Останнім часом Львів все частіше стає перед проблемою збалансованого використання публічного простору. Він належить усім без винятку мешканцям, городяни щедро діляться ним із гостями, бізнес цілком слушно намагається зробити публічний простір економічно вигідним для себе і для міста.
Однак, це все працює тільки у балансі. При перекосі в той чи інший бік місто стає агресивним інструментом для задоволення інтересів одного гравця.
До управління культури широкою демократичною рікою плинуть численні повідомлення про організацію релігійних процесій найрізноманітніших церков і з найрізноманітніших нагод. Чому до управління культури – питання окремої дискусії, однак у цьому випадку така адресація виявилася навіть слушною, бо стосується культури використання міського простору.
Перерахую тільки кілька останніх повідомлень:
- Від Релігійної громади свідомості Крішни – про вуличні походи щосуботи від 27 липня 2013 року по 27 липня 2014 року.
- Від ГО «Центр студентського капеланства» (УГКЦ) – про молитовні дійства під стінами Гарнізонного храму Петра і Павла і і молитовну ходу щонеділі, до кінця року (2013) від 14:30 до 18:30
До постійних акцій слід додати і регулярну ходу догналітів.
Окрім того, є повідомлення про одноразові процесії від усіх церков і конфесій, які не варто і перераховувати. Ну і цілком передбачувані вже великі релігійні свята – Великдень, Різдво, Водохреща, які виливаються богослужіннями не тільки поблизу церков, а у цілком світських місцях, таких, як площа Ринок, наприклад.
Зайве казати, що усі заходи передбачені у центрі міста, на одних і тих же вулицях. І якщо навіть не в один і той же час, то з плавним (це в кращому випадку) перетіканням однієї в іншу. Порушення акустичного режиму, перекриття вуличного руху, незручності для городян – це очевидні і все більше неприйнятні наслідки для міста і мешканців.
Повідомлення про заходи починаються словами «Згідно із ч.1 ст. 39 Конституції України, ч. 1 ст. 11 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року/ратифікована ВР України 1997 року/, ст.3, ст. 21 закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Жодних підстав і можливостей не дозволити у міста немає. Зрештою, ще дуже жива пам’ять , коли не дозволяли і забороняли. Аналогії були б прикрі.
Проблема лежить вже в іншій площині. Демократія – це також вміння домовлятися і враховувати інтереси усіх учасників. Публічний простір міста не може перетворитися на філію сакральної споруди. Їх, до слова, у нас достатньо, і кожен може задовольнити свої духовні потреби у будь-який час і в обраному храмі.
Показові вуличні масові молитви були виправданими і зрозуміли у час, коли церкви переживали кризи, виходили з підпілля чи існували у системі войовничого атеїзму. Жодна з цих ознак не властива для Львова.
Мабуть час вже сідати за стіл перемовин і говорити з церковних очільниками, з релігіє знавцями, урбаністами, громадою. Місто належить усім нам. І у місті повинно бути зручно, затишно і безпечно усім – і навіть не віруючим чи агностикам. Існування двох останніх груп взагалі не передбачене?
Нам треба домовитися і не скотитися у войовничий фундаменталізм чи навіть до його найменших проявів.
Віра – це глибоко інтимна і глибоко персональна справа кожної людини. Нехтуючи цією засадою церква втрачає справжніх вірних, місто перетворюється на показово і поверхово релігійне і всередині зріє спротив у середовищі тих, хто також читає Конституцію, де , зокрема, у ст. 35 сказано: «Церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави».