Сьогодні, як ніколи, відчувається, що Україна стоїть на порозі змін. Вектор розвитку задекларовано, самобутність та ідентичність окреслено, акценти розставлено. Таке вже не один раз траплялося раніше, і наше покоління тут зовсім не унікальне. Справжнім випробуванням буде пройти цей тест та зробити правильні кроки, бути готовими нести за них відповідальність, що не завжди можна було спостерігати у представників попередніх поколінь. Чи не найбільше усе сказане стосується історії та виховання істориків. Це питання дуже тісно пов’язане з проблемою формування свідомого суспільства і стійкої держави. Уже не один раз була нагода пересвідчитись, що обрана модель виховання істориків – це не просто амбівалентна каша зі знань, дат, імен і методів. Це також відповідна картина світу, здатність презентувати і відстоювати себе, творити фундамент майбутнього. Якою повинна бути ця модель – достеменно ніхто сказати не може і не знає. Однак її можна і треба постійно шукати...
Виховувати істориків можна по-різному. Як варіант, їх можна не виховувати взагалі і сподіватися на дива гендмейду, типу: хай самі себе «роблять». Також можна «засмічувати» голови молодих людей, котрі ще не визначились, ким хочуть бути, і випадково потрапили до університету, безглуздим переливанням із пустого в порожнє. Останнє, до прикладу, чудово могло б знаходити вияв у банальному і бездумному переказуванні підручників. Цим можна підмінити процес виховання істориків та вдавати, що все добре. В обох описаних випадках формується ситуація, коли за роки навчання на історичному факультеті нічого іншого, окрім монітора свого комп’ютера, історик не бачить. Мабуть, у такій ситуації дуже складно пояснити, для чого ти щось вивчаєш, а також захищати та відстоювати знання на практиці. Ще з біблійних часів відома істина, що монітор комп’ютера та Вікіпедія – це не джерело, а історик без джерела – це як Мойсей без 10 заповідей. Тож історик повинен бачити тексти і уявляти та розуміти, про що саме він говорить або пише.
Можливо, у це трохи складно повірити сучасній людині, яка живе в умовах функціонування факультетів-конвеєрів, що випускають майстрів переказу підручників, але джерела – це підземний і підводний світ, який в рази цікавіший за вмістилище ідеальних та уніфікованих схем, чим є кожен підручник. Джерело для історика – це фундамент, на якому він стоїть і без знання якого йому важко бути мобільним та гнучким. Ще один рівень – без безпосередньої самостійної роботи з джерелами кожен історик перетворюється, банально, на транслятора міфів – чужих, своїх, державних, національних тощо. Така модель сприйняття історії функціонувала у Радянському Союзі, і, на жаль, її майже повністю успадкувала незалежна Україна. Однак цей принцип не може бути ключовим та визначальним у сприйнятті минулого сьогодні. Справжній розвиток історичної науки та гуманітаристики загалом можливий лише у випадку безпосереднього контакту дослідників з джерелами та відповідним їх коментуванням – із залученням різних методів та підходів, зі взоруванням на тенденції розвитку історичної науки у світі.
На цій хвилі цікавим і корисним, радше навіть обов’язковим і безумовним, є досвід академічної мобільності, що не так часто можна спостерігати на рівні більшості українських вишів. А втім, приємні винятки із загального правила таки трапляються. До прикладу, упродовж 14–18 травня тривав традиційний об’їзд архівів та бібліотек Польщі, організований для студентів-архівістів Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні. На основі співпраці між університетами та на підставі укладених між факультетами договорів, на цю практику також було запрошено студентів-архівістів з Харківського національного університету імені Василя Каразіна та студентів архівістики з Львівського національного університету імені Івана Франка.
Практика стала поєднанням приємного з корисним, адже упродовж тижня студенти мали можливість не тільки побувати в кількох польських містах, ознайомитись із функціонуванням архівів, бібліотек та музеїв цієї країни, але й поспілкуватись з колегами з інших міст та країн. Установи Сандомира, Кракова та містечка Кельце відчинили свої двері перед студентами з України та Польщі. Студенти і викладачі відвідали колишній королівський замок, колишню синагогу, низку архівів, музеїв та бібліотек, лабораторію або клініку паперу та ін. У рамках практики до огляду було представлено документи епохи королів Данила та Казимира Великого, епістолярну спадщину кількох польських королів та оригінальні печатки монархів, матеріали з фондів видатних і впливових родів, збірки католицьких орденів тощо. Також студенти мали нагоду дізнатись і побачити на власні очі, як відбувається упорядкування, збереження, а також введення у широкий обіг (через сканування та ін.) рідкісних колекцій джерельного матеріалу.
Приклад практики демонструє, що в Польщі суттєво відмінний та більш відповідальний підхід до збереження своєї історичної спадщини. Також на досить високому рівні там методика співпраці з відвідувачами та логістика просвітницької роботи, популяризація власних фондів і ресурсів. Якщо в Україні багато музеїв та архівів діє за ще радянським принципом «сховати, заборонити доступ і мовчати, що у нас є», то в рамках практики студенти мали нагоду побачити в дії модель відкритої освітньої та просвітницької установи, яка прагне поділитись з відвідувачами своїми скарбами. Отриманий досвід студенти привезуть додому, а відтак, хочеться сподіватися, формуватимуть якісно інший інтелектуальний запит та простір.
Варто також віддати належне організаторам практики, які продумали цікаву й насичену програму, працівникам польських музеїв, архівів та бібліотек. Останні, до прикладу, знаючи, що серед студентів є представники зі Львова та Харкова, умисно виставляли на огляд та розповідали про документи, які мають стосунок до української тематики, акцентували увагу на українському контексті. Як наслідок, студенти, мабуть вперше в житті, мали нагоду побачити та потримати в руках оригінальні документи, писані рукою гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи; лист єзуїта Міхала Боїма, який перебував з місією у Китаї; тексти, які підтверджують, що навіть від імені монархів Речі Посполитої видавались документи, писані руською мовою. Тож можна дуже довго і багато говорити про сучасні відносини між Україною та Польщею, маніпуляції на рівні політикуму, емоційний градус діалогу, але в середовищі хороших людей, і коли є відповідне бажання, двері до комунікації завжди будуть відчиненими. Мабуть, це єдиний шлях, який дозволяє вирватись з полону стереотипів про іншого і налагодити конструктивну співпрацю.
Продовжуючи тему стереотипів, хотілось би окреслити ще один напрямок для роздумів. Він також безпосередньо випливає зі специфіки й контексту описаної тут практики і є дуже великою проблемою, яка поки не отримала належного осмислення. Наскільки ж цікаво, але разом з тим сумно, що в епоху глобалізації та академічної мобільності чи не єдиний місток, де можуть зустрітись історик-архівіст зі Львова та Харкова (тут може бути будь-яке інше місто України), було зведено саме у Любліні. В інших умовах і за інших обставин цей факт міг би виглядати дуже прогресивним, але в наших реаліях, на жаль, вказує лише на ледь не повну відсутність контактів між українськими університетами загалом та факультетами зокрема. Маємо в нашому інтелектуальному морі купу гордих острівців, і кожен з них живе власним, не скажу бурхливим, життям. Це спостереження є ще сумнішим у тому сенсі, що відображає специфіку комунікації та діалогу між українськими містами та регіонами, обізнаності одних про інших загалом – такі речі практично відсутні.
Тож видається дуже важливим, аби подібних практик було більше: за участі студентів з різних українських міст, українсько-польських проектів, зустрічей в інших варіаціях та комбінаціях учасників. З одного боку, це мобільність, співпраця і комунікація, з іншого – професійне зростання і розставляння правильних акцентів у тому, як потрібно працювати з образом минулого, якими методами його вибудовувати і до яких підходів апелювати. Наукова та дидактична цінність подібних поїздок не те що висока – вона височенна. Мабуть, лише в такий спосіб студент може по-справжньому полюбити історію, захотіти її відчувати та розуміти. Не тоді, коли він носить стоси запилених Ленінів і Марксів на практиці, або коли за 5 хвилин готує семінар з Вікіпедії; лише тоді, коли тримає у руках автентичні документи, або бодай має змогу глянути на них.
У цьому сенсі подібні практики навіть можуть змусити самого студента по-іншому дивитись на своє навчання, по-іншому до нього ставитись і його сприймати. Бо суть навчання – не переказ, а пошук. Відтак студент мав би бути подразником, який мотивуватиме лінивого і невідповідального викладача. Тільки в такій системі координат викладач приходитиме на семінар як на інтелектуальний бій, а не для того, щоб прочитати нотатки, які робив двадцять років тому – як воно буває; тільки в такій системі координат можливі зміни в навчальному процесі, світоглядні перебудови.
Коли історик має перед собою джерело, перед ним постає питання методу дослідження, питання коментування джерела і його аналізу. Працюючи з джерелом, історик розуміє контекст і знає значення смислів, про які говорить. Якщо він не розуміє процесу утворення та походження знань, ці знання відірвані від контексту і жодного значення не мають. Гіпотезу на основі такої інформації неможливо відстояти і захистити. Натомість про самостійно пройдений шлях від джерела до гіпотези чи теорії хочеться розказати. Як наслідок, виникає бажання вчитися говорити на публіці і писати власні тексти. Мабуть, десь так мав би формуватись самостійний та критично мислячий історик, не транслятор, а творець…