"Уважаемые пассажиры, минутку внимания! Мы подъезжаем к границе между Украиной и Польшей. Дайте вместе подумаем, как нам лучше её пройти. Пускай кто-нибудь помоложе пройдется по автобусу и соберёт по пять евро, чтобы мы быстро решили все вопросы. Я думаю,что никто не хочет выходить из автобуса и заполнять декларацию, не так ли?"
Ці слова чув чи не кожен, кому довелось їздити українськими рейсовими автобусами сполученням Україна-Німеччина. Найцікавішим проте є не сам факт збору по п’ять євро, а реакція пасажирів на заклик "підмастити" переїзд кордону. Доброволець збирати гроші на хабар знаходиться практично миттєво і швидко збирає купюри, які більшість пасажирів тримає напоготові. Чи можна не здавати? Звичайно можна. Що починається у такому разі, добре описує німецьке слово Gruppenzwang. Людина, котра не бажає брати участі у процесі дачі хабара, а натомість починає відеозйомку соціальної вистави, що розгортається в салоні, відразу стає ворогом більшості пасажирів автобуса. "Будь як всі", "тобі шкода п’ять євро", "всі завжди платять", "нічого ти не зміниш" - лише частина аргументів, котрі використовуються. Немає більше ні поділу за мовами, ні за походженням: вигуки лунають як українською, так і російською, як з вуст єврейської пенсіонерки з німецьким паспортом, так і від перегонщика машин, що їде в Гамбург за черговим "Фольксваґеном". Автобус – це така собі мікромодель українського суспільства, з усіма його проблемами та стосунками.
Доля зібраних грошей оповита туманом невідомості, та й насправді не так важливо, чи вони залишаються у водіїв, а чи передаються нечистим на руку митникам. Зрештою, корупція на українській митниці не є настільки невідомим явищем, щоб другий варіант здавався неймовірним. Проблема не в цьому. У правовій державі з вимаганням хабара з боку чиновника ще можна боротися (в Україні, на жаль, більше в теорії, ніж на практиці). У жодній з моїх поїздок за останні роки перевірка багажу пасажирів таких автобусів з боку ДМС України не проводилась, що теж може опосередковано свідчити про ефективність процедури.
Що дивує і турбує водночас – це готовність пасажирів до заклику "скинутись" на відносно комфортний перехід кордону і сприйняття ситуації як цілком нормальної. Дуже прикро бачити, що більшість людей сприймають корупцію на кордоні як належне, як органічну частину подорожі в Україну.
Це не є вимушена корупція, коли держава абсурдністю та неефективністю своїх процедур ставить людину в ситуацію, коли без хабара не обійдешся. Приказку "не підмажеш - не поїдеш" відома з ХІХ століття, якщо не раніше. У ситуації з автобусом вигода від дачі хабара - маргінальна, а його недача і, відповідно, митний контроль багажу, в більшості випадків не призводить до особливих проблем. Важко повірити в те, що більшість пасажирів автобуса везе повні чемодани наркотиків. В автобусі спостерігається інший тип поведінки, за принципом "треба дати". Ці ж люди без проблем і нарікань сприймають законні, хоча нерідко і хамські, вимоги польських прикордонників. У своєму житті в Німеччині більшість з них є законослухняними громадянами, яким і в голову не прийде пхати хабар німецькому ж чиновнику. У цій ситуації європейський досвід не переносится на Україну, а жаль.
Незважаючи на це, ситуація не є зовсім безнадійною. В автобусі щоразу зустрічається декілька людей, котрі не здають по 5 євро і голосно протестують проти збору грошей. Досі вони завжди були в абсолютній меншості, але хочеться вірити, що прийде час, і перетин українського кордону не буде супроводжуватися "скидуванням" по 5 євро, а буде звичайною необтяжливою бюрократичною процедурою. Побудова адекватного суспільства залежить від дій кожного з нас.
Олександр Кіт, Львів-Берлін