Темою тижня є українські вибори. Вони відпихають у тінь інші події. Одною з них є 40 днів від смерті Ігоря Шевченка, відомого історика та оригінального мислителя. Для мене ці дві події пов’язані між собою чимось більшим, аніж випадковим збігом у часі. Останні дні дискутую зі українськими приятелями, що мала би зробити здравомисляча людина під час другого туру виборів. Для мене це питання позбавлене сенсу: як би ми не голосували 7 лютого, ми все одно програємо. Краще чесно визнати цей факт і переключитися на те, щоб у наступних виборах, дарма президентських чи парламентських, у нас таки з’явився розумний вибір. А розумний вибір вимагає як мінімум роботи розуму – зокрема обговорення того візерунка українства, яке представляв Ігор Шевченко й усвідомлення якого може стати важливим для тих, хто шукає виходу з перманентної української кризи.
Як науковець Шевченко був перш за все візантологом. Цей фах належить до т.зв. «орхідейних»: як і вирощування цих екзотичних квітів, він вимагає великих затрат часу й грошей, але не приносить безпосередньої видимої користі. Коли під час війни, навчаючись у Празькому університеті, Шевченко заявив, що буде візантологом, зал вибухнув реготом: який сенс студіювати давно вмерлу культуру, коли вирішується доля сучасного світу? На думку Шевченка, справа стояла якраз навпаки: власне відстороненість від сучасного світу дає добрий ключ для його розуміння.
Правдивість цієї тези можу підтвердити із власного досвіду. Хоча його численні книжки та есеї стосуються дуже старих часів, мені особисто, як українському історику, вони дали багато чого для зрозуміння сучасної України. З усіх його тез тут обмежуся тільки одною (див. його «Україну між Сходом і Заходом», видану у Львові 2001 р., с.10): більшість історичних і політичних аналізів сучасної України говорять про роль Росії. Вони, однак, недобачають, що російський чинник в Україні відносно молодий. Тому може досить поступово заникнути у ході політичних змін. Що, однак, не вивітриться за одну ніч і залишиться на багато довше, то це візантійська спадщина, дарма чи в українсько-православній, чи у греко-католицькій традиції. Усвідомлення цього факту не має привести до опускання рук. Навпаки, воно ще гостріше диктує потребу наводити на належному рівні контакти з західним світом.
Історично для України цим західним світом була Польща. Це власне Шевченкові належить теза, що Захід приходив на українські землі у польському контуші. Коли Шевченко був пізньої осені 2002 р. у Львові, то допитувався, чим може прислужитися справі польсько-українського примирення навколо Цвинтарю Орлят. У час Помаранчевої революції Шевченко звертав увагу, що зони впливу Ющенка і Януковича відтворюють старий кордон між Реччю Посполитою і Татарським ханством. Чи вдасться українцям перейти цей поділ, залежить від того, наскільки вони спроможуться збудувати власну культуру прозахідної орієнтації. До того ж, ця культура може служити єдиною надійною протиотрутою від майбутнього «українського Путіна» – появу котрого Шевченко вважав майже неминучою. Тоді українці матимуть те, що в них ніхто не може забрати жодна влада ані за десять, ані за сто років.
З Ігоря Шевченка не дасться зробити ані ікони (за його словами, він був при Олімпі, але не був на Олімпі), ані політичного прапора. Його стосунки з українством були складні та суперечливі – але доля України йому не була чужа. Утім, власне ця міра відстороненості давала йому можливість бачити далі й глибше. Принаймні далі й глибше за тих українських інтелектуалів, котрі й тепер змагаються з питанням, як і за кого голосувати 7 лютого 2010 р.
Пост-скриптум: Цей текст є фрагментом виступу, підготовленого на вечір пам’яті Ігоря Шевченка. Сам вечір відбудеться 8 лютого о 17.00 в Українському Католицькому Університеті. З доповіддю про його книжку «Україна між Сходом і Заходом» виступатиме проф. Франк Сисин. В обговоренні мають взяти участь Ярослав Дашкевич та Ярослав Ісаєвич. Вечір провадитиме о. Борис Ґудзяк. Запрошуються всі охочі.