У «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка львівського живописця Андрія Гуменюка (Кельта), який із початком російсько-української війни облишив палітру й пішов добровольцем на схід. Це збірка біографічних новел-нотаток про війну. До книжки, окрім авторської прози, увійшли також малюнки автора. Тут немає жодної вигаданої ситуації і жодного вигаданого образу – все написано на реальних подіях, усі події прямо чи опосередковано пов’язані з війною. Це не репортаж подій, і часова послідовність тут відсутня, це чесна розповідь, як вона є, від очевидця.
***
Нелегальні Солдати Батьківщини
Надворі вже темно. Накрапає дощик, і дме пронизливий степовий вітер. Східцями спускаюсь у нашу нору – обережно, щоб не послизнутися і не гепнутись у багнюку, бо таке вже не раз траплялося.
При світлі ліхтарика залажу в бліндаж. Зі стелі крапає. Буржуйка вже давно згасла. Шева зірвався й погнав на дозорник (Шева – з Чернівців). Потужно хропе Птаха – шахтар із Донецька, активний і проукраїнський. Коли прийшли окупанти, мусив чухати з рідного міста. Тепер поневіряється неокупованими територіями.
Намагаюсь розпалити буржуйку. Вологі дрова (тверда і колюча акація – все, що вдалося напиляти в нашій замінованій лісосмузі) не дуже-то хочуть загорятися.
Дружина Птахи змушена була залишитися з донечкою в Донецьку.
Птаха не любить знимкуватись, а якщо доводиться, то ховає лице під балаклавою. Дружина час до часу приїжджає до нього в неокуповану, на кілька днів. Птаха помагає їй харчами. А друга донечка Птахи замужем за сєпаром, який воює проти нас. Одного разу я запитав Птаху:
– Якби ти зустрів його в бою, то завалив би?
Запала тривала мовчанка. І я збагнув, як загрубів на цій клятій війні. Де ділася моя тактовність? За якийсь час Птаха відповів:
– Ні. Не завалив би.
І, не дочекавшись мого «чому?», продовжив:
– Розумієш, ця клята війна рано чи пізно закінчиться. Я дуже люблю онука. Як він буде жити з тим, що дідусь завалив його батька?
– А зятьок тебе?
Після тривалої паузи:
– Не знаю.
Буржуйка нарешті за допомогою порохових смужок від зарядів до «трембіти» запалахкотіла. Скинувши важкі, заліплені багнюкою ґумаки, вмощуюсь біля Птахи. Хропе він потужно, але до «зимних вод» йому далеко.
…До Птахи мені доводилося приходити з дозору і вмощуватись між Дідом Ромком і Отцем – обидва із Зимної Води, що під Львовом. Обидва дорогі мені й обидва – неймовірні бісові хропуни (визначальним, звісно, є слово «дорогі»).
Одного разу лежу між спинами «зимних вод». З обох боків – потужне хропіння. Чекаю, коли втома огорне, заколише і я засну. Аж тут прокидається Отець:
– Діду, курва! Ти довго будеш хропіти?
Його здоровезний кулак гепає Діда в плече, дорогою неслабо проїхавшись по моїй щоці. Зриваюся:
– Бляха! Та ви вже мене заграли! Хропуни зимноводівські!
– А ти? Заграв своїм кукуріканням!
Звук мого будильника – крик півня. Двічі за ніч він будить мене (і не тільки мене), щоб я контролював свій цукор. Іще трішки погомоніли, переважно не цілком цензурними словосполученнями.
Вляглися. Заснули. У теплі та любові…
Буржуйка ще не розігрілася. Холодно і волого. Тулюся до Птахи. Найбільша його мрія – ні, не повернутися в Донецьк, а зайти в Донецьк. І зачистити його. Він знає, що і кого зачищати. Повірте! І хіба я можу… хіба я маю право... висловлювати йому власне бачення?.. У холодній і вологій норі лежать, притулившись спинами, донеччанин і львів’янин. Донеччанин потужно хропе, але львів’янина це не дратує.
Думки, наче блохи, стрибають урізнобіч. Як добре бути зашореним конем. Біжиш собі до цілі й не звертаєш уваги, що там на узбіччі. А на узбіччі дедалі більше зневіри та розчарування. І вони чимраз сильніше тебе штовхають, а ти біжиш далі.
Завтра Малиш привезе нам «балафенки» (рації). Треба випробувати, який буде зв’язок із галичанином Яриком і полтавцем Нациком, – вони на «Говерлі». Це щоб ми мали зв’язок між собою й не залежали від «тапіка» ЗСУ.
Треба скласти Малишу перелік усього потрібного: клейонку, туалетний папір, воду, для Шеви якийсь теплий бушлат (він – в осінній парці), ґумаки для Ярика... Та й із дровами щось треба вирішувати.
Але це вже завтра. Як писав філософ, містик, письменник і композитор Георгій Гурджиєв, «людство слабує на одну невиліковну хворобу, яка називається завтра».
Блохи-думки стають повільнішими і стрибають кволіше. Знадвору чути затяжну кулеметну чергу. Це Шахід – теж, до речі, з Донецька. Порушуючи наказ, вирішив постріляти з нашого «патика». Шахід наполовину чеченець. Коли почалася Друга чеченська, його батько привіз у Донецьк дружину і малого сина. Сам вернувся воювати за свободу Ічкерії. Загинув. Зараз його син воює за свободу України. Завтра дам йому прочухана – я ж тут камандір! Хоч, радше, добрий татко. Але прочухана, і то добрячого, Шахіду таки наваляю. Завтра.
О! Треба нагадати Свободі про набої калібру 7,62 до кулемета і про магазини до автоматів... Останнє, що я, засинаючи, відчув, – як сльоза пробігла по неголеній щоці, пробираючись крізь хащі та гублячись у них.
Ми ще не знали, яким буде оте завтра. Ми не знали, що за годину нас піднімуть і ми в касках, броніках, з автоматами, наплічниками побіжимо в темну ніч. Біжимо за кількасот метрів від ворогів. Але біжимо не від ворогів. Ніч така темна, що за крок нічого не видно. Порушуючи всі правила, підсвічуємо собі ліхтариками. В писку пересохло: Африка,
Сахара. Мабуть, добряче стрибонув цукор. Серце, без перикарда, гепає, як навіжене. І Придурок єхидно шепоче:
«Альо, Лисий! Зараз здохнеш. Лисий, здохнеш, здохнеш…»
Залишається зціпити зуби, послати його нахрін і бігти далі. Якщо це можна назвати бігом. На думку спадає смішний образ скретинілого паралімпійця, який втікає з Будинку пристарілих, а ще краще – з божевільні. Хочеться реготати, хоч тут, звісно, не до сміху. Добре, що хоч нічний приморозок трішки скував багнюку. Глупої ночі в донецькому степу, десь між Волновахою і Маріуполем, ковтаючи роззявленими писками холодний степовий вітер, як зграя загнаних звірів, біжать прокляті державою – але хочеться вірити, не Богом і не Україною, – Нелегальні Солдати Батьківщини.
Під наплічником, броніком, бушлатом і кітелем мокра від поту футболка прилипає до спини, по животу і з-під пахв стікає холодний піт. А над усім цим – образливе і принизливе, мєнтовсько-зеківське: «C вєщямі на виход!».
Ми ще не знали, що сталося. Але вже знали, що завтра нічого хорошого нам не принесе.