Ми їхали, тримаючи в голові легенду, яку нам розповіли старшокурсники: сонце, кавуни, виноград, самогон, вино, розваги… В необмеженій кількості… Щоденна одноманітна праця на овочевих полях, часто у вихідні, в цих байках не фігурувала.
Старі, вицвілі палатки, заставлені списаними пружинними ліжками. Великі куби нагрітого повітря, накриті дірявою парусиною, під якою задуха вдень та холодно вночі (доводиться спати одягнутим, дехто навіть в шапці і черевиках). Вересень. Коли тобі 17, 18, 19 чи 20-ть, місяць життя у списаних армійських наметах всього лиш чергова пригода.
Навіть 11 рублів оплати за місяць польових робіт не викликають негативу. Життя, де за все потрібно платити, реальне буття, як старість, десь там, дуже далеко. Ти студент і драбина в небо, ще лежить на землі.
Фантастична, недосяжна для нормальної людини, але не комсомольця, денна норма - 58 ящиків - сприймається з філософським спокоєм, як і премія за рекорд - 3.50. І все ж нам повезло. Так, ми виконували роботу, за яку в багатій Америці беруться тільки бідні мексиканські нелегали, перони, яких не пристрелили при переході кордону. Так, нас піднімали зранку і «вкладали в ліжко» комісари. Партійні пси і слуги режиму ганяли нас на плантації і шикували на плацу. Навіть політінформацію намагались провести. Але так, для форми, без запалу, скоріше на всяк випадок, щоб якась зараза там, у Львові, не заложила їх самих. Стукачів в Україні ніколи не бракувало. Ми були дітьми свого часу, і теплі українські степи - це значно краще, ніж «драні» корівники нечорноземної зони чи мокрі картопляні дебрі на Волині і Рівненщині. В Союзі не було нелегалів, в країні фальшивих ідолів були студенти, школярі, робітники і трудова інтелігенція, яка тільки й мріяла, щоб її загнали в поля, лісопосадки, подалі від міста, на природу, де видно небо, немає начальства і можна випити місячний запас лабораторного спирту, а потім накрасти моркви, капусти, цибулі і бульби.
Довжелезний плацкартний спецпоїзд, яким у Миколаїв вивезли весь перший курс політеху. Транспортна химера, де не було матраців, провідників і комфорту. Кумедний спецпайок - сирок, яйце і ще якась біда, яку неможливо на сухо запхати в організм. Ми спали «валетом», навіть на третій поличці, ми слухали пісні наших товаришів, ми відкривали очі і чекали на завтра.
Ми їхали, поспішали, тримаючи в голові легенду, яку нам розповіли попередні покоління і, звичайно, старшокурсники: сонце, кавуни, виноград, самогон, вино, розваги в необмеженій кількості... Щоденна одноманітна праця на овочевих полях, часто у вихідні, в цих байках не фігурувала.
Монотонний, дебільний звук металевої рейки, яка скликала нас на ранковий розвід перед відправкою на грядку довжиною в кілометр...
Великі, як баняки, очі нашого бригадира, баскетболіста з кафедри фізкультури, в момент ранкового шоу під назвою «ваша задача»...
Піраміда сірих ящиків вздовж дороги, довгі столи в їдальні, заставлені примітивним варивом пісних каш і водяних супів...
Щоденні поїздки на роботу в розбитому, сто років немитому «ліазіку», в якому до того ж відсутня частина крісел...
Наряд на кухню... Виявляється чай можна зварити у відрі...
Намертво запрані халати кухарок і алюмінієвий посуд, включаючи тарілки і горнятка...
Через три декади існування від цього «трудового подвигу» в голові залишиться тільки чорно-білі фотографії і «карта пам'яті» Покоцаний колгосп імені Маркса, спека вдень, дубак вночі, різкий запах бадилля на кілометрових, безкінечних площинах зеленого поля, засіяних великими червоними присипаними пилюкою помідорами; і дикуваті, недовірливі аборигени миколаївських прерій. Несподіване, спонтанне почуття дружби, якогось розуміння один одного, єдності, що вперше виникло між нами, студентами однієї групи, які зібрались після роботи, біля вогню. Палили ящики і старе минулорічне дрантя, пекли в банці консерви, привезені з дому (бульба в степу не росте), пили абрикосовий самогон з півлітрової банки і загадковий Толік, на безнадійно глухій гітарі співав дуже тужливу, дуже печальну баладу, як виявилось, на слова Єсеніна.
Тут всі були в рівних умовах. Тут не було гуртожитків і теплих батьківських квартир у Львові. Тут все чесно. Ти, помідори і ящики, які потрібно наповнити. Ні, у нас була трудова дисципліна. Нам пояснили, за що нас можуть вигнати з інституту. Одного дійсно виключили. Спробу бунту після холодного дощу в неділю придушили просто: «Ми не виженемо всіх, з однієї бригади по одному, на вибір». Партія і рідний ректорат мали досвід керування народними масами.
А так все було, як нам розповідали ветерани. І дискотека під відкритим небом у супроводі «Оркестру електричного світла» і його «Квитка до Місяця»; і виноградники, де ми крали і відразу їли пахучий, немитий виноград, білий від купоросу і солонуватий від поту, який падав нам на очі; і організовані поїздки на баштан за кавунами. Для жителя «крайнього Заходу» це була розкіш. Ні, і кавуни, і виноград у Львові продавалися, це не капіталістичні «банани - ківі -ананаси», але дорого, а тут на, просто бери, рви і жери, якщо тебе не зловить сторож і не доженуть його німецькі вівчарки. Все ж виноградники - це колгоспно-радгоспна власність. І за кавунами потрібно було їхати в інший радгосп. Помідорів і цибулі було вагон, але скільки їх можна з'їсти?
У кожного коридори пам'яті захаращені своїм непотребом. В одних це мішки краденої цибулі, в когось - 58 ящиків незібраних помідорів, в інших ...
Фото з сайту www.gazeta.aif.ru