Учора я вирішив, що заплачу за вибори. Ні-ні, я не маю ані знайомих у ЦВК чи у комісіях, ані стільки грошей, навпаки – мені доведеться викласти майже мінімальну українську зарплату, аби проголосувати 30 вересня. Спершу я ще вагався, але останніми днями зрозумів, що таки піду на цей крок, хоч доведеться майже шість годин просидіти у потязі, поки не з’їду з семінару в горах до українського посольства. І зроблю це саме тому, що результати цих нових виборів начебто наперед відомі, тому що вони буцімто вкотре нічого не вирішують…
Атмосферу перед осінніми виборами 2004 та 2007 років порівняти справді годі. Якщо 2004 року країна сягнула найвищої точки напруги і мобілізації, то зараз ледь не буденна ситуація. Якби не одна в ній деталь: відсутність страху і відчуття безвиході. Люди перестали боятися. І хоч у побуті ми й далі боїмося і домовляємося з: міліцію, податковою, ЖЕКом, зрештою, зі самим собою, - влада стала обережнішою. Якщо скинути з рахунку невдалі спроби панів Шуфрича та Рудьковського, перевірити панічні рефлекси суспільства, то на сей раз маємо ледь не оксамитовий виборчий сезон - без правових ексцесів, вкидання вибухівки, затримки і побиття активістів, закриття радіостанцій і телеканалів, зварювання воріт аеропорту. Жодного подібного „накалу страстєй". І це важливий момент.
Ми перестали боятися, але ще не перестали вірити в чудеса. І паразитування на цій вірі тим легше, що важчим є реальне життя, що більше нам доводиться боротися за щоденний шматок хліба, виплату кредиту і що менше залишається часу, аби вникати у заплутане політичне життя країни. Паразитування на людських ілюзіях - чи не найперше завдання політиканів. Навчитися говорити і виглядати так, як цього хоче виборець, відгадати й продати йому найпотаємніші мрії і кольори, зманіпулювати його фобіями, травмами - ось мета, яка стояла і стоїть перед так званими „політтехнологами".
Українські вибори та, зрештою, усі вибори на світі є у найвищому ступені персоналізованими. Адже годі уявити собі черезтижневі вибори без Віктора Януковича, Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та їхніх соратників. Попри це, наші політичні герої та антигерої стають другорядними, коли розумієш, що вони відіграють роль своєрідних медіумів в історичних процесах, свідомих, однак частіше несвідомих виразників тих чи інших ідей.
Без сумніву, „війна триває", але зараз політичні ворлоди намагаються якомога менше світитися у різних скандалах, конфлікт носить радше прихований, „юридично-апаратний" характер. Протистояння Кабміну та Секретаріату, випробовування нервів реєстрацією партій, намацування слабких місць у списках, кропіткий пошук компроматів. З цього можна зробити висновок: люди, які ще два роки тому були готові і могли йти на все, не можуть собі більше цього дозволити. Ба більше, вони змушені стрімголов копіювати ще вчора такий ненависний політичний репертуар своїх опонентів.
Вступили в дію інші закони: закони переконування, загравання-розігравання, мімікрії, але не насильства. За таких обставин вибір суттєво ускладнюється, потреба в додатковій інформації різко зростає. Це радше екстенсивний шлях. Інший полягав би у тому, щоб дати волю уяві і спробувати намалювати собі „цивілізацію", „планету" тієї чи іншої партії.
Партія регіонів. Стабільність - процвітання чи стагнація?
Почнемо з лідера перегонів, Партії Регіонів. Перше, що впадає у вічі, - сувора ієрархія цієї структури і партійна дисципліна. Партія Регіонів постійно наголошує на своїй монолітності, вбачаючи у ній секрет свого успіху, а відтак - успіху країни, яку вона так само монолітно і непохитно мала б повести у майбутнє. Без сумніву, після шістнадцяти бурхливих років ми нічого так не прагнемо, як чіткого керівництва і стабільності. Але про яку стабільність ідеться? Навіть якщо вважати ПР майстром з відновлення стабільності (що ще треба довести!), то такий акцент на економічній стабільності викликає підозру з позиції здорового глузду. Адже в центр суспільства ставиться ділянка, яка, по-суті, є у нього на службі. За більш-менш ліберального уряду економіка здатна ефективно самоорганізовуватися, вона не потребує особливих політичних втручань, радше створення найзагальніших рамкових умов. І саме так рухалися європейські держави - від встановлення демократичного устрою до економічного добробуту, а не навпаки, адже економіка лише засіб розвитку суспільства.
Натомість саме суспільство, людей репрезентує політика, яка і здійснює нагляд за розвитком економіки, виконує функцію арбітра, розподіляє блага і втручається лише у крайніх випадках, коли, наприклад, здійснюються економічні зловживання або виникають тенденції, які загрожують суспільній рівновазі, функціонуванню демократичних інституцій. Адже ніхто не має ілюзій щодо могутності грошей. В цьому сенсі економіка - інструмент, в основі якого немає жодних етичних норм, їх визначає суспільство. Невдачі уряду Берлусконі в Італії - яскравий приклад начебто суто економічно мотивованого керівництва, яке у фіналі ще й виявилося порядно скорумпованим. Отже, суспільство в моделі ПР існує задля стабільної економіки, такий собі „живий" додаток до території та підприємств. Економіка наче опиняється над суспільством, стає відокремленою від його історії, культури, конфліктів за гаслом: „Що з того, що ви бідні, зате в нас стабільна економіка і зростає ВВП". Або ж іще цинічніше: „Ви бідні? Тоді багато працюйте, ставайте підприємцями, лідерами. Невже ви не можете влаштувати гідне життя собі і своїй родині?" Зайве говорити, яку „здорову" динаміку це вносить у суспільство, який тип стосунків робить нормою.
Якщо погодитися з тим, що найуспішніші економіки (навіть правильніше: найуспішніші суспільства) було створено у країнах з демократичним устроєм, то таке заклинання стабільністю викликає подив, адже демократичний устрій це більш-менш врегульована нестабільність. І навряд чи Україні з її історією тут слід орієнтуватися не на ЄС, а більше на Китай з його гігантськими соціальними експериментами чи на братню Росію з її сировинним піднесенням. Фінал і довгострокові наслідки таких економічних див ще невідомі.
Демократія - це культура конфлікту. Така одержимість сумнівною стабільністю дивна, адже більшість мешканців України пережили її на власній шкірі за СРСР. І чомусь відмовилися. Або інтуїтивно починають здогадуватися, що їхні пенсіонери-однолітки, яким довелося жити у таких „нестабільних" країнах, як Німеччина, США, Швеція, Франція, мають значно краще життя. Згадаймо, згідно з радянською пропагандою, саме нестабільність була головною ознакою цих країн - кадри безпритульних, жебраків, страйків, разючих контрастів між багатими й бідними, мілітаризму НАТО назавжди осіли у нетрях пострадянської свідомості.
Звісно, навіть така стабільність, як радянська, має свої переваги, які й далі незворушно проповідують ортодокси-комуністи, але стабільність авторитарних режимів позірна. Її гуманітарні наслідки страшні, і, врешті-решт, призводять до гучного колапсу усієї системи. Риторика стабільності, яку так добре опанувала ПР, крім своєї одноклітинної примітивності, провокує одне питання: а як же збирається встановлювати стабільність у такій складній країні партія, яка вміє домовлятися лише під тиском обставин? Ситуація перед президентськими виборами 2004, штурм Генеральної прокуратури залишають певні сумніви щодо демократичних рефлексів цієї сили. Конфлікт, інша позиція за визначенням викликають в неї параноїдальну істерику і неадекватні дії. Відтак, будь-яка опозиція в такій системі сприйматиметься як загроза, у перекладі на мову регіоналів - як нестабільність.
З цієї точки зору найстабільнішими справді видаються Куба, Північна Корея чи Росія. Характерно, що сакралізація влади поширюється і на осіб, які її здійснюють. Культ лідера, напівбога, який завдяки залізній руці тримає лад і справедливість, характерний для ПР. Лідер правий вже хоча б тому, що опинився на вершині влади. Його „вознесіння" в кращому випадку стає предметом політичної гаґіоґрафії, легенди про, скажімо, важкий трудовий шлях від „самого" низу на „сам" верх, або ж просто ретушується з огляду на малоприємні факти. Важливим тоді стає не ґенеза громадянина, політика, а те, „що він робить зараз". Переважно для леґітимації таких авторитарних героїв достатньо уже того факту, що він „вижив", „пройшов такий путь". Така влада непогрішна, і якщо ви з чимось не згодні, то це ваша біда або ви просто чогось не розумієте. Єдиного, чого такий лідер і очолювана ним партія вимагає, - абсолютної довіри. За відсутності раціональних аргументів саме довіра стає центральним моментом, за який точиться боротьба.
Звідси - характерний гіпнотизм і патерналістичне ставлення до виборця, словом, „порожняк не гоним", повірте, слово честі. Задля справедливості варто було б згадати, що схожі тенденції можна спостерігати і в таборі помаранчевих.
Стабільність і процвітання українського суспільства можливі лише за однієї умови - зміни принципу розподілу благ. Однак важко повірити, що партія, яка пишається часткою супервеликого бізнесу, добровільно стане ділитися „чесно заробленим". Якщо в історії і відбувалися такі процеси, то тільки під шаленим тиском суспільства. З огляду на умови життя і праці в Україні, ми маємо на це повне право.
Найцікавішим на „планеті Регіонів" є те, що для її світогляду нестабільністю, очевидно, є сама ситуація вибору та конкуренції. Звідси така системна і послідовна боротьба за тотальний контроль над економікою та суспільством. Згідно з ПР - це все заради нас, аби ефективно втілювати свою політику і ніхто не заважав. Як можна будувати збалансоване суспільство, без тих, хто „заважає", себто має іншу точку зору, мабуть, найбільша і запатентована таємниця регіоналів. Виходить нас просять вибрати, аби потім цього вибору позбавити. І тоді справді пророчою може виявитися цитата про Партію регіонів, яка „супроводжуватиме людину від народження і аж до зрілого віку", однак не ідеологічно - пояснення знайдуться, а через приватизацію усіх сфер життя. Як зауважила одна розумна голова: „Їм ще залишилося приватизувати пологові будинки, церкви і морги. І тоді цей супровід буде повним. І біографія звучатиме приблизно так: «Народився в пологовому будинку Ахметова, хрестився в церкві Януковича, потім ходив в дитячий садок до Азарова. Нарешті закінчив школу Колесникова і пішов на роботу до Клюєва. Похований на цвинтарі Васі Кисельова".
Мало хто зауважує при цьому лінію конфлікту, яка проходить крізь саму ПР. Адже жорстка авторитарна позиція в політиці мимоволі вступає у конфлікт з економічними інтересами, які вимагають гнучкості і довготривалих реформ. З цієї позиції ледь не зворушливою є скарга Януковича на те, що йому набридла політика, і він вже втомився перебувати десяток років „в дерьме". Й справді, з позиції спритних бізнесменів з відомим минулим нічого безглуздішого, як перебування на сцені і переконування публіки, немає. Політика як щось, що залежить від волі багатьох, у такому світі надто неефективна модель прийняття рішень, марне витрачання часу, зусиль та, не забуваймо, грошей.
„Наша Україна". Чорне та червоне
Цікавою є спроба уявити собі „світ" „Нашої України". На відміну від цивілізації Партії регіонів, яка сповідує нечуваний досі печерний „економізм", тут справа трохи делікатніша, адже в центрі ідеології „Нашої України" перебуває певний суспільно-культурний ідеал, така собі модернізована версія козацької України. Тому на противагу до ПР, яка в питаннях культури доволі інертна і не дуже втручається в культурне життя, „Наша Україна" має чіткі уявлення щодо культурної політики. Можна сказати навіть, що ПР навіть не боролася з „Нашою Україною" за якусь власну культурну ініціативу, а радше успішно пристосовується до тієї моделі офіційної „державницької" української культури, яку витворило і витворює середовище „Нашої України". Її адаптація регіоналами не свідчить на її користь, а радше навпаки - зраджує точки дотику між двома партіями. Фольклорно-скульптурний діснейленд на Майдані хоч і виник до поділу на голубих та помаранчевих, промовисто свідчить про гармонійне поєднання естетики романтичного націоналізму та всеїдної корупції. Існує й наступний важливий момент: обидві партії, щоправда різною мірою, намагаються привчити свій електорат до жертв заради „вищих цілей". І якщо політично „Наша Україна" намагається стояти на демократичних позиціях, то її „культ українського господаря", України як центру світу, парадоксально поєднується з культом „елітного" лідера регіоналів, який ледь не голіруч „піднімає" країну і завдяки своїй підприємливості (і хабарам) долає усі перешкоди.
Якщо у випадку ПР терпіти слід заради стабільності, то у випадку „Нашої України" національної держави без жертв просто не існує. Хіба ефективність і раціональність важлива, якщо йдеться про реалізацію тисячолітнього проекту, на який довелося чекати аж від Трипілля? Та чого тільки не пробачиш щирому українцеві у вишиваній сорочці з правою рукою на серці чи на колінах перед іконою! Дарма, що уявлення про національну ідентичність, застосування національної символіки, спосіб трактування історії усередині мимоволі викликають дежавю з соцреалізмом, а назовні, скажімо, у Європі - збентеження від претензійних гасел та „славної", „нікому не відомої історії".
Історія України й справді мало відома, але насамперед нам самим. І досліджувати її слід не в наказовому порядку, помахом президентської правиці, а через довготривале фінансування наукових і культурних проектів, бажано контроверсійних. Наважуся висловити думку, що однією з фундаментальних проблем „Нашої України", поряд із характерною для усіх партій корупцією, є (не-) усвідомлення двох речей: що таке національна/культурна ідентичність і що потрібно для її розвитку. Отож, чим є Україна? Згідно з націоналістичним світоглядом, культури з'являються з єдиною метою - аби створити сильну національну державу. Це кінцева зупинка історичного розвитку, апогей організаційного генію людства, суперсенс історії. Водночас це повернення „втраченого раю", того, що „було колись", а згодом - зіпсовано різними чужинцями: татарами, поляками, євреями, німцями, росіянами, большевиками, католиками, православними, не дай Боже, ще й протестантами. Мета такого суспільства - повернутися до своєрідного монокультурного раю, дарма що реалізація такої візії неминуче закінчується як не трагедією, то пародією на складне, а від того й цікаве минуле країни.
Російськомовний та етнічно „невизначений" електорат на Сході в такій ситуації мав би безапеляційно приєднатися до такого проекту і навернутися до „питомого" українства. Не дивно, що такими жестами націонал-демократичний табір вже традиційно відлякує від себе електорат на Сході та Півдні, а також певний прошарок емансипованого середнього класу. У світі „національної держави" етнічна приналежність, колектив апріорі важливіший за особистість та раціональний аргумент, і це іноді відчутно в „інопланетній" аргументації правих.
Першою умовою для розвитку культури є не цивільне, громадянське суспільство, а національна ідея, втілена у формі національної держави. Різниця начебто невелика, але принципова. В національній державі керує „віковічне", „органічне" право титулярної нації, усі решта - на правах гостей. У громадянському суспільстві в центрі - домовленість, своєрідний договір між різними громадами. Можливо, це звучить парадоксально, але розвиток і гармонійне співжиття національних культур вдалося забезпечити саме завдяки цій другій, а не підкреслено національній моделі. Характерно, що така фіксація на первинності національного аж ніяк не сприяє осмисленню та опрацюванню тих історичних травм, яких зазнали мешканці цієї країни. І тут варто було б прислухатися до досвіду Західної Європи, що свого часу починала зі створення національних держав, які обернулися гуманітарними та культурними катастрофами. Звідси - уся ґротесковість нашого сьогоднішнього копіювання позавчорашньої Європи і неспроможність побачити Україну такою, якою вона є. Звідси і бажання, за будь-яку ціну, навернути, українізувати Схід. Розвинути українське кіно, мультфільм, музику, книговидання, університети значно важче, ніж оскаржувати світ у тому, що він ніяк не хоче враховувати наші досягнення. Не кажучи вже про те, що така закомплексованість має фатальні політичні наслідки, які не дають реалізувати тих кращих, ліберальних ідей.
Було б нечесно не визнати за Ющенком і „Нашою Україною" низки ліберальних поглядів і толерантності, що є неабияким стрибком у розвитку політичної культури України. Водночас україно-центричність їхнього світогляду не лише сприяє шаблонуванню, дебілізації цієї культури, а заважає будь-якому ширшому, багатокультурному проектові, на який ця країна здатна.
„Наша Україна" та її лідер безперечно зіграли важливу роль у демократизації суспільства, однак характерна яловість і суперечливість щораз гальмують просування цього процесу. Втім поява таких фігур як Кириленко і Луценко, принциповіше формулювання позицій вселяє надію, що НУ-НС здатні на більше, ніж лише „не втручання" у ринкову економіку.
БЮТ. Чорне та біле
На цьому тлі БЮТ виглядає доволі близькою до більш раціональних, громадянських позицій, здатних об'єднати, щоб не казали, й досі доволі розділену країну. Хоч своєю епатажністю бютівці іноді викликають роздратування. Передусім важко зрозуміти яскраво виражену схильність Тимошенко до гучних гасел і чорно-білих контрастів, якими вона відштовхує поміркованіших виборців. З огляду на блискучий ораторський хист, хорошу команду та політичну грамотність застосування рекламних фокусів видається просто зайвим і контрпродуктивним. БЮТ достатньо довго і принципово відстоював свої позиції, аби дозволити собі відмовитися від дешевого маскараду чи застосування тієї ж політичної антиреклами.
У бажанні завоювати виборця, БЮТ надто квапиться застосовувати символічний капітал, доходячи до казусів та суперечностей. Так, лівацька за ідеологією, партія раптом оголошує своїми партнерами у Франції відверто правоцентристську партію Ніколя Саркозі чи поспішає потрапити у кадр зі старенькою Марґарет Тетчер. Утім слід віддати належне БЮТ у намаганні знайти партнерів у Європі, яких, загалом зашкалює від освіченості українського бомонду. Попри двозначні почуття, які на Заході викликає жінка-політик, що так відверто застосовує свій зовнішній імідж, вона чи не єдина викликає інтерес і шукає спільної мови з західним політичним світом. І якщо це найбільші гріхи цієї партії, то на них справді можна (поки) закрити очі. Значно важливішою є принципова позиція БЮТу щодо злочинної приватизації і соціальна спрямованість їхньої ідеології. Навряд чи якесь суспільство змирилося б з таким кричущим перерозподілом суспільного майна і знеціненням соціальної сфери. Для цього довелося б позбавити пам'яті аби наркотизувати цілі покоління. І це нічого не має спільного з зазіханням на приватну власність чи руйнуванням еліти, яку всі так довго чекали. Здатність існуючих олігархічних груп забезпечити Україні майбутнє у стрімку добу глобалізації навпаки виглядає сумнівною. Як і малювання шокового сценарію, який начебто зреалізується, якщо БЮТ прийде до влади. Руйнування тіньових схем навряд чи буде безболісним і вимагає терпіння і тривалої перспективи, тільки за нею можна буде оцінити адекватність таких дій. Зважений перегляд кримінальної приватизації після розпаду СРСР є не тільки соціально-економічним, але й моральним обов'язком будь-якої політичної сили, яка претендує на право репрезентувати країну. Натуралізація існуючого стану речей означала би зраду тим принципам, заради яких ця держава, власне, виникала. Симпатично те, що бютівці у своїй масі репрезентують унікальну для української історії суміш російської та української пострадянської інтелігенції, яка всупереч чи саме завдяки комерціалізації вижила, зідентифікувала себе з цією країною і щиро вболіває за неї. Таке болюче для БЮТу питання співвідношення ліберальних та директивних методів управління економікою у випадку України відкрите, остаточної відповіді не існує, вона має відповідати інтересам людей. У цьому сенсі випробування владою в БЮТу ще попереду.
Як підсумок, хотілося б зазначити, що об'єднання демократичних сил, союзу НУ-НС з БЮТ позитивно вплинуло б на суспільство. Обоє мусять усвідомлювати, що Партія регіонів - не випадкове явище, а сила, яка представляє третину виборців країни, а відтак, прийшла надовго, вимагає якнайсерйознішого ставлення і від самого оскарження чи демонізації не зміниться і не зникне. За умови демократизації та перегляду кримінальних тенденцій, вона, однак, могла б посісти своє місце у суспільстві. Утім, судячи з заяв її Лідєра, регіонали навряд чи готові добровільно визнавати свої помилки. Адже це означало б „дестабілізацію". Якщо ж Україні вкотре пощастить і на виборах переможе і швидко сформується широка демократична коаліція, цивілізація Регіонів стане справжнім випробуванням для демократичної культури. Адже змінювати доведеться не лише звички групки бізнесменів, а глибоко вкорінений світогляд країни. А за такий шанс дати 46 євро і спуститися з гір, повірте, не шкода.
Фото з сайту news.bbc.co.uk