Сімдесят років тому у Львові відбувалися страшні речі. Можливо це був лише незначний епізод на тлі ІІ Світової війни, яка бушувала в Європі. Але для Галичини це була велика трагедія - Галичани били, грабували і вбивали Галичан.
Не якісь чужинці, які, до речі, теж у ці тижні вбивали тут сотні і тисячі людей. А свої ж сусіди, які ходили до церкви чи костелу вбивали сусідів, що ходили молитися до синагоги.
Десятки років для мешканців Галичини це було закритою темою. Про неї могли часом згадувати старші люди своїм близьким родичам, щоб не чули сторонні вуха.
Моя мама, Станіслава Мельник, що мешкала тоді на вулиці Пястів (теперішній Лобачевського) розповідала, як їх сусіда забрали німці для розчищення Замарстинівської тюрми. Він там працював понад добу і його потім відпустили додому і навіть дали кілька боханців хліба за роботу. І хоча у той час з харчами було досить сутужно, того хліба ніхто не хотів їсти, бо увесь пропах трупним запахом.
Для радянської пропаганди це було закритою темою, бо доводилося згадувати про тисячі вбитих енкаведистами Галичан, трупи яких віднайдено в тюрмах. Хоча дехто зі спритних публіцистів умудрявся писати, що це нібито гітлерівці, прийшовши до Львова встигли за одну ніч закатувати всіх ув’язнених, а потім ще вбивали і євреїв, яких хапали на вулицях і привозили до тюрем на Лонцького, Замарстинові, у Бригідках. А допомагати їм у цій справі мали ж націоналісти, яких у 1940-х називали «українсько-німецькими», а пізніше просто «українськими буржуазними».
Відразу після війни радянська Надзвичайна державна комісія з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників готувала звинувачувальні матеріали для Нюрнберзького процесу. Ось що було написано в матеріалах цієї комісії про Львів.
О злодеяниях немцев на территории Львовской области
«Ворвавшись в город Львов 30 июня 1941 г., немецкие захватчики объявили Львовскую область «дистриктом Галиции» и ввели в ней так называемый «новый порядок» безудержного грабежа, насилий, пыток, массовых расстрелов и убийств мирного населения.
Убийства советских граждан совершались не случайными бандитскими группами немецких офицеров и солдат, а преднамеренно — немецкими воинскими соединениями, полицией и СС, организованно, по заранее разработанным планам германского правительства. Для массового истребления советских людей был создан особый аппарат и организована целая сеть лагерей для уничтожения людей.
Чтобы унизить человеческое достоинство, немцы прибегали к самым изощренным истязаниям арестованных ученых, а затем расстреливали их... В июле 1941 года эсэсовцы привели 20 человек, среди них — 4 профессора, адвокаты, врачи. Среди приведенных было 5–6 женщин. Эсэсовцы заставили их языком и губами мыть лестницы в семи подъездах 4-этажного дома. После того как все лестницы были вымыты, этих же людей заставили собирать на дворе губами мусор... Весь собранный мусор нужно было перенести в одно место двора...
В Яновском лагере фашисты расстреляли более 200 тысяч мирных советских людей. Бывший заключенный этого лагеря Мандель показал: «За два месяца моего пребывания в лагере немцы убили до 60 тысяч заключенных, и в том числе 8 тысяч детей».
В июле 1941 года немецкое военное командование создало в центре города Львова на территории крепости, именуемой «Цитадель», концентрационный лагерь для военнопленных. Под угрозой расстрела немцы заставляли заключенных работать с утра до поздней ночи. Помещения лагеря не отапливались. Заключенные десятками тысяч умирали от голода, побоев, болезней и расстреливались.
На основе свидетельских показаний установлено, что в лагере «Цитадель» за время его существования содержалось более 280 тысяч военнопленных, из которых от голода, болезней, истязаний и расстрелов погибло свыше 140 тысяч человек...
Массовые расстрелы мирного населения и военнопленных немцы производили также и в Лисеницком лесу, находящемся на окраине Львова по направлению к Тернополю... На основании расследования установлено, что немцы расстреляли в Лисеницком лесу свыше 200 тысяч человек...
(Ни давности, ни забвения...: По материалам Нюрнбергского процесса. — М., 1983. — С. 74–76.)
Якщо підсумувати ці цифри то виходить, що лише у Львові гітлерівці знищили понад 540 тисяч людей. Незважаючи на фантастичність цих підрахунків, вони донині продовжують кочувати в різних книгах та статтях як беззаперечна істина.
І може лише дивувати, чому облудна радянська пропаганда десятиріччями проголошувала гасло «Ніхто нє забит, нічто нє забито!», а натомість нічого не було зроблено для вшанування цих жертв. Чому за 45 років комуністичної влади так і не були встановлені пам’ятні знаки на місці Янівського табору, на Цитаделі, у Лисиницькому лісі?
Насправді ж число вбитих гітлерівцями у Львові було разів у 10 меншим. Хоча й 50 тисяч це теж дуже-дуже багато, бо і смерть навіть однієї людини це величезна трагедія.*
За 20 років незалежної України справа змінилася мало. На пам’ятному знаку, що біля Замарстинівської тюрми бачимо таку ж тенденцію до перебільшення власних жертв. Там написано: «З вересня 1939 по червень 1941 в тюрмах Західної України було знищено 48867 осіб, вивезено в Сибір 1 738 256. У тюрмах Львівської області за 6 днів 1941 року розстріляно 7348 в’язнів».
Також мусимо констатувати, що дослідження реалій німецької окупації в українській історіографії теж не посунулася надто далеко. Хоча ця тема перестала бути забороненою, однак вона залишалася небажаною. Адже правда про погром у Львові в липні 1941 р. кидала тінь на тих людей, що проголошували Акт української державності 30 червня і були фактично, хоч на кілька днів, при владі в багатьох містах і селах Галичини.
Чому вони не зупинили погромів, а навпаки, багато погромників хизувалося синьо-жовтими пов’язками. Щоправда й тут знаходяться аргументи для виправдання. Як писав у своїх спогадах Кость Паньківський:
«Вже починаючи з 1 липня містом пройшли з ініціаятиви німецького війська антижідівські ексцеси. Під претекстом, що жиди поголовно або комуністи або вислужники більшовиків, німецькі військові частини притягали їх до впорядкування занедбаних десятиденним бомбардуванням вулиць та передовсім для викопування і перевоження убитих у в’язницях. Зміна влади завжди виносить на поверхню злочинні елементи так воно було й у Львові. Міське шумовиння використало нагоду та приєдналося до акції. В тих перших днях усе те проходило безкарно. Щоб зрозуміти як вулиця оцінювала політичне положення досить згадати, що те шумовиння, майже без винятку польське грабуючи та побиваючи жидів, причіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалися говорити по українськи...»
(Кость Паньківський К. Від держави до комітету. – Нью-Йорк– Торонто, 1970. – С. 35-36).
Нагадаємо, що юрист Кость Паньківський був в провізоричному уряді Ярослава Стецька заступником міністра внутрішніх справ! Тож не дивно, що за його версією винні поляки. Тим більше що помічені вони були й у гебрейських погромах у Львові ще у XVII ст., потім у листопаді 1918-го, та й часів ІІ Речі Посполитої «ендеки» (симпатики польської народової демократії) дозволяли собі антисемітські, та й антиукраїнські, вибрики.
І у влітку 1941 не лише в Галичині відбувалися антигебрейські погроми, були вони й у Литві, в Румунії та й на етнічних польських землях. Згадаймо хоча б містечко Єдвабне біля Ломжі, де місцеві поляки закрили своїх сусідів-гебреїв до великої клуні й спалили їх там живцем.
Я не виключаю, що і львів’яни римсько-католицького віросповідання брали участь у погромах липня 1941 року. Можливо дехто з них вдягав для маскування й синьо-жовті пов’язки. Але й представники греко-католицької громади міста теж били і вбивали львів’ян юдейського віросповідання.
Хоча більшість львівських українців та поляків не була учасниками цих подій, вони просто старалися у ці дні не виходити без зайвої потреби на вулицю, бо й самі були налякані погромною вакханалією. Багато людей теж намагалися допомогти гебреям, врятувати їх від погромників та гітлерівської машини смерті. Декого з них визнають Праведниками Світу.
На жаль самопроголошена українська влада не зуміла зупинити ці погроми, а деякі з українських міліціонерів були навіть помічені серед погромників.
Чому так сталося і кому це було потрібно?
Безумовно, що найбільш зацікавленою стороною були гітлерівці. Не дивно, що німці докладно фільмували та фотографували ці події, як і гори трупів, залишених в тюрмах енкаведистами, так і гебреїв, над якими знущалися погромники.
Гебельсівській пропаганді потрібно було показати як і злочини більшовицького режиму, який все ще у багатьох асоціювався із так званою «жидокомуною», так і «праведний гнів» населення, визволеного від неї доблесною німецькою армією.
І частина львів’ян повелася на цю провокацію, так саме як і львівська «Свобода» стала знаряддям московських політтехнологів 9 травня 2011 року.
Але були й більш глибші причини антагонізму між християнським та гебрейським населенням Галичини. До середини ХІХ ст. в Галичині все ще зберігалися традиційні суспільні відносини, успадковані ще від середньовіччя, де кожний: руський чи польський селянин, священик, шляхтич, німецький урядовець, гебрейський посередник мали своє визначене місце і сторіччями виконували свої громадські ролі.
Події 1848 року, запровадження в Австрії конституційного ладу, залізниці та дешеві фабричні товари зламали цей усталений законсервований галицький всесвіт. Гебреї, отримавши свободу пересування та доступ до освіти, швидко опановували міста та престижні професії. Натомість польські та русинські кооперативи, ремісники, купці, адвокати, лікарі не хотіли миритися з гебрейською конкуренцією і проголошували принцип «Свій до свого по своє!». Землі та інших ресурсів в Галичині було замало, щоб усіх задовольнити тож загострювалася політична і економічна війна всіх проти всіх, у якій хтось мав вигравати, а хтось програвати. Польсько-українська війна за Галичину у 1918–1919 рр. загострила ці конфлікти й закрила шлях до порозумінь, які ще були можливими за часів Австро-Угорщини.
На боці поляків була їх держава, на боці галицьких русинів-українців їх чисельна перевага у краї. Гебреям ж доводилося розраховувати лише на самих себе. Залишалися ще інші варіанти: зміна своєї ідентичності шляхом асиміляції або еміграція.
Прихід більшовицької влади у 1939 році ліквідував політичну конкуренцію та всі форми політичної діяльності. Економічна конкуренція теж втратила сенс, бо всі відразу стали радянськими людьми, тобто бідняками. Натомість підвищена активність єврейського населення за радянської влади, їх прагнення зайняти посади, викликали нехіть серед місцевих поляків та українців.
У липні 1941 р. влада змінилася. Для багатьох Галичан Німеччина асоціювалася з поверненням «золотих» австрійських часів і... відновлення конкуренції у всіх сферах життя.
Тож прагнення усунути, чи хоча б на якийсь час настрашити конкурента, теж стала однією з причин гебрейського погрому чи байдужості до долі своїх сусідів.
Ну і звичайно в кожній нації є люди зі злочинною вдачею, для яких навіть за спокійних часів не вважається гріхом когось побити, щось забрати. А тим більше у часи зміни влади, та й ще коли «нові господарі» провокують до безкарного пограбування своїх сусідів.
Натомість еліта нації була на той час значно надщерблена більшовицьким терором і не змогла вчасно зреагувати на події, яких ніхто не сподівався...
Деякі українські історики вважають, що не треба згадувати про ці події, бо мовляв держава Ізраїль визнає Україну винною в геноциді і вимагатиме компенсації за вбитих та постраждалих у погромах...
Звичайно найлегше робити вигляд, що ми нічого не знаємо, і це нібито було давно і не треба роз’ятрювати старі рани... Тим більше, що нинішні покоління непричетні до цих справ.
Але я вважаю, що події , які відбувалися під час ІІ Світової війни в Галичині потребують ретельного неупередженого дослідження.
Десять років тому спільна комісія українських та польських істориків намагалися узгодити спірні питання історії України та Польщі. Їх праця тривала кілька років, було видано кілька підсумкових збірників. Не всі питання вдалося узгодити, але в ході діалогу були вислухані аргументи обох сторін і у великій мірі вдалося наблизитися до об’єктивної правди історії.
На мою думку, могла би бути створена подібна комісія українських та єврейських істориків бо маємо ще багато білих плям та чорних дір у нашій історії.
Ми повинні знати хто кого вбивав, і скільки врешті-решт Галичан загинуло в ті часи.
Їх пам’ять повинна бути належно пошанована.
І потрібно це не мертвим, а нам живим, щоб таке ніколи не повторилося.
Ігор МЕЛЬНИК, виступ на Галицькому дискусійному клубі «Митуса» 18 червня 2011 р.