У моєму розумінні перемога – це те, що робить тебе сильнішим.
Те, що хочеться святкувати незалежно від офіційних приписів. Те, чим хочеться пишатися.
Чи стосується такий підхід до нинішнього офіційного свята – Дня Перемоги – думаю, що ні.
Перемога, яку офіційна пропаганда називає не інакше як Великою, при детальнішому розгляді аж ніяк не виглядає на таку. Втрати радянської сторони на кілька порядків вищі, аніж втрати противника.
З цієї точки зору подібна вона швидше на велику м’ясорубку в яку штовхали як на закляття мільйони звичайних громадян у т.ч. й “заградотряди” з комісарами на чолі.
Як знати чи саме не вони сьогодні приймають квіти та привітання з “Великою Перемогою” до якої прикладалися у такий нелюдський спосіб.
Сумно констатувати, але перемога над фашистською Німеччиною зробила сильнішим лише сталінський режим, який напередодні війни сам загравав із майбутнім агресором та нишком виношував плани світового панування.
У результаті перемоги Радянському Союзу вдалося на десятиліття поширити своє панування далеко за межі своїх кордонів, створивши т.зв. країни соціалістичної співдружності. А у внутрішній політиці - остаточно завершити формування кривавого тоталітарного режиму із культом “вождя всіх народів” – Сталіна.
Чи варто ж особливо дивуватися, а надто обурюватися, що рішення про заборону використання червоних прапорів приймалося депутатами деяких місцевих рад Галичини – коли увесь цивілізований світ вважає цю атрибутику тоталітарною, а пам'ятники радянським визволителям демонтує.
Якщо це свято перемоги над фашизмом, то чому в нім пошановується лише одна сторона (радянська) й не пошановуються ті, хто воював із фашизмом, але не у складі радянських військових формувань? А таких було немало.
Чому це свято й далі відзначається у ізоляції та навіть протиставленні союзникам по антигітлерівскій коаліції? Без їх внеску перемога над фашизмом навряд чи відбулася!
Нарешті чи можуть цим святом пишатися ті ж таки ветерани, порівнюючи своє нинішнє життя переможців та життя переможених?
Їм, замученим злиднями та безправ’ям, як компенсацію сьогодні пропонують георгіївські стрічки та 100 грам “командірських”, ритуальні паради недієздатної армії, заклинання від офіційних осіб, які давно втратили совість.
Найбільш цинічні з політиків намагаються на цих жертвах історії примножити свій політичний капітал, а деякі торгові марки (переважно спиртних напоїв) ще й вдало себе прорекламувати!
То чи не пора б уже нарешті відмовитись від цих політичних танців на кістках померлих, припинити цю дешеву псевдо-патріотичну тріскотню і відноситись до цього дня як до дня скорботи, за мільйонами тих, що загинули від маячні червоно-коричневого тоталітаризму, плекаючи у такий спосіб повагу до людського життя, а не до людиноненависницьких утопій.