадати, якими ми були і у яких обставинах перебували 20 років тому.
Мене мало не побили за відповідь на питання: «Як ти думаєш – через скільки років Україна зрівняється із розвиненими європейськими країнами?». Діло було наприкінці 1991 року. Знаючи притчу про 40 років ходіння по пустелі, але усвідомлюючи наш великий ентузіазм та віру у швидкі успіхи, а також окриленість висновком аналітиків із «Дойче Банку», які показували найкращі на той час стартові позиції України серед всіх інших радянських республік, я відповів щиро: «Через 15-20 років».
Всі, хто запитував, дуже обурилися, образилися на такий мій злочинний песимізм.
Минуло вже 20 років. Навіть термін, тоді озвучений, виявився досить наївним.
Кожен із нас має свої власні спогади про той час, про свої тодішні думки і сподівання.
Під час путчу і проголошення незалежності України я перебував за кордоном, у складі першої групи студентів, що приїхали до Мюнхена на літній навчальний семестр у Вільному Українському Університеті (УВУ).
Пропоную черговий допис із серії спогадів про події 20-річної давності, розміщених на цьому блозі у 2009-2010 роках.
Путч.
Одного прекрасного серпневого ранку наприкінці нашого 2-місячного навчання в УВУ всіх потрясла страшна новина – в СРСР військовий переворот, путч! Журналісти, що були серед наших студентів, відразу помчали до української редакції радіо «Свобода», де мали добрі контакти, і за годину повернулися із роздруківками останніх новин.
Не скажу, що всі студенти з України якось дуже налякалися чи запанікували. Ми вже були поколінням, котре не знало війни. Ми вже не реагували так гостро, як наші батьки, на можливі загрози і воєнні небезпеки. Нас просто цікавило, що це означає і як все це може вплинути на нашу долю і долю рідних, котрі перебувають на Батьківщині.
Ми у звичному режимі слухали університетські лекції, але завдяки добре налагодженій системі інформування, кожні три години отримували свіжі зведення про стан справ.
Німецькі мас-медіа передавали дуже тривожні новини. Німці повірили, що СРСР повертається до тоталітаризму, що горбачовські реформи відмінено і в країні встановлено знову комуністичну владу, яка ввела військовий стан. Тобто, що запроваджено диктатуру.
Цим негайно скористалися декілька студентів. Коли ми ввечері прийшли до кімнат в українському інтернаті, то побачили, що один хлопчина спішно пакує речі. Як тільки почув про путч, то відразу побіг у поліцію і попросив політичного притулку. І його прохання відразу ж задовольнили. Тепер перебирається не то у табір біженців, не то на якусь базу, де буде чекати на залагодження всіх формальностей. Каже, що йому обіцяли надати також значну суму «підйомних» коштів на облаштування свого життя в Німеччині на перших порах.
Це був один із тих студентів, котрі їхали до Мюнхена з єдиною метою - назавжди втекти з Радянського Союзу.
Наступного ранку під університетом мене перестріла провідниця ОУН пані Слава Стецько і, хитрувато мружачись, запитала: «Ну що, будеш ся подавав на азиль?». Можливо, вона хотіла так дошкулити через моє вільнодумство і небажання «прогинатися» перед авторитетом мюнхенських «бандерівців». Тому відповів не дуже ввічливо, щось у стилі старого єврейського анекдоту: «Не дочекаєтеся!».
Я не мусів бути нікому вдячним, чи зобов’язаним. Запрошення до університету отримав за конкретну роботу – щокварталу перевозив з Перемишля до Львова націоналістичну літературу і розсилав по всій Україні друковані в Мюнхені бандерівські журнали. Окрім того, мав письмові повноваження від молодіжної комісії Львівської обласної ради і фонду «Молода Україна». Але пані Стецько під час нашого першого знайомства зневажливо відсунула ці документи, давши зрозуміти, що владні чи громадські структури в Україні для неї зовсім не є ані важливими, ані авторитетними.
Протягом цього другого дня путчу інформаційні повідомлення були все ще тривожними. Тому німецька поліція продовжувала без жодних проблем приймати біженців, якщо вони були громадянами СРСР і легально перебували у Німеччині.
Я подзвонив додому, але виявилося, що ми у Мюнхені набагато краще поінформовані, аніж люди у Львові. Незалежних ЗМІ тоді ще не існувало, а «вражі голоси» по радіо знову почали інтенсивно заглушувати. У нашому політичному фонді «Молода Україна» мені відповіли, що дуже зайняті, нічого по телефону казати не будуть. Зрозумів, що хлопці активно працюють, законспірувалися і бояться тотального телефонного прослуховування. Спитав, чи маю негайно повертатися? Ні, сиди там поки все не виясниться – була відповідь. За них я був спокійний – там зібралися найкращі представники революційної львівської молоді. Знають, що і як треба робити.
А в той же час «український» Мюнхен вирував.
Університет, інтернат, а особливо пивбар гуділи як вулики. Що діялося у штабі ОУН на Цеппелінштрассе не знав, бо туди ніхто із моїх друзів вже давно не мав бажання заходити. Чітко працювала українська редакція радіо «Свобода» - вони професійно і вчасно надавали всім найсвіжішу інформацію.
Як завжди найдивніші повідомлення подавало так зване громадське «Радіо Бі-бі-сі» - «баба-бабі-сказала», завдяки якому український Мюнхен повнився неймовірними і абсурдними чутками. Добре, що ми на той час вже всебічно познайомилися з діаспорою, знали їхню ментальність і лише тихенько підсміювалися із тих велемудрих новин та висновків.
Але у кожного була тривога – ми то тут, у цивілізованому світі, а що буде з нашими рідними вдома? І закрадався у душу підленький хробачок зневіри – а може справді варто піти у поліцію і попроситися «на азиль», щоб укорінитися і згодом перетягнути сюди всю свою родину?
На третій день поліція вже не задовольняла заяв, поданих від біженців. Всі потроху зрозуміли, що з того путчу великої загрози не буде. Під вечір офіційні новини це підтвердили, ми з полегшенням зітхнули і, в міру своїх дуже скромних коштів, на радощах понапивалися.
В результаті паніки під час перших двох днів путчу, притулку в Німеччині попросило лише п’ятеро осіб, що становило менше десяти відсотків нашої студентської групи.
Чи хтось сьогодні, у теперішній незалежній Україні може собі уявити такий високий рівень патріотизму молодих людей і щирої віри у майбутнє нашої держави? Майже всі студенти, серед яких були і зовсім юні особи, повернулися додому, знехтувавши нагодою негайно отримати перспективу німецького громадянства і непогані кошти на початковий період перебування.
Ми всі тоді були повними ентузіазму і вірили, що скоро збудуємо в Україні не гірше життя, аніж у Німеччині. Нехай же Господь воздасть по-справедливості усім, хто згодом знищив цю світлу мрію нашої патріотичної молоді та відтермінував на невизначений час нашу європейську перспективу.
Через день після провалу путчу Верховна Рада проголосила Українську Незалежну Державу. Ми не вірили своєму щастю – на таке чудо ніхто у найближчі роки навіть не сподівався. Сталося так, що затяті російські КГБ-шники власними зусиллями прискорили розвал «Імперії Зла», наблизивши нашу незалежність.
З цієї нагоди діаспорні українці організували разом із УВУ гучне свято.
На великому подвір’ї українського інтернату поставили довгі дерев’яні столи, привезли декілька бочівок пива, насмажили м’яса і ковбасок.
Але перед тим всіх студентів чомусь вишикували півколом. Ми не розуміли що до чого, просто весело потішалися, пригадуючи дурнуваті «лінійки» у радянських школах та піонерських таборах. Вишиковував нас той самий дивакуватий молодий пан професор, котрий, як нам казали, був одним із членів Проводу. Походив з української родини з Латинської Америки, але докторат захистив у німецькому університеті, тобто був справжнім німецьким професором.
Він вдягнувся у баварський костюм - короткі шкіряні штани на шельках, відповідну сорочку і гірські черевики. Поряд із нами він поставив у стрій також університетських викладачів, котрі чомусь зовсім не протестували і не іронізували з приводу такої чудернацької дефіляди.
Аж тут перед півколом студентів і викладачів стала пані Стецько. Нарешті ми зрозуміли сенс тієї вистави і заніміли від здивування. Бо пан професор викрикнув якісь незрозумілі архаїчні українські стройові команди, маршовим кроком підійшов до пані Слави, виструнчився, намагаючись втягнути животик, витягнув пухкенькі ручки по-швах шортів і, заплітаючись язиком від хвилювання, почав голосно рапортувати, що люди вишикувані з нагоди української незалежності.
Ми пирскали зі сміху і це важко було приховати – позаяк розігрувана сценка була того варта. Тим більше, враховуючи колоритну особу і вигляд пана професора. А він, спітнівши від хвилювання, ніяк не міг второпати, чому це невдячні, зварйовані українські студенти не переймаються важливістю і урочистістю такого історичного моменту.
Мало того, що пан професор у той момент своїм виглядом дуже нагадував популярного радянського клоуна Олега Попова. Він нам, зовсім нехотячи, показав гротескний приклад тоталітаризму – університетський професор в коротких штанцях «чинопоклонствує» на очах у десятків студентів і викладачів перед особою, котра формально ні до університету, ані до нас, студентів з України, жодного стосунку не мала. І котру ніхто так і не відрекомендував присутнім – я впевнений, що багато студентів навіть не знали, ким є та поважна пані.
Було очевидним, що майбутня Україна в уявленні цих мюнхенських достойників має бути авторитарною державою, де партійні ідеологи триматимуть все під контролем, навіть університети. Тобто все буде так, як було у Радянському Союзі, лише в українському форматі. Нам, громадянам нової, незалежної України така перспектива зовсім не підходила. Тим більше, що університети у нашому розумінні мали би бути якраз еталонами свободи.
Так виглядало, що Організація набирала у бідних країнах українських юнаків, котрі надавалися на роль слухняних і підпорядкованих виконавців. Їм допомагали вивчитися і влаштуватися у багатій Європі - так вони ставали освіченими, слухняними і покірними «солдатами». Можливо, що на той час у багатих західних демократичних країнах вже не вдавалося знайти серед української молоді таких, здатних до покори, ментально залежних і політично вузьколобих кандидатів для продовжування архаїчних традицій довоєнного авторитаризму.
Невже ці самовпевнені та наївні керівники Організації вважали, що з такими кадрами вони колись зможуть претендувати на лідерство у справі побудови сильної і незалежної України?
На жаль, вони у це вірили.
І незабаром цими наївними уявленнями талановито скористалися пост-радянські спецслужби та всілякого роду аферисти.
Після-путчове.
У вересневому Львові, після повернення із Мюнхена, я пробув лише тиждень, бо мав їхати на свою першу в житті закордонну конференцію. Але за цей час встиг наслухатися вражень від молодих політиків із фонду «Молода Україна» про львівські події під час путчу.
Про ці події, як і про мудрі дії нашої демократичної влади, написано вже достатньо багато. Однак, на жаль, ця героїчна медаль має також і зворотній бік.
Щоб картина тамтих днів стала більш реалістичною, до звичних похвал і захоплень треба додати належну їм критику. Власне такі критичні коментарі тоді почув від своїх молодих друзів-революціонерів, а подальший розвиток подій вже побачив сам.
З їхніх слів виглядало так, що обласна демократична керівна верхівка відчутно розгубилася в перший день путчу, затаїлася по своїх помешканнях. Навіть колишні дисиденти не відразу придумали, що робити і як реагувати на ці події.
Високі владні крісла кожну людину можуть розслабити. А також міг датися взнаки страшний і незабутній тюремно-табірний досвід, до якого колишні в’язні аж ніяк не хотіли повертатися, особливо після комфортного періоду перебування у ролі «батьків області».
Радикалізм молодих політиків значно допоміг у цій ситуації.
Рух опору відразу взялися організовувати молоді депутати обласної і міської рад разом із членами фонду «Молода Україна», «Товариства Лева», СНУМу та інших недавно створених громадських організацій. Молодь не мала страху, бо не проходила на власному досвіді жорстоких радянських репресій та не засмакувала тюремного життя і катувань.
Вони зустрічалися для розмов у парках і на цвинтарях, швиденько підготували невелику мережу конспіративних квартир, домовилися про сценарій діяльності на випадок арештів. А також почали вимагати від «батьків області» радикальних кроків, перш за все - поскликати людей на перманентні мітинги під стінами адміністративних будівель, радіоцентру і телестудії, щоб унеможливити їхнє швидке захоплення прихильниками путчистів.
Той молодіжний рух і напористість були першим поштовхом, далі владні мужі стрепенулися та вже самі почали робити розумні і досить вдалі у цій ситуації кроки. Було прийнято тактичне рішення запросити всіх «силовиків» на нараду до приміщення облдержадміністрації, щоб на «своїй» території провести із ними переговори на тему «як жити далі». Це нейтралізувало тих «силовиків», кому руки свербіли до вчинення радикальних дій проти демократичної влади.
Але як тільки стало зрозуміло, що путч провалився, молодь висунула нову категоричну вимогу – «Геть комуністичну партію»! Поки владні дядьки розмірковували і нерішуче обговорювали, як би це здійснити, кількадесят молодих хлопців влаштували рейд по третьому і четвертому поверхах будівлі облради, де розташовувався обком компартії, та повикидали комуняків і їхніх чиновників із обкомівських кабінетів дослівно на вулицю.
Такої нечуваної наглості колишні монопольні господарі нашого життя не очікували і, відповідно, майже не чинили опору. За декілька годин будинок обласної влади був повністю очищений від комуністичних партійних керівників.
Однак далася взнаки цілковита відсутність досвіду системної роботи і державного управління – документи і архіви, витягнені із столів і сейфів компартійних кабінетів, ніхто навіть не думав систематизувати, опрацювати і належно зберегти. Їх хаотично кудись поскидали і про них забули. Навіть декілька місяців по тому в одному із туалетів знайшли десяток покинутих мішків із документами. Зайве казати, що таке ставлення до документації дозволило приховати і знищити багато доказів злочинної діяльності обласного і міського керівництва компартії.
Невдовзі після путчу виникла прикра ситуація у нашому «П’ємонті».
Діяльність молодих революціонерів у час путчівського заворушення виявилася неприйнятною для старших представників демократичної влади, позаяк загрозливо посягала на їхній монопольний статус єдиних захисників і визволителів нації з-під «комуністичного ярма».
З кожним днем зростало напруження і неприязнь до молодих демократів з боку старої дисидентської гвардії та їхніх соратників. Все це вміло підігрівалося численним загоном сексотів*, котрих владні дисиденти вже давно «пригріли» біля себе.
Було враження, що демократичне начальство панічно боїться можливої конкуренції, припускаючи, що активна молодь може з часом потіснити їх із таких приємних владних крісел. А за свою владу і славу вони на той час вже готові були боротися без жодних компромісів.
Основна провина молодих депутатів полягала у тому, що на сесіях обласної ради вони публічно і цілком справедливо звинувачували «батьків області» у соціалістичних методах керівництва, зволіканні із заміною старих комуністичних кадрів та проведенні місцевих реформ. А в той час це досить легко можна було зробити завдяки розгубленості та слабкості центральної української влади.
Ігор Копестинський, Маркіян Іващишин, Мирослав Солдат, покійний вже Олександр Кривенко… Їх було всього одинадцять – молодих віком і прогресивних розумом депутатів Львівської облради. Лише вони та їхні молоді колеги були здатними на відважні вчинки, зокрема на публічні дебати із представниками старшого покоління борців за незалежність, авторитет котрих у суспільстві був тоді абсолютним і чиї персони перебували поза зоною будь-якої критики.
На жаль, незважаючи на роки боротьби із радянським режимом, всі старшого віку дисиденти та їхні «рухівські» соратники мали соціалістичний спосіб мислення. Вони жодного дня не прожили як громадяни демократичної країни, не мали поняття, як функціонує громадянське суспільство і вільна ринкова економіка. Вони були анти-комуністами, тобто противниками комуністичного ладу, але із такою ж самою, характерною для цього ладу ментальністю. Такими ж авторитарними і нетерпимими до «інакомислія». Відповідно, вони не були здатними впроваджувати кардинальних змін у суспільстві, таких гостро необхідних на той час.
На це були здатні лише молоді особи. Але, на відміну від Польщі, Чехії чи Балтійських держав, у Львові революційну молодь було відкинуто від реального впливу на прийняття рішень. Переважаючою при владі була група людей старшого покоління, котрі добре пильнували за непорушністю своєї монополії.
Зрештою молоді не витримали такого ставлення і виявили власну позицію сатиричним випуском своєї колись підпільної газети, яку після путчу перейменували на «Post-Поступ».
Ефект був, як від вибуху бомби.
Виявилося, що таких жартів не лише комуністична влада не розуміла, але і нова демократична народна влада також має аналогічну до комуністів ментальність – зреагували нищівно і гостро. Вся нон-конформістська демократична молодь негайно була оголошена поза моральним законом, посипалися абсурдні звинувачення на вчорашніх щирих і жертовних молодих соратників. Крок за кроком стара дисидентська гвардія нацькувала на них всю силу громадського гніву нашого все ще дуже примітивного, пост-радянського суспільства.
Молодіжна конструктивна критика цілком серйозно кваліфікувалася владними мужами, як «ніж у спину демократії», а самі критикуючі проголошувалися «комсомольськими хлопчиками у коротких рожевих штанцях». Я цитую лише офіційні вислови, а «на живо» лунали геть брутальні, нищівні та подекуди брехливі звинувачення.
Вся ця лайка і очорнення революційної молоді активно підсилювалися доносами, нашіптуваннями і порадами при-владних сексотів. Позаяк комуністи і КГБ-істи розуміли, що власне ця вільнодумна молодь, а не представники старшого покоління, несе справжню, реальну загрозу існуванню їхнього режиму та монополії на владу. І, як свідчить дотеперішня історія нашої держави, реальний ворог комунізму і режиму був визначений КГБ-істами цілком правильно, а також дуже талановито нейтралізований та позбавлений впливу на реальну владу руками самих же наївних українських патріотів.
Я бачив лише частину цієї драми, яка полягала у брутальному нищенні власних неслухняних політичних дітей, котрі посміли засумніватися в авторитеті «стариків» та дозволили собі критикувати вчинки хворобливо амбітних «рухівських» лідерів.
Сказано, що хто не хоче годувати свою армію, той буде годувати чужу.
Можна так само сказати, що хто нищить своїх політичних дітей, того чужі діти потім викинуть із хати.
Це власне і сталося згодом із нашою демократичною владою. За декілька років жодного із цих «перших демократів» вже не залишилося у владних кабінетах.
На той час у Верховній Раді виникла подібна ситуація.
Старші пані та панове із антикомуністичної групи «Народна Рада» категорично відмовилися підтримати молодих депутатів, котрі наполягали на перевиборах парламенту одночасно із виборами першого Президента Україні. Таким чином Україна втратила шанс отримати на початку своєї незалежності непідконтрольну комуністам Верховну Раду. Антидержавна "Група 239» продовжувала контролювати парламент наступні роки, закривши нам шлях, яким пішли тоді Балтійські країни.
Я жодним чином не намагаюся применшити заслуг «рухівських» лідерів у справі утвердження Української незалежності. Я також преклоняюся перед подвигом дисидентів, котрі у мороці радянського тоталітаризму ішли у тюрми і табори за свої ідеали та переконання.
Але треба також усвідомити, що ці щирі, жертовні, незламні люди не витримали, на жаль, пізнішого випробування славою і владою.
Всередині дев’яностих років пост-комуністи взяли на Львівщині повний реванш в обласній виконавчій владі, позвільнявши дисидентів, «рухівців» та їхніх твердих прибічників. А ситуативні прибічники-патріоти швиденько побігли прислужуватися новим господарям владних кабінетів.
Реальними господарями життя на Галичині знову стали колишні комуністи і комсомольці, котрі перед тим мали досить часу, щоби «перефарбуватися» у демократів і патріотів-незалежників.
Так розігрався один із важливих актів великої драми, під час якої було змарновано наші можливості на шляху європейської перспективи, економічного прогресу і розвитку справжньої демократії.
*)сексот – «секретний сотруднік», прихований агент радянських спецслужб, що жив і працював як звичайний громадянин, доносячи на своїх колег і вчиняючи провокації.