Соціальні мережі – велика річ. Впевнений, ми ще досі не зрозуміли, наскільки вони змінили наше життя. І передусім – зробили видимими ті процеси і явища, які досі були видні лише спеціалістам на основі спеціальних досліджень. От, скажімо, феномен так званих «25%», тобто людей, які вирішили, що вони кращі українці, ніж так звані «73%». Якби не було соціальних мереж, ми навіть і не здогадалися б, що щось подібне існує. Хоча я чудово пам'ятаю 90-ті роки, коли в середовищі так званих національно свідомих активістів панувало почуття вищості над більшістю народу, який вибрав «ковбасу замість мови» – але це було непомітно широкому загалу.
Зараз хочу поговорити про «новий» український патріотизм, як специфічне явище останнього десятиліття. Адже саме в останнє десятиліття бути українським патріотом стало модним. Точніше так: стало суспільно акцептованою нормою. Наслідком цього є те, що тисячі людей з глибокими психологічними комплексами кинулися самостверджуватися за рахунок свого патріотизму. І я навіть не кажу, що вони брешуть, вони можуть цілком навіть вірити в те, що вони – щирі патріоти. Наприклад, одна моя знайома – абсолютно російськомовна киянка, яка об'їздила автостопом пів Росії і постійно тусувалась як не в Москві, то в Пітері. Нещодавно з подивом виявив, що вона самозабанилась від мене у фейсбуці. Зайшов на її сторінку і... Скажімо так, дуже здивувався. Скрізь – Порошенко, армія, мова, віра, розповіді про невдячну бидломасу, ось це все. Розгадка проста: моя знайома стала сімейною людиною, припинила спілкування зі своїм попереднім комунікативним середовищем і знайшла собі нове – середовище патріотичних молодих мам, де всі одна одну підтримують. Любов до Порошенка та сповідування націоналістичних ідеалів у цьому середовищі – це неодмінна вимога для розпізнавання «свій-чужий». От вона цілком щиро стала «своєю». Їй це вигідно. Саме так люди приходять у релігійні секти і раптом починають щиро вірити в Бога, про існування якого досі не здогадувалися.
Тисячні поширення у фейсбуці абсолютно безглуздих псевдоісторичних постів про кілька тисяч українок, втоплених у болоті на Колимі 1950 року, або про те, що Крим 1954 року обміняли на околиці Таганрогу. Або висмоктана з пальця одного мого знайомого панікера «новина» про тисячі озброєних бурятів у білоруській частині Чорнобильської зони.
Або от: один патріотичний дописувач оплакує жертв різанини в Батурині в стилі «ви тільки поміркуйте: тисячі вбитих жінок і дітей, ось з цього починалося московське "настамнєт", цю трагедію навіть уявити здоровій людині важко», а вже в наступному пості хвалить Бандеру і Шухевича – хоча ані ОУН(б), ані УПА у своїх звітах не приховували масових вбивств жінок і дітей за етнічною ознакою (але не тільки за нею). Як таке може бути? Та дуже просто: ось це – наші жінки і діти, невинні жертви, а ось то – ворожі жінки і діти, вони навіть і не зовсім жінки і діти, а просто ворожі окупаційні поневолювачі. Так їм і треба!
Якщо такий підхід працює щодо минулого – то чому б він не працював щодо сучасності? Так і виникають мешканці Донбасу, які от прям всі, у кількості 4 млн осіб, дружно кликали Путіна і так само дружно блокували українські війська. Правда, на усіх відео блокування ми бачимо щонайбільше кілька десятків блокувальників – але кому це цікаво? З Донбасу – значить винен! Донбас – це Україна! Жодних суперечностей!
А мешканці Криму? Нема води – так вам і треба, не треба було лишатися на окупованій території! Це ж так просто: кинути власний будинок, роботу, знайомих – і переїхати туди, де тебе залюбки називатимуть сепаром, який кликав Путіна й особисто винен у смерті наших хлопців. А що?
Хтось може подумати, що назва цієї статті має безпосередній стосунок до Петра Олексійовича Порошенка. Насправді ні. Його медійний образ просто став громовідводом для тисяч дезорієнтованих громадян, які мріяли про появу українського Вождя, який уособлював би собою вершину певної світоглядної ієрархії. 25-відсотковий патріотизм, чи, інакше кажучи, чвертьпатріотизм – це коли декларована любов до рідної країни є значно меншою за бажання сподобатися «своїм» і підняти статус у «своєму» середовищі. А до справжньої України це має мало стосунку.
На жаль, на таких чвертьпатріотів, особливо помітних у просторі соціальних мереж, роблять ставку численні політичні популісти. Зокрема, нагнітаючи ненависть до мешканців Донбасу і Криму, наповнюючи реальним змістом дуті конструкції кремлівської пропаганди. Та й не лише Криму і Донбасу – от прямо зараз читаю багато «теплих» слів про політично неправильних гуцулів, які на виборах підтримали не того, кого треба було. Це надійний метод пропаганди: ми – найкращі, вони – негідні, давайте об'єднаємося довкола наших ідеалів та лідера, який їх уособлює. Тільки от випадків, коли така риторика комусь допомогла, історія не знає.