Щороку 4 лютого Сергій Маценко з села Кобиляки, що на Черкащині, святкує свій другий день народження. Саме у цей день 2006 року у київському Інституті імені О. Шалімова кардіохірург Борис Тодуров (нині директор Інституту серця) і його команда провели трансплантацію серця тоді 43-річному Сергію Маценку. Чоловік був третім пацієнтом, якому в Україні пересадили серце. Нині він – довгожитель, в грудях якого вже 15 років б’ється донорське серце. За словами Сергія Маценка за цей час ні у нього, ні в лікарів претензій до роботи серця не було.
Розшукати родину Маценків у селі Кобиляки на Черкащині виявилося нескладно. Їх у селі всі знають. У сільській раді відразу дали координати Валентини Маценко. Подружжя Маценків охоче погодилися розповісти ZAXID.NET, що змінилося в їхньому житті після трансплантації серця, чим займаються вони зараз.
Сергій за спеціальністю – агрономом-хімік, дружина Валентина – бухгалтер. Спершу обоє працювали у місцевому колгоспі. Чоловік дуже роботящий, за потреби працював і бригадиром, і трактористом, і комбайнером. Та після розвалу колгоспу у селі роботи не було. Подружжя виховувало четверо дітей – три доньки і сина. Старші діти хотіли вчитися, тож чекали батьківської допомоги, менших треба було годувати, одягати, тож Сергій подався на заробітки до Києва. Працював на будівництві за різної погоди: і в дощ, і в холод. Там і підхопив запалення легень, яке й дало ускладнення на серце.
Черкаські лікарі поставили діагноз: дилатаційна кардіоміпатія, але як допомогти чоловікові, не знали.
«Без операції йому залишалося жити півтора місяця»
«Якось у газеті я прочитала, що в Інституті ім. О. Шалімова хлопчині з Вінниці зробили пересадку серця і у нього був такий діагноз, як у мого чоловіка. І ми почали самі шукати лікарів. Чоловік на той час вже був у дуже важкому стані. Йому важко було дихати, ходити, він спав сидячи і всього 15-20 хвилин на добу. Донька вчилася у Києві, тож вона і знайшла лікарів, які сказали приїжджати на консультацію», – згадує Валентина.
Консультація, за словами жінки, їх ще більше приголомшила. Лікарі сказали, що чоловікові залишилося жити не більше півтора місяця. Чекати пересадки не варто, бо донорське серце може бути нескоро, а у чоловіка цього часу нема. І запропонували провести коригуючу операцію серця.
«Цю операцію планували тричі і тричі з різних причин відкладали. Я вже подумала, що просто не хочуть робити. Але Борис Тодуров мені сказав, що коли б вони бачили, що зробити вже нічого не можна, то відразу б відправили назад. А якщо запропонували операцію, значить шанси є. Третій раз чоловіка вже навіть взяли в операційну, щоб зробити коригуючу операцію, і за якийсь час вивезли назад. Ну думаю: кінець. Та виявилося, що лікарям зателефонували і повідомили, що є донор. І Сергію зроблять пересадку серця», – каже Валентина.
Про донора родина Маценків нічого конкретно не знає, ця інформація на той час була закрита. Знають лише, що донор з Києва, приблизно такого ж віку, як Сергій. Він помер внаслідок інсульту і рідні погодилися віддати його органи для трансплантації. Серце, на щастя, за усіма параметрами підходило Сергію.
«Я йшов на операцію без страху. Той стан, в якому я перебував, так вимучив мене, що хотілося нарешті його позбутися. І я безмежно довіряв лікарям. Ще в реанімації, у перші хвилини як тільки я відійшов від наркозу, відчув, що мені значно легше дихати», – згадує Сергій.
На звикання до нового серця, за словами чоловіка, пішло приблизно півроку. Він значно раніше міг повернутися до попереднього ритму життя, але дружина і діти зупиняли його, бо лікарі радили поступово збільшувати фізичні навантаження.
А як у селі жити без господарки
Родина Маценків не уявляє, як це можна жити у селі і не тримати господарство. Тож вони тримають дві корови, кролів, курей, качок, гусей. А ще є сад, город. І Сергій працює на повну: косить траву, заготовляє на зиму сіно, носить воду, рубає дрова, ходить з внуками (їх у Маценків п’ятеро) на рибалку. Одне слово, чоловік живе повноцінним життям.
«Я не відчуваю, що у мене чуже серце, я живу з ним вже 16-й рік, воно вже моє, рідне. І я дуже вдячний рідним донора, які подарували мені шанс жити, і лікарям, які пересадили мені це серце. І моїй дружині, бо вона цим всім керувала: шукала лікарів, привезда мене до Києва, була поруч, поки я був у лікарні. І привезла мене назад додому. Без неї я б не справився», – каже Сергій.
Чоловік і досі вживає велику кількість ліків, які запобігають відторгненню серця. Ці ліки не з дешевих, але ними Сергія забезпечує держава.
Останні роки через проблеми з нирками чоловік тричі на тиждень їздить на гемодіаліз. За словами Валентини, проблеми з нирками були і раніше, ще до операції, але тоді вони ще справлялися. А тепер організм очищує спеціальний апарат. Але це не заважає чоловікові вести нормальний спосіб життя. Лише господарку трохи скоротили, поросят вже не тримають.
«Людям, які лише чекають на пересадку серця, хочу сказати одне: завжди надійтеся на краще і довіряйте лікарям, бо вони знають, що роблять. Це дійсно шанс повернутися до нормального життя. Я радий, що цей шанс випав мені і щиро хочу, щоб він був у кожного, хто потребує пересадки серця», – каже Сергій.
«Ми стежимо за усіма трансплантаціями, які проводять в Україні, і у вашому Львові зокрема. І тішимося, що їх останнім часом почали проводити все більше. Наші лікарі –чудові спеціалісти і вони повертають людей до життя», – додає Валентина.
Першу пересадку серця в Україні провели у 2001 році. І до грудня 2019 року зробили лише сім таких операцій. Проте зараз в Україні трансплантація набирає обертів. З грудня 2019 року, відколи внесли відповідні зміни до закону, проведено вже 10 пересадок серця, з них п'ять - у Львові. Це все ще дуже мало, бо в Україні щороку потребують трансплантації близько 5000 людей. Обіцяють, що з кожним роком їх буде все більше.
За словами завідувача відділення кардіохірургії та трансплантації серця львівської Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Романа Домашича, у листі очікування на пересадку серця лише у Львові наразі перебуває 50 людей.