Ця стаття є однією зі спроб описати апробовану російську політтехнологію – грати на удаваній антиросійськості насправді вигідних для Росії кандидатів. Вона про те, як Порошенко і Лукашенко намагалися, використовуючи один і той самий сценарій, залишитися на посаді президента. Стаття не претендує на виключність і вичерпність і так само не має на меті образити адептів п’ятого президента України.
Здавалося б, що спільного між президентом Білорусі Лукашенком і п’ятим президентом України Порошенком? На перший погляд, це виразні антиподи. Лукашенко, як чорт ладану, сахається слова «національний» і постійно співає мантру про єдність братніх народів. Порошенко ж вимушено вбрав на себе камуфляж головного українського націоналіста з радикальною антиросійською риторикою. Лукашенко по-дрібному хитрував, вдавав дурника і щоразу з «перемогою» повертався з Росії до Мінська. Легковіри сприймали за чисту монету цей примітивний театр, не задумуючись над тим, що кожного разу білокам’яній так дешево вдавалося прив’язати до себе вкрай важливого сателіта.
Росія від самого початку «розбестила» Лукашенка, закриванням очей на репресії та безчинства колгоспного недодиктатора. Коли весь світ протестував, Росія дедалі тісніше пригортала Лукашенка. Йому така роль підходила: всередині країни він чувся справжнім господарником та людиною, здатною торгуватися зі самим Путіним, а для Кремля було зрозуміло, що Лукашенкові дорога на Захід закрита, лишається тільки Москва. Щось подібне сталося з Леонідом Кучмою після страхітливого вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.
Петро Порошенко, попри його бурхливу антиросійську риторику, був найбажанішим для Росії президентом України. Його найбільш вразливим місцем була комерційна жилка. І такого «бізнесового» минулого в нього назбиралося стільки, що вистачило на повне несприйняття його фігури стратегічним партнером – США. І для того, щоб Росія могла міцно тримати президента України за м’яку підчеревину. Порошенко був своїм, із системи і сам системою. А найбільшою втіхою Путіну було те, що під керівництвом Порошенка в Україні не відбудеться реформ, корупція процвітатиме, а війна забезпечуватиме стійку картинку страшної біди з тими, хто піднявся на революцію. Тобто Україна не те що не ставала прикладом для наслідування росіянам, вона перетворювалася на символ біди.
За кожної нагоди Лукашенко, насупившись, літав до Москви і нібито погрозами та хитрощами вибивав чергові преференції в цінах на газ і нафту. Для антуражу возив картоплю, переривав переговори і раптово вертався до Мінська. Вдаючи, що такі дешеві трюки можуть проходити в Кремлі. Це була політика з арсеналу для недалеких людей. Бо світом ширилися насмішки з історій про білоруські креветки, пармезан та будь-які санкційні продукти на полицях російських супермаркетів. Боротьба проти санкційних продуктів і водночас їхнє вільне постачання через Білорусь задовольняли російське керівництво. Бо, з одного боку, і контрсанкції оголосили, а з іншого – продовольчі полиці не залишилися порожніми. Вже всі й забули про так зване російське «товарозамєщєніє», яке раніше лунало з кожного пропагандистського ящика. Тим «товарозамєщєнієм» стали поставки європейських та світових продуктів через Білорусь до Росії. Лукашенко вільно фугував «санкційку» в Росію. А Росія, ніби й оголосила контрсанкції Заходу, голодною не залишилася.
Окремої уваги заслуговує історія постачання з Білорусі в Україну скрапленого газу і солярки. Обидва продукти мають стратегічне значення і завозяться в Білорусь з країни-агресора проти України – Росії. Коли обсяги отримуваних продуктів в Україні перевалили за п’ятдесят відсотків загальної кількості, у Києві заговорили про загрозу. Але розмови швидко вщухли, бо, виявилося, що монополістом у цій бранжі є кум Путіна Віктор Медведчук. Стало зрозумілим, що така операція не обійшлася без благословення московського патрона. Дивно, але аж таке посилення могутності головного промосковського політика хвилювань в Києві не викликало. Навіть навпаки, за згодою, якщо не за сприяння, чинного тоді президента Медведчук, прикупивши три новинні канали, став справжнім олігархом. І його канали досі сіють проросійську отруту. І стали міною сповільненої дії під фундаментом української держави.
Тим, хто боїться, що з відходом Лукашенка Росія почне контролювати ще один кордон з Україною, варто нагадати, що й тепер на території Білорусі російські військові та силовики витворяють те, що хочуть. Проводять спільні військові навчання, брязкаючи зброєю перед носом України. Арештовували і передавали російській стороні іноземних громадян. Тобто Лукашенко весь час вірою і правдою служив Росії і дозволяв їй творити у своїй країні все, що заманеться. Антиросійським він не став і ніколи не стане. Це все гра перед виборцями.
Але повернімося до України. Що більше було вигуків Петра Порошенка «остаточне прощавай» в бік Росії, то інтенсивнішою ставала торгівля з Росією та ОРДЛО. Що частіше Порошенко називав Росію агресором і махав у бік ОРДЛО кулачком, то більші прибутки капали йому від оборудок з олігархом-сепаратистом Ахметовим за схемою Роттердам+. Порошенко був страшно антиросійським на публіку, натомість постійно контактував з Путіним, узгоджував з ним багато питань і не забував «міцно тиснути руку».
Біда настала для обох президентів раптово. Соціологічні опитування показали, що антирейтинг Порошенка є таким високим, що за жодних обставин не дозволить йому лишитися в кріслі президента. Потрібно було негайно рятувати ситуацію. Маніпуляції із вставлянням у список відомого співака показали, що Порошенка перемагає кожен більш-менш пристойний кандидат, не замазаний в українській політиці. Ставка на націоналістичний електорат забезпечила йому стійке ядро, але не додала підтримки. Із безвиході залишалося два варіанти: відтермінувати вибори або створити підстави не визнати їхніх результатів. І він пішов на це.
Ніщо не віщувало біди, і раптом президент України вирішив відправити українські кораблі через Керченську протоку. Напередодні в Адміністрації президента побував одіозний Віктор Медведчук, який, здається, після того негайно вилетів до Росії. З погляду міжнародного права, Україна мала цілковиту рацію: її кораблі мали право безперешкодно пройти внутрішніми водами до місця призначення. Але зненацька розгорілася мінівійна із захоплення росіянами українських суден. З ультиматумами, пораненими і захопленими в заручники. Водночас дивовижно активізувалася РНБО. І до пізнього вечора вже була готова заява про введення в Україні воєнного стану. Майже чотири роки війни підстав для цього не було, а тут раптом з’явилися.
Метою цієї порошенківської афери, імовірно, що узгодженої з Путіним, було перенесення дати виборів президента принаймні на два місяці. А далі – вже як би карта лягла. Повторюся, Путіну було невигідно втрачати Порошенка на посту президента України. Це було видно з російських ЗМІ, які люто йому підігрували, представляючи його націоналістом, котрий виконує волю західних підпалювачів війни. Але не так сталося, як гадалося. Петро Порошенко чи у відчаї, чи просто хотів поставити західних партнерів перед фактом, але не узгодив своїх дій зі США та ЄС. Позицію західних партнерів з цього питання можна легко довідатися з опублікованих Джоном Болтоном спогадів. Там і прохання до США підтримати його кандидатуру проти Зеленського. І різні викручування при поясненні Керченської кризи. Одне слово, Захід розкусив антидемократичний сценарій Порошенка з перенесенням виборів і змусив його від цього відмовитися.
Опинившись у двобої з популярним коміком, Порошенко пішов на крайні заходи. Він оголосив Зеленського ледве не агентом Москви. Людиною, що має на меті віддати Україну в лабети злісного ворога. Заявляв, що якщо українці проголосують не за нього, то Путін нападе. Дивно, чому б то тому нападати, якщо, за словами Порошенка, програє найбільший патріот та захисник Вітчизни, а виграє ворожий запроданець, вигідний Путіну? Порошенко з тріском програв, а його затія надовго ще залишилася головним болем Зеленського, як звільнити з полону українських моряків, повернути полонених. І обрубати ще безліч щупальців Путіна, які залишилися після правління великого патріота.
Холодним душем для Лукашенка стала інформація про 3% його популярності серед виборців. Треба було негайно щось робити. Лукашенко запідозрив у грі проти себе Росію, якій набридло панькатися із цим головою колгоспу. Росія дійсно нічого не втрачала в будь-якому разі: переможе опозиційний кандидат – він не буде ворожим РФ. Благо, що майже всі кандидати мали «російський» слід. Залишиться Лукашенко – у нього іншої дороги, ніж у Москву, нема. Захід його покаяння не прийме.
Лукашенко гарячкував і тому запроторив більшість контркандидатів у тюрму. Оскільки він завжди легковажив жінками в політиці та управлінні, то милостиво дозволив зареєструвати домогосподарку Тіхановську. Проте настрої в білоруському суспільстві закипали. Виявилося, що Лукашенка може перемогти навіть домогосподарка. І тоді він остаточно зважився на так званий «сценарій Порошенка». А можливо, таке йому підказали куратори в Кремлі.
Лукашенко йде на свідоме загострення відносин з Росією. Білоруський КДБ викриває й арештовує «вагнерівців», які чемно спали в санаторіях під Мінськом, чекаючи відправки до Судану. Лукашенко різко звинувачує Росію в засиланні «зелених чоловічків» для влаштування безпорядків і захоплення влади в день виборів. От це і є проявом лукашенківсько-порошенківського «а то Путін нападе». Росія, зі свого боку, готова створити видимість протистояння з Мінськом. Заради великої справи і щоб не допустити переростання протестів у масову революцію, вона дозволяє Лукашенку різкі висловлювання на свою адресу і навіть на адресу Владіміра Путіна. Готова кинути весь свій інформаційний ресурс на роздування скандалу, добре знаючи, що Лукашенко стовідсотково залежний від Кремля. Росія хоче організувати якнайширшу підтримку Лукашенкові: від його вірних прихильників до відданих патріотів Білорусі. Бо вони не зможуть встояти осторонь у боротьбі Ляксандра Ригоравіча проти агресивної Москви.
Імовірно, що Росія навіть обрала Білорусь своєрідним полігоном, де апробовуватимуть задіяння армії та силовиків, щоб залишити Лукашенка в кріслі правителя Білорусі, якщо Лукашенко наважиться на силовий варіант. А Кремль подивиться, чи може згодом провернути в себе подібні сценарії. Одне ясно, Путін ніколи не допустить (не погодиться) на демократичну зміну влади в сусідній, залежній від нього країні. Занадто заразним це може виявитися для його країни.
Тому третьорядний російський політик Дмітрій Мєдвєдєв заявляє, що затримання матиме печальні для Білорусі наслідки, але насправді нічого не відбувається. Ще вчора всесильний Бацька волав про жахливі наміри Росії прибрати до рук Білорусь. Говорив про штучно організований майдан і революцію. Вдумайтеся ким, Росією? І все для того, щоб за жодних обставин не віддати влади.
Сюжет з арештом російських найманців виглядає на такий, що Лукашенко під приводом зовнішнього військового втручання намагатиметься не визнати результатів виборів або їх докорінно сфальсифікувати. Інтрига з іноземними військовими йому потрібна для того, щоб задіяти власні армію і поліцію. Саме тому опозиційна кандидатка Тіхановська, виступаючи на мітингах, не втомлюється повторювати, що їй не йдеться ані про революцію, ані про Майдан. Її основним гаслом є: «Ми хочемо лише демократичних виборів. Нехай все вирішить народ Білорусі».
А те, що народ Білорусі масово піднявся на протест – це, найімовірніше, сукупність дій різних чинників. Одним з найважливіших є той, що епідемія коронавірусу залишила цього разу в країні більшість активних громадян, котрі раніше масово роз’їжджалися на заробітки по світу. Цього разу життя поставило перед ними питання руба: треба наводити лад у себе вдома. Тому білоруські події не є революцією, а тільки спробою повернення демократії в країну. Все тільки починається…