У п’ятницю, 13 грудня, у «Кінопалаці» на Театральній відбудеться показ фільму «А потім ми танцювали». Ця грузинсько-шведська картина по праву завоювала титул одного із найкращих фільмів року.
Фільм має усі ознаки глядацького хіта, адже йдеться про таке улюблене усіма явище як традиційні грузинські танці (їх у картині чимало). При тому фільм є яскравим авторським висловлюванням, адже через танець (почасти і за його допомогою) режисер Леван Акін говорить про традиції, архаїчне суспільство, про свободу та несвободу життя та творчості, родину, кохання.
Героями фільму є танцівники грузинського ансамблю танцю. Головний герой, Мераб (актор Леван Гелбахиані отримав за цю роль декілька нагород), походить з родини, де танцювали декілька поколінь. Він і сам не уявляє свого життя без танців. Він закоханий у свою партнерку, а його мрією є потрапити до основного складу ансамблю. Але одного дня на репетиції з’являється новий танцівник. Сюжет розкручується відразу у декількох шарах аж до надзвичайного фінального танцю.
Актори і у прямому, і у переносному сенсі протанцьовують увесь фільм. Надзвичайно тонка режисура, сповнена нюансами акторська гра, де кожен жест та інтонація є водночас і природними, і наповненими. Проста історія, тема, яка часто зустрічається у кіно, неприйняття традиційним суспільством інших цінностей (і у житті, і у творчості), все це ми часто бачимо на кіноекрані. Чому ж саме цей фільм варто подивитись?
Кадр з фільму
Він знаходить нові способи вираження тем та конфліктів, через творчість, через танець, він говорить про болючі речі, які легко проектуються на будь-яке суспільство. Цей фільм дає можливість, розглядаючи події на вуличках Тбілісі, ніби зазирнути у дзеркало. А ще він зроблений так добре, що його просто дуже приємно дивитись. Тобто він ідеально поєднує і суспільну вагу, і художню вартість.
Світова прем’єра фільму відбулась у рамках програми «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю. Фільм також став переможцем Одеського кінофестивалю (нагадаємо, долю головного призу ОМКФ визначають глядачі). Цю нагороду він розділив із фільмом Нарімана Алієва «Додому». Це цікаво, адже при несхожості, і жанровій, і художній, вони точно препарують та аналізують (не судячи) архаїку суспільної свідомості.
Разом вони увійшли і до довгого списку «Оскара», де «Додому» представляє Україну, а знятий грузинською, у Грузії та про Грузію «А потім ми танцювали» – Швецію.
Кадр з фільму
Річ у тому, що у рідній Грузії картина потрапила під шквал критики та її прокат опинився під загрозою. Майже три десятки людей були затримані в Тбілісі та Батумі на акціях протесту проти показу фільму. Леван Акін ще у Каннах розповідав, що спонукали його на створення фільму події в Тбілісі 17 травня 2013 року. Тоді агресивно налаштований натовп переслідував ЛГБТ-активістів, які хотіли провести в Тбілісі акцію в міжнародний день боротьби проти гомофобії й трансфобії.
До критиків фільму приєдналася церква та керівник національного балету «Сухішвілі» Ніно Сухішвілі. Режисер Акін в інтерв'ю британській газеті Guardian говорив, що Сухішвілі не тільки не підтримала їх, вона нібито дзвонила в танцювальні компанії та забороняла танцюристам зніматися у фільмі.
Деякі учасники зйомок та хореографи просили не вказувати їх імен у титрах. Так що історія, яку розповідає режисер, потрапила у ціль безпомилково.
Кадр з фільму
«Цей фільм – мій любовний лист Грузії та її спадщині. Цим фільмом я хотів відновити та переосмислити грузинську культуру, щоб включити у неї всіх, а не обраних. Але, на жаль, ми живемо в темний час, і очікувані протести тільки підтверджують, наскільки важливо протистояти цим темним силам», – написав Леван Акін у своєму Instagram.
Однак прокат фільму відбудеться у 40-ка країнах. Обіцяють показати його і в Україні, де він переміг на найбільшому українському фестивалі. А наразі можна відвідати показ у Львові, тут фільм демонструватиметься мовою оригіналу з українськими субтитрами.
Випустити фільм у прокат обіцяють 9 січня.