Щороку на початку березня активістки жіночих організацій, дослідниці жіночої історії та інші експертки з питань гендерної рівності переживають сезонні набіги і облоги журналістської братії, яка намагається з’ясувати, чи варто і як правильно відзначати в Україні Міжнародний день прав жінок.
Серед переліку стандартних запитань, на які з року в рік терпляче відповідаю й я, неминуче є таке: «Навіщо нам оте чужинське (та ще й дискредитоване радянською владою) 8 березня, коли в нас є своє рідне свято – День Матері?»
Розмірковуючи над цим позірно простим питанням, я виявила, що можу знайти принаймні 5 причин, чому українським жінкам слід відмовитися від Дня Матері на користь Міжнародного дня прав жінок. Та перш ніж їх викласти, дозволю собі коротко нагадати історичні витоки кожного свята.
Отже, Міжнародний день прав жінок був започаткований у 1910 році на конгресі жінок-соціалісток у Копенгагені, де понад 100 делегаток з 17 країн одностайно підтримали таку пропозицію Клари Цеткін. Вже у 1911 році понад 1 млн жінок у країнах Європи вийшли на вулиці 8 березня з вимогами рівних політичних і громадянських прав. У 1977 році ООН своєю резолюцією запропонувала країнам-учасницям щорічно навесні відзначати День прав жінок, і з того часу щорічно під егідою ООН 8 березня стає нагодою привернути увагу урядів країн світу до спільних проблем жінок – від бідності до насильства, від доступу до освіти до проблем здоров’я, від економічної дискримінації до політичної участі. В радянській Україні це свято мало статус державного (1921) і вихідного (1965) дня, але його первісний смисл та практики відзначення було змінено настільки, що у ньому не залишилося нічогісінько від первісної ідеї боротьби за гендерну рівність.
День Матері веде свій початок зі США. Ще у 1905 році така собі Анна Ярвіс з Вірджінії розпочала кампанію з започаткування національного свята на честь матерів, приводом до чого стала смерть її власної матері. Хоча первісно Конгрес США вкрай скептично поставився до такої ідеї, та оскільки вона знайшла підтримку чи не у всіх штатах, у 1914 році президент Вудро Вілсон підписав указ, згідно якого друга неділя травня проголошувалася національним святом – Днем Матерів. Утім, незабаром свято зазнало значної комерціалізації, що викликало невдоволення і навіть акції протесту самої ініціаторки: первісну ідею громадського вшанування праці матерів фактично витіснив прибутковий бізнес на листівках і подарунках. День Матері нині відзначають у деяких країнах світу, хоча дати святкування різняться (часто вони пов’язані з днями вшанування Матері Божої).
Отже, як бачимо, жодне свято не є питомо українським, жодне не має стосунку до народних традицій... Вони також дуже різні і за суттю, і за формою. Як прихильниця Міжнародного дня прав жінок, спробую пояснити, чому День Матері видається мені вкрай невдалою альтернативою до 8 Березня.
Причина перша. Якщо подивитися на материнство як суто біологічну функцію – здатність до виношування, народження та плекання (молоком) нащадків. Таке материнство не є унікальною рисою живих істот виду homo sapiens – фізіологічно усі самиці ссавців мають подібну функцію, і абсолютна більшість з них віддано опікується вигодовуванням малят до певного віку, їх захистом від потенційних загроз. Нічого унікального, особливого у цьому нема – так запрограмувала жіноче тіло природа. То що тут власне святкувати?
Причина друга. Якщо подивитися на материнство як на соціальну функцію – виховання нащадків, всебічний розвиток дітей, передачу їм певних знань, світоглядних принципів, моральних цінностей тощо. А хіба уся відповідальність за розвиток і виховання дітей лежить лише і виключно на жінках? Чому ми ігноруємо роль батька та інших членів родини (бабусь-дідусів, зокрема), які також суттєво (часто – більше за матір) впливають на формування особистості дитини. Наголошуючи на винятковій відповідальності матері за розвиток і добробут дитини, ми мимоволі легітимізуємо батьківську безвідповідальність чи знецінюємо батьківський внесок щодо власних нащадків. Чи це справді те, чого ми прагнемо?
Причина третя. Якщо подивитися на материнство як один з елементів жіночої гендерної ідентичності та нормативного образу жіночності. Справді, тисячоліттями від кожної жінки очікували і вимагали довести свою здатність до материнства, щоб таким чином здобути статус соціально-повноцінної особи. Та це було тоді, коли сім’я була фактично чи єдиною сферою жіночої самореалізації. Часи змінилися: нині жінки є активними учасницями усіх суспільних сфер і процесів, проявляють себе в бізнесі, політиці, науці, спорті, війську, мистецтві, освіті… Чимало талановитих та професійно-успішних жінок з різних причин не можуть чи не хочуть народжувати дітей, натомість реалізуючи себе за межами приватної сфери. Підкреслюючи і відзначаючи виняткове значення саме материнської ролі для жінки (при цьому замовчуючи чи ігноруючи усі інші прояви сучасної жіночності) ми тим самим нагадуємо: єдина «справжня жінка» – це жінка-матір, всі інші не варті ані поваги, ані подяки. Чи такий акцент сприятиме ширшому залученню жіноцтва до вирішення численних актуальних проблем української держави?
Причина четверта. Якщо подивитися на материнство як реальні практики догляду і виховання дітей, які маємо змогу спостерігати у сучасному українському суспільстві. А вони ж дуже різні! Одні жінки «працюють» матерями – створюють дитячі будинки сімейного типу і беруть на виховання сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування, щоб дати їм родинний затишок, турботу і любов, якої ті були позбавлені… А інші – раз-по-раз народжують дітей лише задля отримання грошової допомоги, розглядають материнство як спосіб доходу, відтак нехтують своїми обов’язками по відношенню до власних нащадків… Тисячі дітей в Україні опиняються у сиротинцях або страждають від недбальства і насильства з боку власних горе-матерів… Формально вони також матері, то що – ми і їх вшановуємо у це свято?!
Причина п’ята. Якщо подивитися на материнство як важливий життєвий досвід мільйонів українських жінок. Бути матір’ю в Україні ніколи не було легко. І тоді, коли століття тому, не маючи змоги контролювати власну плідність, жінки в українських селах народжувати по десятеро і більше дітей, а відтак розривалися поміж їхнім доглядом і безліччю інших своїх господарських обов’язків. І тоді, коли намагалися врятувати дітей у роки Голодомору, залишаючи їх під сиротинцями. І тоді, коли оплакували своїх дочок та синів, які гинули у національному підпіллі, на війні чи у таборах ГУЛАГу. І тоді, коли вистоювали по надцять годин у чергах в умовах тотального дефіциту, надривно втілюючи ідеал «радянської супержінки». І пізніше, коли економічний колапс і «криза маскулінності» виштовхнули тисячі жінок за межі батьківщини у пошуку способу прогодувати дітей, щоб дати їм гідне майбутнє, ціною власного. Бути матір’ю нелегко і зараз. Це важка, відповідальна, щоденна, безперервна, багаторічна праця. То хіба ми маємо моральне право вшановувати її лише один раз на рік?! Ті з нас, хто почуває вдячність до своєї Матері – має виявляти це щоденно, а не лицемірно відкуповуватися дрібним подарунком, квітами чи листівкою у якийсь окремо для цього визначений день…
Наостанок повторю слова, сказані видатною українкою понад століття тому: «Женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір’ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном – доки не ріжеться взяти на себе обов’язків статись мужем і вітцем…» (Ольга Кобилянська, «Дещо про ідею жіночого руху», 1894).
Ось чому я віддаю перевагу Міжнародному дню прав жінок, коли кожна жінка (незалежно від свого віку, сімейного статусу, національності, віросповідання, місця проживання, стану здоров'я, рівня доходів чи фаху) має нагоду вголос нагади навколишнім про те, що вона – рівноцінна, повноправна громадянка, особистість, Людина, яка має власні інтереси, потреби і права, які це суспільство зобов’язане поважати і дотримуватися.