Коли стихнуть барабани шаманів і погасне полум’я ритуальних вогнів, а з неба так і не впадуть дари, люди розійдуться по своїх печерах, розгрібаючи сніг і готуючись до всього. До холодної зими, до ранньої весни, до повені, до морозів, до відлиги. Знаючи, що чуда не буде і якщо цього не зроблять вони, цього не зробить ніхто. Вони – люди, не шамани, тому мусять працювати.
Якщо залишатись у віртуальному просторі телебачення, радіо і звичайно Інтернету, то складається стійке враження, що напруга в суспільстві досягне верхньої межі й от-от переросте, як мінімум, в революцію. Аж поки не вийдеш на вулицю, де якось так, ну так, як було вчора і позавчора. Не в сенсі, що зима, холод і ями на дорогах.
Новий президент, а люди ті самі. Неважливо, хто і якої він статі. Все, ура, ми перемогли - і що? Всі на дії на нього. Він зробить, він президент, постарається, ми вірили, він обіцяв, ми за нього проголосували. Тепер, нарешті, нам буде добре. Київ вирішить все. Київ допоможе і підкине грошей і пришле спеціалістів, рятувальників і солдатів. Всі питання знову будуть вирішувати там, наверху. Тепер залишається тільки чекати дарів з неба. Так думали 2004.
Але ж колись, тепер це виглядає дуже, дуже давно, так не було. Колись, коли чекати добра від влади і подарунків зі столиці було годі, бо ні Відень, ні Варшава їх не прислали б, люди на місцях давали собі раду. Будували Народний дім за свої гроші й своїми силами. Скільки їх ще стоїть по всій Західній Україні, часто занедбаних, а якщо ні, то задіяних для далеко не властивих їм функцій. Скільки було бібліотек, кредитних спілок, кас взаємодопомоги, хат-читалень.
І жили тоді люди набагато бідніше, але зроблено це було тільки на людські гроші. Тепер тільки церкви будують. Бояться всі, все побудовано на страху, щоб не було гірше. Страх помилитись з вибором. І рухала тоді людьми віра, що може бути краще і буде, якщо робити щось, боротись. Не страх, як зараз, що буде гірше.
Скільки було добровільних товариств, справді добровільних. І якими були партії, справжні партії? І розвиток рідної мови, культури, вивчення власної історії, шкільне навчання, якесь патріотичне виховання не те, що не заохочувалось, а у випадку Варшави, були по справжньому ворожі дії. Хто зараз забороняє нам, вчити рідну мову, читати на ній, писати, співати нею, і як це можна заборонити, гіпотетично, указом зверху? Хто змушує наших, не чужих, не пришельців чи чужаків читати макулатуру, якщо взагалі, щось читають, слухати ну дуже погану музику, щоб не образити фанатів деяких співаків і жанрів, дивитись в режимі нон-стоп російські серіали? Хоча мексиканські чи бразильські не кращі. Такого наказу ніхто не давав. А якщо дадуть, то це, як і у випадку відсутності, нічого не змінить. Це найбільш ймовірний сценарій – відсутність змін. Щоб там наверху влада собі не придумала, не нафантазувала з концепціями, парадигмами і векторами, не кажучи про стратегічні напрямки розвитку, тут, внизу, воно впреться в болото інерції. Скільки у нас президентів боролося з корупцією? А як намагалися заманити на свій бік, щоб проголосувати, обіцяючи, а часто банально купуючи дрібними подачками, пільгами і звичайним грошима (субсидії, виплати, доплати стипендії) голос виборців? Вийдіть на вулицю ті, кому хочеться революції. Як там, будують барикади?
Ні, працюють люди, живуть. А що, як кожен буде прибирати біля свого дому, буде краще виконувати свої обов’язки і сумлінно ставитись до своєї праці, не брати і не давати хабарів?.. Ще 10-20 років тому жильці самі прибирали у своїх під’їздах, мили сходові клітки, а зараз чекають. Тоді під’їзди, вулиці й двори наші були чистіші. А як би ми зажили? Банальна думка, знаю, але більшість цього робити не збирається. І тут ніякі перестановки на владному олімпі, ніякі спільні молитви наших заполітизованих церков не допоможуть і не зможуть змінити поведінку людей… Світом правлять страх і гроші. Кажуть, так говорив за життя небіжчик Кірпа, можливо, найуспішніший керівник-менеджер в новітній історії України. Впевнений авторство не його, але суті не змінює. Той, хто буде здобув владу, має всі важелі, щоб щось змінити на краще, для нас, для України… Краще вірити в це і працювати, ніж постійно боятися, що буде гірше.