Проект «Південний потік» завалилася відносно недавно. Його неприховувана мета полягала у тому, щоб позбавити Україну двох третин прибутків від транзиту газу. Крапку над «і» поставила Європейська комісія, яка не висловила згоди на відхід від Третього енергетичного пакета, який набув сили з березня 2011 року.
Лобістами «Південного потоку» в Європейському Союзі виступали Австрія і Болгарія, котрі наполегливо закликали Єврокомісію компенсувати витрати від інвестицій у газогін. Проте ЄК в принципі не покриває таких «відшкодувань» за незакінчені проекти, у яких беруть участь треті сторони (у даному випадку – Росія).
Через неухильне зниження цін на енергоносії у драматичній ситуації опинилася сама Москва, котра за будь-яку ціну прагнула реалізувати свій проект. Причому зробити це до того, поки Брюссель не реактивував проект Nabucco чи якесь схоже починання.
Путін погрожує пальцем
Після невдачі з «Південним потоком» Росія активно взялася за черговий енергетичний проект у цьому ж регіоні – «Турецький потік». У грудні 2014 року Москва досягла згоди з цього питання з Анкарою. «Турецький потік» теж мав пролягти дном Чорного моря, а потім пройти через Туреччину до кордону з Грецією. У Грецькому регіоні Епсіла мала б постати розподільча газова станція, звідки б газогони пішли до інших країн, зокрема Македонії, Сербії, Угорщини та Австрії.
Роботи з реалізації проекту набирали темпу, кількість зустрічей міністрів енергетики Росії і Туреччини зростала з кожним місяцем. Планувалося урочисте відкриття газогону у місцевості Русская, що в Краснодарському краї (ця місцевість і дала назву створеній у Санкт-Петербурзі дочірній компанії «Газпром-Русская»).
Видатки будівництва інфраструктури дном Чорного моря аж до меж територіальних вод Туреччини мав фінансувати тільки Кремль, а вже видатки подальших етапів будівництва (планувалося, що їх здійснюватиме турецька компанія Botas), відповідно до проекту, буде розділено на дві рівні частини. Пропускна здатність «Турецького потоку» мала б становити 63 млрд кубометрів на рік, а першу потужність планувалося запустити вже у грудні 2016 року (пропускна здатність першої нитки мала б становити менше 16 млрд кубометрів на рік, тобто стільки, скільки це необхідно для забезпечення річного попиту Туреччини). Варто нагадати, що за обсягами турецька держава є другим після Німеччини ринком збуту газу для «Газпрому».
Незважаючи на шалену рішучість Росії, Кремль зненацька оголосив, що призупиняє реалізацію проекту. Офіційно це рішення не має нічого спільного з ситуацією в Сирії й участі двох країн у конфлікті на протилежних боках. Насправді ж очевидним є те, що імперські прагнення Кремля заглушили здоровий глузд.
Зрештою, це, швидше, Туреччина має конкретні причини, аби розірвати перемовини з Кремлем. Особливо після того, як російські МіГи-29 три рази порушили турецький повітряний простір (при чому російський винищувач навіть приготувався відкрити вогонь у напрямку турецького F-16). У типовій для себе манері Володимир Путін продемонстрував турецькому президентові Реджепові Таїпові Ердоґану, хто встановлює правила в Сирії. І водночас дав зрозуміти, що Анкара повинна дотримуватися цих правил, щоб уникнути конфлікту.
Що замість шантажу
Можна назвати принаймні шість причин, чому Росія сьогодні диспонує гіршими переговорними позиціями, ніж Туреччина.
По-перше, стан російського державного бюджету – катастрофічний, і в наступні роки не обіцяється поліпшення ситуації. Дефіцит бюджету може досягти 3,7 відсотка в 2015 році, тоді як ВВП цього року скоротиться на 3,3 відсотка. Більше половини доходів федеральний бюджет отримує від продажу енергоносіїв, ціни на які нині історично низькі.
По-друге, Китай зігнорував «договором століття» з Росією на будівництво газогону «Алтай» (його частіше називають «Сила Сибіру 2»). Пекін уже давно виявляє прагматизм у зовнішній політиці, про що свідчать, зокрема, дві останні девальвації юаня щодо долара США. На них Пекін пішов лише для того, щоб підвищити конкурентоспроможність свого експорту. Піднебесна просто не потребує так багато такого дорогого енергоносія. Вартість тридцятирічного контракту оцінювалася, як мінімум, у 300 млрд доларів.
По-третє, Росія не може шантажувати Туреччину так, як шантажувала Україну. У випадку «Газпрому» брак цього інструмента (шантажу, – Z) може значно ускладнити проведення подальших перемовин і реалізацію потенційного контракту. Адже шантаж є одним із основних інструментів провадження бізнесу з боку російського монополіста. Туреччина ж у разі тиску Росії може без проблем купувати газ в Ірану чи Азербайджану. Окрім того, Анкара, на відміну від України, є членом НАТО і сильним союзником США у цій частині світу.
По-четверте, Москва після провалу «Південного потоку» змушена якомога швидше запустити проект-заміну. Адже вона зазнає шалених витрат на оренду двох італійських спеціалізованих суден для будівництва газогону дном моря. Навіть у режимі очікування ці кораблі, які стоять на якорі в болгарській Варні, обходяться «Газпрому» в 25 млн євро на місяць.
По-п'яте, щоб прискорити реалізацію проекту, не маючи ще поки підписаних міжурядових угод, Росія була змушена «насліпо» розпочати будівництво ділянки газогону на російському узбережжі Чорного моря. У випадку, якщо остаточної угоди так і не вдасться досягнути, Кремль залишиться з «похованою на дні моря трубою», – оцінює ситуацію впливова московська газета «Коммерсантъ».
І, нарешті, по-шосте: підписання контракту з Туреччиною значно погіршить відносини між Росією та Іраном. Тегеран вже висловив незгоду з цією ініціативою. Адже Анкара щорічно імпортує 10 млрд кубометрів іранського газу.
Ситуацію з турецько-російською газовою угодою нівроку ускладнюють також суперечки двох країн – і ті, що безпосередньо стосуються «Турецького потоку», й ті, що стосуються ширшого контексту політики. Навіть сам контракт генерує три засадничі конфлікту інтересів між Анкарою та Москвою.
По-перше, Росія хоче побудувати чотири трубопроводи, тоді як Туреччині достатньо одного.
По-друге, Росія хоче використовувати «Турецький потік» на повну потужність, тобто на 63 млрд кубометрів щорічно, тоді як Туреччина погоджується тільки на 28-30 млрд куб.
По-третє, Туреччина вимагає 22-відсоткової знижки цін на імпортований енергоносій, хоча Росія готова надати лише 6-відсоткову знижку.
Рух під гору
Перешкодами слугують не тільки економічні міркування, а й політичні.
Росія підтримує Башара аль-Асада, тоді як Туреччина оголосила його ворогом. Що більше, Анкара неодноразово здійснювала несміливі спроби анексії північної частини Сирії.
Окрім того, відносини з Азербайджаном стоять на перешкоді добрим взаєминам Москви й Анкари. Росія підтримує Вірменію, яка залишається у стані неоголошеної війни Азербайджану, тоді як Анкара захищає близький до неї азербайджанський народ.
Масла у вогонь підливає підтримка президентом Реджепом Ердоґаном «Ісламської держави». Для останнього Туреччина є природною базою. Що більше, Анкара забезпечує підтримку ворожої до Москви чеченської еміграції.
***
Росія, намагаючись за будь-яку ціну упокорити Україну й узалежнити Європейський Союз від поставок своїх енергоносіїв, зіткнулася з таким важким партнером, як Туреччина. Все мало бути красиво, але вийшло як завжди – як говорив колишній прем'єр-міністр Росії Віктор Черномирдін (насправді ж це слова екс-президента України Леоніда Кравчука, – Z). Що більше, «невидима рука» енергетичного ринку не лише не допомагає Росії, а навпаки, шкодить їй.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття.
Оригінльна назва статті: Miało być pięknie („Nowa Europa Wschodnia”)