«А я в хатинці» – це фраза, яка в дитячих забавках давала можливість вивести себе із зони ризику, почуватися в безпеці і захищеним. Приблизно так само прозвучала фраза Петра Порошенка «А ми на фронті», якого журналістка «зненацька» заскочила зі сімʼєю в ресторані дорогого готелю в Лондоні.
Слова про фронт у дорогих інтерʼєрах лондонського ресторану звучали якось трохи по-дитячому, але й цинічно водночас. Тиха сімейна трапеза в дорогому закладі однієї з найдорожчих столиць світу зовсім не вʼязалася із фронтовими жахами в Україні.
То чому ж розгублений Порошенко витиснув із себе саме такі слова? Для цього нам варто трохи більше пригадати біографію Петра Порошенка і ближче познайомитися з українською політичною культурою, яка сформувалася за останні десятиліття.
Чому знову Порошенко?
Після кожного викриття розбіжності слів із ділом у Порошенка, медіапростір буквально заполонюють риторичні питання на кшталт: Порошенко давно не президент країни, то які можуть бути до нього претензії? Порошенко – лідер опозиції, тому дії влади – це заходи на знищення опозиції. Або, чому якщо про Порошенка, то тільки про погане? Він же втримав і захистив у найважчий час країну. Давав із власної кишені на оборону багато коштів. Він достойно представляв Україну на міжнародній арені і взагалі дуже добре розмовляє англійською мовою. Які можуть бути закиди Порошенкові в надмірному марнотратстві під час дорого відпочинку – він багата людина і може собі це дозволити. І найголовніше питання, яке найчастіше трапляється: а чому саме про Порошенка, а не про Коломойського або Ахметова?
Найпростіше відповісти на запитання про те, чому він не став байдужим українцям після трьох років відсутності у президентському кріслі? По-перше, тому що він сам того не хоче. Він з усіх сил бажає лишитися в політиці і навіть мріє взяти реванш. Для чого «годує» цілу армію своїх прихильників, утримує телеканали і фінансує свій інтелектуальний штаб на Лаврській. Усі ці медіагравці покликані нещадно критикувати владу і творити альтернативну реальність, вигідну їхньому патрону. Оскільки більшість тем і підстав для критики є надуманими, то вони обмежуються «бульбашкою» адептів Петра Олексійовича. Те, що основу цієї «бульбашки» становлять представники старої національно-патріотичної еліти, тобто люди відомі і впізнавані, створює видимість усезагальної підтримки Порошенка «справжніми» українцями.
По-друге, Порошенко обрав активну політику засобом особистого захисту від кримінальних переслідувань за корупцію, яка в окремих моментах межувала з державною зрадою. Відтоді усі спроби розслідування державою кримінальних справ за корупцію і сприяння бізнесу ворожої держави в Україні його прихильники стали сприймати як замах на патріотичні цінності і справжнього патріота.
Він проголосив себе найпатріотичнішим українським політиком, найкращим президентом, заслуги якого дозволяють йому стати понад законом. Банальний виклик до суду для дачі показань Петро Порошенко з командою намагався перетворити на масове шоу протесту. Щоб фізично і психологічно вплинути на суддів.
Його прихильники у все охоче вірили і щиро захищали свого кумира. Правда, не обійшлося і без меркантильних мотивів. Чільні захисники Порошенка за його правління самі перебували на дуже «хлібних» позиціях і посадах. Тому не менше за нього прагнуть повернутися до старої годівниці. Усі разом вони намагалися організувати «хрестовий» похід проти законно обраної влади.
Що ж до переслідування лідера опозиції, то тут відповідь трохи складніша. Оскільки вона випливає з дій так званої національної опозиції. Річ у тому, що в класичному розумінні опозиція не тільки виступає контролером влади, але й пропонує виборцям власну програму розвитку. У діяльності штабу на Лаврській було все: погрози перевороту і насильного усунення Зеленського від влади. Звинувачення у співпраці з російським ворогом. Приписування Зеленському наміру негайно капітулювати перед Путіним. І ще багато відвертих нісенітниць, які заперечила і спростувала війна та безпрецедентна мужність і стійкість президента Зеленського. Натомість привабливої альтернативної програми до курсу Зеленського в команди Порошенка не виявилося. Бо ж не можна назвати програмою розвитку постійне вставляння палок у колеса чинній владі, безпідставні й надумані звинувачення, метою яких є патологічне бажання повернутися у президентське крісло. Коротко кажучи, Порошенко – це не опозиція, а навіть перешкода на шляху появи справжнього лідера опозиції.
Дозволю собі ще одну важливу ремарку. Якщо в мирний час намагання посіяти ворожнечу в суспільстві, поділити його за мовним, історичним, культурним і релігійним принципом можна було списати на особливості політичної культури, коли політики не гребують жодними прийомами, то у воєнний час – це справжня диверсія. І тут не йдеться про захист Зеленського від будь-якої критики і потурання авторитарним тенденціям. Мова йде про максимальну консолідацію українського суспільства: людей і влади, військових і цивільних, громадянського суспільства і звичайних громадян. Спроби вбити клин між президентом та його командою і ЗСУ (Залужним), а тим паче дискредитувати Зеленського, чим постійно займається команда Порошенка, є неприпустимими діями в умовах страшної війни.
Ще одним шкідливим моментом у діяльності Петра Порошенка є його намагання позиціонуватися в ролі паралельного центру прийняття рішень. Особливо це помітно на міжнародній арені. Порошенко з усіх сил намагається справити враження, що він залишається в обоймі світової політики. Щоб не зʼявлятися на допити, він постійно втікає за кордон, прикриваючись важливими державними зустрічами. Переговорами з високими політиками і діячами, в результаті яких він нібито має щось здобути для України.
По-перше, він якщо й зустрічається, то з такими само збитими льотчиками, як сам. По-друге, зустрічається для того, щоб заручитися для себе гарантіями недоторканості в Україні. Що є протиправним і несправедливим. І, по-третє, своїми діями, передусім у західних медіа, Порошенко розмиває консолідовану позицію України. Оскільки він не володіє повнотою інформації про ситуацію і ніяк не причетний до прийняття державних рішень.
Які гріхи заважають Порошенкові потрапити до політичного «раю»
Можна довго сперечатися про особисті заслуги Петра Порошенка перед Україною. Були, напевно, і такі. Йому швидко вдалося стабілізувати ситуацію і витворити в українських громадян відчуття впевненості, що ця людина не спасує на міжнародних переговорах, не прогнеться і свого ніколи не упустить.
Виявилося, що у випадку Порошенка важливішим є «свого не упустить». Ставши президентом, він не перестав бути бізнесменом. І не тільки формально, але й по суті. На чому його й підловили переговорники в Мінську. Не таємниця, що тодішня українська еліта першим ділом кинулася рятувати свій бізнес і майно в Росії, а особливо в окупованому Криму. Такий «порятунок» був можливий лише при «милостивому» санкціонуванні особисто Путіна. Та й виручені за продаж кошти не можна було вивести в офшори повз пильне око американської фінансової розвідки.
За таких обставин, і володіючи відповідною інформацією, західні переговорники, представники Франції та Німеччини, вирішили якнайшвидше закрити «українську проблему» і вмити руки. Тим більше, як стало відомо недавно, Анґела Меркель ніби вівця йшла на поводку в Путіна. Саме тому Мінські угоди були виписані так некорисно для України. І якщо цю обставину ще можна було пояснити критичністю ситуацію, бо інакше Путін продовжив би наступ, то «Мінськ-2» цю тезу повністю заперечує. Путіну потрібно було повільне поглинання України. А Порошенка задовольняло відтермінування цього поглинання.
Причин такої поведінки може бути багато: від заробляння на війні до віри у свій неперевершений дипломатичний талант. Мовляв, відтермінуємо проблему, а там або осел здохне, або падишах помре.
Нічого з того не вийшло, бо українці обрали собі президента без політичного шлейфу і тісних повʼязань з російсько-українською кланово-олігархічною системою. Відтоді ця система спустила цілу зграю своїх ланцюгових псів на молодого президента. Порошенко, як хранитель і оборонець системи, задіяв увесь свій потенціал у цій боротьбі: патентованих патріотів, призначених ним довічно суддів, прокурорів, західних корумпованих політиків.
Але, хоча і зі скрипом, і чого гріха таїти, почергово використовуючи то потенціал Коломойського, то навіть Ахметова, Зеленському вдалося втриматися в президентському кріслі. А його відмова торгувати українськими національними інтересами і підписувати хоч якийсь варіант «Міська-3» обрушилася на Україну новою страшно кривавою війною Росії. Війною на знищення України.
Знову ж таки, в умовах загрози знищення України пʼятий президент мав би забути про свої персональні образи і принаймні не перешкоджати боронити Україну. На жаль, мовчанка довго не потривала.
Відчуваючи, як стрімко він програє Зеленському в популярності, Порошенко вдався до просто принизливих для себе і прихильників мавпувань. Постановочні фотографії на блокпостах, фотографування на фоні техніки, нібито закупленої власним коштом для ЗСУ, недолугі інтервʼю суто підконтрольним йому каналам. А ще вірні ландскнехти, які не забували весь час дякувати йому за те, чого не було, або що сталося не завдяки, а всупереч йому.
Через це все він у прямому й переносному значенні став дедалі більше нагадувати гібрид двох персонажів з радянського водевілю «Весілля в Малинівці». І кожного разу його рівень опускався все нижче і нижче.
І про мораль
Вибачте, але бізнесмени з 90-х і мораль – речі несумісні. А випадок Петра Порошенка особливий. Річ у тому, що свої багатомільйонні статки він заробив, перебуваючи на державній службі, що суперечить законам і правилам чистого бізнесу. Порошенко був як не народним депутатом, то міністром, як не секретарем РНБО, то президентом. Тут і криється причина частих закидів у нечесно зароблених капіталах. А основна причина претензій до Порошенка полягає в розбіжностях між тим образом, який він собі приміряв, і тим, ким він в дійсності є.
Патріот-державник у розпал війни не буде таємно їхати на відпочинок на Мальдіви і платити за це гроші, які можна порівняти з бюджетом кількох районних лікарень. Не ніжитиметься на дорогих яхтах тоді, коли в країні війна і гинуть люди. Не сховає своїх синів за кордоном, розповідаючи небилиці про їхню службу у війську. Те саме стосується і його команди, яка замість того, щоб боронити державу, перетворилася на ряжених воїнів з тіктоку.
Треба розуміти, що все це Порошенко і команда роблять не заради України, а з надією знову обманути легковірних виборців і потрапити у владу. Або ж щоб потім було чим прикритися і не відповідати перед судом. І все це передусім аморально. Так, за це нема відповідальності в суді. Єдиним покаранням у цьому випадку було б не дати жодного голосу за такого політика і його команду. Петро Порошенко – не звичайний олігарх, він ще й державний діяч і політик. Тому й оцінювати його треба за іншими критеріями.
P. S. Фраза «А ми на фронті», вимовлена в дорогому лондонському ресторані, мала б стати останньою заявою політика Порошенка. Але, на жаль, не в Україні.