19 серпня 1991 року після 6 год. ранку мене розбудив телефонний дзвінок чергового Львівського облвиконкому, де я на той час працював заступником голови з гуманітарних питань. Мені сказали негайно включити телевізор, якнайшвидше зібратися і прибути на робоче місце. Машину за мною уже відправлено.
По всіх каналах телебачення передавали з Москви заяву групи відомих союзних керівників про введення в державі надзвичайного стану, про те, що М.Горбачов, унаслідок хвороби, не може виконувати обов’язки Президента СРСР, і що вони для керівництва державою утворили «Государственный комитет по чрезвычайному положению», відомий досі як зловісна абревіатура ГКЧП.
О півсьомої у кабінеті Степана Давимуки зібралися члени облвиконкому. Було вирішено два найголовніші в даній ситуації питання:
1. Запросити негайно керівників силових структур, аби вияснити їхнє ставлення до московських подій;
2. Звернутися до жителів Львівської області (наших виборців) з оцінкою того, що сталося. Написати текст звернення доручили Михайлові Косіву.
Близько 7 год. ранку прибули силовики. Прийшли також народні депутати Ігор Юхновський і Роман Лубківський, які не поїхали у відпустки. Командуючий військами ПрикВО запевнив, що поки він перебуває на цій посаді, армія проти мирного населення воювати не буде. Начальник львівської міліції полковник Шабаєв категорично заявив, що ніхто з його підлеглих не вдаватиметься до репресивних дій проти інтелігенції і представників державної влади. Натомість начальник обласного СБУ генерал Маліков сказав, що він виконуватиме накази свого керівництва, в тому числі й московського.
Ірина Калинець, керівник обласного відділу освіти, у свойому стилі гостро запитала:
– То ви що? Нас усіх, тут присутніх, зараз почнете заарештовувати? Кагебістський службист не відповів, тільки здвигнув плечима, і цей жест був красномовнішим за будь-які слова. Пізніше стало відомо (з признання самого генерала), що саме на такий наказ він очікував, щоби нарешті «навєсті порядок в странє», і «очєнь сожалєл», що такого наказу не поступило.
Після зустрічі з силовиками я усамітнився у своєму робочому кабінеті й через 20 хвилин, на 8 год., текст звернення, який мені доручили написати, був готовий. Я писав його хвилин двадцять, рука не відволікалася від паперу, думки укладалися самі собою – усе ж було ясно і зрозуміло. Присутні колеги обговорили документ, висловили деякі міркування і нам з Романом Лубківським було доручено літературно відредагувати його остаточний варіант.
Ми вирішили, що це має бути не форма заяви, а звернення від імені обласної Ради до наших виборців – на що ми маємо законне право. Отже, на 10 годину «Звернення Львівської обласної Ради народних депутатів до населення Львівщини» було остаточно сформовано й мені доручено оголосити його на Львівському телебаченні. Як і слід було очікувати, мене в ефір не пустили, незважаючи на категоричну вимогу керівництва обласної Ради й облвиконкому. Та в цей час у Палаці культури ім. Гагаріна – нині Палац культури ім. Петрушевича – починалася обласна серпнева нарада вчителів. Ірина Калинець запропонувала мені виступити перед учителями, що я й зробив десь близько 12 години. Вчителі, само собою, зажадали текст «Звернення», переписували, щоби потім донести його у свої райони, міста, села. Звісно, дехто був і наляканий, не було все так гладко, одначе наша думка відразу ж стала відома широкій громадськості.
Хотілося б навести бодай найосновніше з цього, без перебільшення, історичного документа – адже вся Україна дивилася, як зреагує Львів:
– Рішуче засуджуємо антиконституційні дії та заяви групи учасників державного перевороту. Україна – це республіка, яка зважено, шляхом демократичних перетворень іде до свого держаного суверенітету. Ми прагнемо жити в мирі й дружбі зі всіма державами і народами світу, налагоджуючи з ними взаємовигідні економічні й культурні стосунки. Демократично обрана влада в нашому регіоні нормально виконує свої обов’язки перед народом… Заколотники намагаються переконати народи, що їхні наміри спрямовані на наведення громадянського порядку, досягнення економічної стабільності, дисципліни праці. Насправді цього прагнуть не вони, а представники демократичних сил України, Росії, Прибалтики, Закавказзя – усіх народів, що стали на шлях суверенітету, соціального і політичного поступу. Авторитарними методами досягти соціального прогресу абсолютно неможливо. Тому висловлюємо протест проти насильницьких дій групи антиконституційного державного перевороту.
В ситуації, яка склалася, закликаємо населення Львівщини зберігати порядок, самодисципліну, не вдаватися до нерозважних учинків. Не піддаватися на провокації. Сьогодні нам, як ніколи, потрібна згуртованість, єдність дії.
Віримо: реакція не пройде,
демократія переможе!
19 серпня 1991 р. 10 год. ранку.
Ввечері того ж дня депутати Верховної Ради від Львівщини виїхали поїздом до Києва з твердим наміром вимагати скликання позачергової сесії парламенту. Перед тим ми телефонували колегам з інших областей і пропонували негайно прибути з такою ж вимогою до Києва. На ранок 20 серпня зібралася найактивніша частина депутатської групи Народної Ради, яку очолював академік Юхновський. Почалися бурхливі виступи, які Ігор Рафаїлович лагідно втихомирював.
Було направлено письмове звернення до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука з пропозицією негайно скликати позачергову сесію з одним питанням: Ситуація у країні у зв’язку з оголошенням надзвичайного стану й утворенням ГКЧП.
Вирішено також:
Ми не визнаємо самозваного комітету з надзвичайного стану та будь-яких його розпоряджень.
Народна Рада закликає розпочати всеукраїнський страйк протесту проти наступу диктатури.
На цьому зібранні я прочитав колегам львівське звернення до виборців і тут же мені було доручено написати аналогічне «Звернення Народної Ради до Українського Народу». Його текст увібрав у себе ті думки й пропозиції, які лунали від колег. Він був набагато гострішим і зачіпав проблеми всеукраїнського характеру, зокрема заклик про акти громадянської непокори й початок страйку. О 14 годині 20 серпня «Звернення» було затверджене й ми почали його поширювати всіма доступними нам засобами по Україні.
1998 року я опублікував ці документи у своїй книжці «Двоязичіє чи без’язичіє?», давши їм заголовок: «Два мої «найдорожчі» рукописи». Назва продиктована не авторськими амбіціями. Якби путч гекачепістів завершився їхньою перемогою, мені за ці рукописи справді заплатили б дуже дорого. Після провалу московської «шпани» у Верховній Раді з’явився «розстрільний» список: імена тих, кого мали «прибрати» відразу. Не знаю, хто його складав. Моє ім’я також було у тому списку.
Із скликанням позачергової сесії Кравчук «тягнув» аж до 22 серпня, коли вже стало очевидним, що гекачепісти програли, коли Єльцин підтягнув до Кремля танки й військові сили… Що ж, усе ясно, тоді «хитрий лис» підписав розпорядження про відкриття сесії 24 серпня.
Тим часом Народна Рада вирішила звершити акт епохального історичного значення: проголосити Україну незалежною державою. Було обрано групу із семи депутатів. Нас зібрав Ігор Рафаїлович Юхновський і спокійно урочистим голосом сказав:
«Хлопці! Давайте змовимо молитву «Отче наш»
Ми всі встали, склали руки на грудях і вголос промовили не просто слова молитви, ми справді молилися. Після хвилинного мовчазного зосередження почали писати «Акт проголошення державної Незалежності України».
Суперечок було чимало. Хотілося написати не «проголошення», а вжити законний історичний термін «відновлення». Та всі добре розуміли: так не пройде. Були й такі (серед київської депутатської групи), які рішуче виступали проти проголошення «Акту», бо спочатку, мовляв, треба ліквідувати партію комуністів.
Одначе, не будемо про це у нинішнє Свято. Після століть несвободи, боротьби проти московського ярма, після мільйонних жертв у цій боротьбі, після того, як усі покоління української нації безстрашно йшли у бій за відновлення Української Самостійної Соборної Держави – ми її, нарешті, здобули. Шляхом політичної боротьби.
Будьмо гордими за нашу Державну Незалежність!