Коли відшуміли бурхливі революційні події, настає час оглянутися і відповісти на запитання, яку роль у збереженні незалежної і демократичної України відіграли небайдужі активісти. Бо дійсно, коли професійні політики, державні чиновники найвищого рангу та всесильний олігархат фактично працювали якщо не над демонтажем української держави, то над перетворенням її на залежний від Москви безправний анклав для розграбування, то цій політиці протиставилися добровільні активісти. По суті, саме вони стали головними акторами громадянського суспільства в боротьбі з режимом.
Люди, що змушені були відірватися від своєї професійної діяльності, часто навіть на шкоду собі, активно протидіяли навислій загрозі. Оскільки ситуація була дуже загрозливою, то вона вимагала негайного втручання активних і небайдужих людей. Інститут громадських активістів виявився напрочуд ефективним у боротьбі проти Системи, яка насправді ледве не підмінила собою державу. Вона продовжила наступ не тільки на громадянські права й інститути, але й поставила під питання державну незалежність самої України.
Дуже часто в умовах війни і революції саме такі активні люди ставали кадровим резервом для системи державного управління, перед ними відкривалися нові соціальні ліфти. Більшість повернулася на свої старі місця. Багато з них, коли пряма загроза зникла, не забажали повернутися до звиклого трибу життя. Не захотіли продовжувати свою попередню професійну діяльність. А дехто змінив профіль роботи. Але були й такі, що стали, так би мовити, професійними активістами. І це стало головним болем для суспільства і справжнім викликом українській демократії. Тому що ці люди, відбивши атаку режиму, не пішли виконувати свою звичну роботу. Вони утворили своєрідну окрему касту. Поставили себе над законом і Конституцією. Намагаються підмінити собою компетентні державні органи та наділені законом владні інституції.
Вони взяли на себе роль законодавців, суддів, правоохоронних органів і навіть конкурсних кваліфікаційних комісій. Ці випадкові люди присвоїли собі право шляхом активного протесту брутально впливати на суд й ухвалені ним рішення. Наголошую, не добиватися реформи судової системи і ліквідації суддівської мафії, а вимагати конкретних вироків у конкретних справах. Навіть у справах, де не завжди є натяк на політику. А дуже часто в господарських спорах або в боротьбі проти одних забудовників, залишаючи поза своєю увагою інших.
Насправді професійний активіст – це оксюморон. Це мала б бути людина, яка не береться сама виносити суб’єктивні вердикти, а вимагає змін і якісної роботи від державних органів. Вона є громадським камертоном, який посилає сигнали владі й у вільний від основної роботи час контролює якість їхньої роботи. Вимагає звітів у політиків та партій. Але в жодному разі не намагається їх собою підмінити. І центральний момент: якщо активізм стає професією, а джерела фінансування невідомі, то ці люди не можуть називатися громадськими активістами. Вони працюють на платній основі, обслуговуючи конкретного таємного грошодавця.
Природа такого «активізму» сумна і невесела. Це люди, які або не знайшли себе в попередньому житті і не змогли проявитися в жодній сфері, або позиція активіста виявилася для них набагато цікавішою і прибутковішою, ніж усе попереднє рутинне життя. Чого гріха таїти, для багатьох «протестна» активність стала надійним джерелом доходів. Згадаймо «антимайдан», «тітушків», протестувальників, які не знають проти чого протестують. Відомості з виплатою гонорарів за стояння з плакатами, за штурм і влаштовування безпорядків. Тіток у мохерових беретах. Хлопців у шкірянках і спортивних костюмах, які штурмують сесію міської ради, коли там, наприклад, розглядаються земельні питання.
На жаль, через такі факти до цієї ж категорії доводиться зарахувати також деяких активістів Майдану. Але тільки тих, які вирішили капіталізувати свій старий статус. Які, прикриваючись званням активіста Майдану, беруть участь у шантажі, здирствах і різних протизаконних оборудках. Освячуючи їх пам’яттю про славетний Майдан. Ідеться не про випадкових аферистів, які підробили собі біографію і документи, що її засвідчують, а про цинічних осіб, які на догоду собі готові кинути під ноги пам’ять жертв Майдану і його справжні ідеали.
Такі ділки, користуючись високим рівнем недовіри до роботи державних органів, суду і поліції в суспільстві, влаштовують проплачені акції, нівелюючи цим основи демократії. Це ті особи, що громадську активність зробили професією і живуть з неї. Люди, що змогли легко перекувати свою профнепридатність на дзвінку монету, посади у владі або публічну популярність, яку, ніде не працюючи, змогли досить легко капіталізувати. І взагалі, не варто нічого доброго очікувати від людей з непрозорими заробітками та минулим, а тим більше з таємними домовленостями. На них не варто покладатися. А в ідеалі – їх потрібно ігнорувати і не брати до уваги. Щоб такий «бізнес» занепав і зник.
Бо їхня сила в суспільній довірі. Суспільна довіра до інституту активізму їх, так би мовити, легітимізує. На допомогу собі і для підсилення власної значущості вони прикликають вулицю. Чим множать в країні беззаконня та анархію. І це великий виклик українському суспільству.
А втім, які ще негативні наслідки можна очікувати від діяльності так званих професійних активістів? Проблема в тому, що вони самі себе вписують у кадровий резерв владних та контролюючих органів. Хоча серед них дуже багато випадкових людей: з темними біографіями, з невідомими професійними якостями, з незрозумілими попередніми залежностями і зв’язками. Серед них можуть бути і пройдисвіти й аферисти, і люди з потенціалом, який раніше ніяк не проявлявся. І саме ці люди беруть на себе функцію суспільного контролера за владою, судом і правоохоронними органами. Водночас ставлять себе понад законом. Безпідставно проголошують себе єдиним джерелом істини і справедливості. Намагаються підмінити собою державні інститути. Рядяться в шати експертів з усіх питань.
Насправді ж цими людьми легко маніпулювати і самі вони легко маніпулюють. Вони можуть просувати у владні та контролюючі органи як агентів олігархату, так і агентів ворожих держав. Вони можуть бути найманцями конкретних політиків і навіть кримінальних груп. Можуть за оплату імітувати революційні розрухи і нагнітати атмосферу в суспільстві. І все це через їхню непрозору природу і темне минуле. Через компромат, а отже й залежність від володарів цього компромату.
Тому для України настав найвищий час розрахуватися з недалеким минулим. Подякувати справжнім активістам. Й унеможливити впливи на суспільні процеси різних темних конячок на зарплаті. Пора будувати відносини на правових, демократичних засадах.
У цій розповіді бракує тільки третьої категорії – професійних революціонерів. Але це тема для окремої статті.