Справа «чорних трансплантологів», яка шокувала Україну в 2010-2012 роках, може здатися дитячою забавкою порівняно з тим, на що здатен штовхнути деяких людей у білих халатах закон про трансплантацію з презумпцією згоди. Відповідний законопроект зареєстровано за номером 2386а і готується до розгляду у Верховній Раді.
Документ підготовлений групою політиків і фахівців різного профілю на чолі з відомим медичним діячем зі Львова, екс-міністром охорони здоров'я України, нині народним депутатом від БПП Олегом Мусієм. Він вважає, що, якщо хтось гине, то без згоди людини і його родичів можна взяти органи загиблого на трансплантацію.
Звичайно, зовсім вже безперешкодно медики не зможуть використовувати органи померлого (наприклад, внаслідок потрапляння людини у фатальну автоаварію) для пересадки їх смертельно хворому. Однак, щоб труп людини ніхто не мав права розшматувати на «запчастини», він, згідно із законопроектом, треба ще за життя подати відповідну письмову заяву. Таку заяву буде зобов'язана прийняти будь-яка медична установа за місцем проживання або перебування. Протягом 24 годин тамтешній уповноважений медпрацівник повинен буде занести зазначену в заяві інформацію в Єдину державну інформаційну систему трансплантації (ЕДІСТ).
З тексту законопроекту недвозначно випливає: якщо з якихось причин український громадянин НЕ подасть зазначену заяву або ця заява не потрапить в ЕДІСТ, то в разі його загибелі медики матимуть повне право розпоряджатися трупним матеріалом для пересадки живим людям за певними медичними показаннями або для виготовлення біоімплантатів. Забув подати заяву або не було часу забігти в поліклініку – в розрахунок прийматися не буде, як і думка родичів загиблого. Фактично автори законопроекту пропонують ввести принцип презумпції згоди, яким користуються трансплантологи в окремих країнах світу.
Варто нагадати, що 2010 року в Україні спалахнув великий скандал за участі «чорних трансплантологів». У ньому виявилися замішані кілька лікарів з київської клініки ім. О.О.Шалімова і якийсь «капітан ізраїльської розвідки» Юрій Кацман. Їх звинуватили в причетності до функціонування міжнародного угруповання мисливців за «донорами» і віддали під суд.
Громадськість була шокована розмахом діяльності банди. Вона вишукувала добровільних постачальників людських «деталей» в Росії, Україні, Казахстані та інших країнах СНД, а також у Туреччині. Люди отримували, наприклад, за нирку приблизно $10 тис. доларів. Продавали ж її в середньому у десять разів більше. При цьому, як повідомляли правоохоронці, людям, котрі продавали свої органи, не пояснювали, якими можуть бути медичні наслідки операції, і не надавали достатнього догляду.
Ця історія, яка почалася з арештів в Ізраїлі, отримала широкий міжнародний резонанс. Громом серед ясного неба прозвучала інформація про те, що «чорні трансплантологи» не завжди мали добровільну згоду «донорів», а інколи й силоміць перетворювали людей на «витратний матеріал». Є публічні свідчення, що для цього, наприклад, в Україні та Алжирі викрадали дітей. Попри все це 2013 року Оболонський суд Києва закрив кримінальну справу через закінчення терміну давності, і всі її фігуранти були звільнені від відповідальності.
У межах дискусії, яка тоді розгорнулася, у містах України відбулося кілька громадських форумів. На них медики, юристи, психологи, суспільствознавці та просто небайдужі громадяни обговорювали питання: що важливіше у випадках з використанням донорських органів – презумпція згоди чи презумпція незгоди?
Світова практика подає в цьому плані суперечливі сигнали. Наприклад, в Білорусії, Росії, Болгарії, Австрії і низці інших європейських країн діє презумпція згоди. Водночас в США, Нідерландах, Туреччині, Румунії, Німеччини потрібно отримувати згоду родичів на пересадку органу загиблого донора.
В Україні, як відомо, діє презумпція незгоди. У статті 16 Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів» сказано: «Кожна повнолітня дієздатна особа може заявити про згоду або про незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою чоловіка (дружини) або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їхніх законних представників».
Названий закон ухвалено 1999 року. Судячи з того, що до скандалу з «чорними трансплантологами» питання про використання донорських матеріалів не сильно турбувало широку українську громадськість, презумпція незгоди цілком влаштовувала громадян країни. Тим більше, що українське духовенство завжди наполягало на тому, що людські органи і біоматеріали не повинні розглядатися як об'єкт купівлі-продажу.
Але існує й інший бік питання. У міру розвитку людства трансплантація органів, клітин і тканин перетворюється на невід'ємний атрибут сучасної медицини. Здатність лікарів здійснювати «пересадочні» операції можна вважати індикатором якості та рівня надання медичної допомоги в тій чи іншій країні. У якомусь сенсі недостатній розвиток трансплантаційної служби є ознакою держави «третього світу».
За рівнем кваліфікації українські трансплантологи практично не поступаються закордонним колегам. В Україні успішно пересаджували і нирки, і серце, і печінку, і підшлункову залозу... Питання – в кількості таких операцій. За даними з відкритих джерел, у тому ж інституті ім. О.О.Шалімова в середньому проводиться 13-15 трансплантацій печінки за рік, а потреба тільки щодо цього органу становить мінімум разів у десять більше.
Через брак донорських матеріалів щорічно помирають тисячі українців. Тому цілком можна зрозуміти бажання нардепа-медика Мусія і його співавторів по законопроекту зняти «бюрократичні перепони», які стоять на шляху розвитку трансплантаційної справи в країні.
То яким же принципам українці мали б надати перевагу? Принципу згоди людини на розбирання після смерті на «запчастини» за замовчуванням? Чи за замовчуванням повинен діяти принцип його незгоди на таку маніпуляцію? Гадаю, в таких питаннях, здатних підсилити чвари в країні, необхідно враховувати рівень розвитку економіки, морально-психологічний стан суспільства і лікарської спільноти зокрема.
У зв'язку з цим хотів би звернути увагу українців на те, як ставляться до даної проблеми люди, котрі знають українську медицину зсередини. Не всі з них беззастережно приймають сторону пана Мусія і його однодумців. Наприклад, лікар з діда-прадіда, голова парламентського комітету з охорони здоров'я Ольга Богомолець вважає, що, якщо Верховна Рада підтримає авторів законопроекту 2386а, це може обернутися зловживаннями людей у білих халатах. «Я з цим (презумпцією згоди, – О.К.) не погоджуюся, тому що сьогодні не вірю нашим правоохоронним органам і не вірю деяким докторам-заробітчанам», – заявила днями журналістам Богомолець. Вона також повідомила, що разом з колегами подала альтернативний законопроект.
Журналісти нагадали главі комітету з охорони здоров'я про те, що через брак донорських органів в Україні помирають люди. На що Богомолець відповіла: «Вмирають від відсутності донорів у країні тисячі людей. А якщо буде закон з презумпцією згоди, то де гарантія, що десятки або вже сотні тисяч молодих життів не будуть втрачені, коли почне процвітати торгівля органами?». Відкидати такі думки «зсередини» не варто.
Як мені видається, в умовах масового розгулу корупції в Україні порушену проблему недоцільно вирішувати у вузькому колі залежних від влади депутатів. Для вирішення деяких загальнодержавних проблем потрібно загальнонаціональний консенсус. Як досягти його в даному випадку – інше питання.