Чи є в Україні опозиція? Теоретично – так. Фактично – ні. Попри те, що переважна кількість політичних партій більшою чи меншою мірою заявляють про опозиційність до «Слуги народу» та Володимира Зеленського, вони не є класичною опозицією. Взагалі складається парадоксальна ситуація, коли найбільша фракція парламенту, яка в теорії самостійно може створити уряд і прийняти будь-який закон, але на практиці все крутиться довкола Зеленського і його діяльності.
Раніше було все зрозуміло: БПП проти ОПЗЖ; УДАР проти Партії регіонів; «Наша Україна» проти ЗаЄДУ. На цей час жодна з партій не може виступити проти «Слуги народу» і задекларувати чітку й зрозумілу позицію. Як би опозиціонери не старались у вигадуванні епітетів та гучних висловлюваннях щодо «слуг», а протистояти вони мають тільки Зеленському. А це лякає і змушує бути обережними.
У всіх опонентів президента була надія на те, що його рейтинг обвалиться або хоча б сильно знизиться, і тоді можна буде вступати в прямий конфлікт з ним. Але цього не сталося, і потрібно продовжувати маневрувати. Можна зауважити, що опозиціонери постійно говорять про поганого «Зе» та його проросійськість. По-перше, вони не артикулюють це чітко, а досить абстрактно й обтічно. По-друге, «Зе» був до обрання на посаду, а зараз є президент Володимир Зеленський. Виходить, що діалог ведеться не з чинним президентом України, а з кандидатом у президенти. Називаючи ім’я, ми апелюємо до конкретної людини та її дій, а згадуючи зменшено-ласкаве «Зе», говоримо до образу.
Вуличні акції завжди лякали українську владу. Боялися їх і в Офісі президента України. Ключове слово – боялися в минулому часі. 10, 20 чи 50 тисяч людей на акцію проти чогось чи за щось не здатний зараз вивести на вулицю ніхто. Ще наприкінці минулого року акції «Ні капітуляції» лякали ОПУ і змушували насторожитись. Був страх, що через них Петро Порошенко зможе мобілізувати незадоволених політикою Зеленського виборців, об’єднати навколо себе різні рухи та партії і стати єдиним лідером опозиції. Але цього не сталося, і тепер усе інакше.
Акція «Стоп реванш» показала маргіналізацію опозиційних рухів. Краще б опозиція не організовувала таких мітингів взагалі. Бо відсутність акції була б для неї кориснішою, ніж демонстрація такої малої кількості прихильників на акції, де ніхто нічого посутнього не сказав, де лише вийшов на сцену Поярков в образі блазня. Хоча, можливо, це був камінг-аут, і опозиція визнала, що, крім блазнювання, вона нічого не може.
Взагалі виникає питання, а для чого проводити такі акції? Для неї не було причин, і вона не дала жодних результатів. Вибори президента і нової Верховної Ради ще не скоро, а на місцеві це не матиме жодного впливу. Порядок денний країни й окремої області, району чи міста кардинально відрізняється. Лише з вітанням «Слава Україні» вибори на місцях не виграєш. А ось програма розвитку міста на наступні 5 років може дати результат, навіть якщо ти не фаворит виборчих перегонів.
Партія «Свобода» чи «Національний корпус» завжди грали на патріотизмі та протиставленні чого-небудь Росії. Вони мають своє ядро і ще можуть ним скористатися, щоб завести по кілька депутатів до обласних рад у Західній Україні. Українська галицька партія, скотившись до патріотичних гасел і таких же акцій, ризикує втратити навіть ту підтримку, яку їй прогнозують соціологи. Тому що замість альтернативи старим політичним силам вона стає їм подібною.
Опозиція, якою б вона не була, не здатна зараз запропонувати новий порядок денний і нові підходи до розв’язання старих проблем. Намагання діяти за старими сценаріями нічого не дає, а навпаки виставляє на сміх.
Цікаво, що з кожною опозиційною акцією стає менше не тільки людей, а й політичних партій та рухів, які підтримують такі дії. Для прикладу, партія «Голос», яка активно підтримувала попередні акції, цього разу до них не долучилася. Та й «Європейська Солідарність» офіційно підтримала акцію тільки у Львові одним прапором і одним депутатом. У Києві всі говорили і писали про ГО «Справа громад», а не партію. Якщо раніше будь-які вуличні акції викликали страх у влади (будь-якої влади), то зараз нічого, окрім сміху.
У Зеленського зрозуміли, що виступати проти таких акцій, зганяти поліцію і будь-як протидіяти немає сенсу, бо це викликає зворотну реакцію і збирає ще більше людей. Вони просто не звертали уваги на ці акції, не давали приводу вийти людям, щоб протистояти діям влади. А немає людей, немає результату й ефекту великої підтримки. Без цього цей та подібні рухи скотилися на маргінес.
Гасла теж викликали не підтримку у людей, а радше відверте здивування. «Хто замовив Катю Гандзюк?», «Руки геть від Стерненка» – чути такі гасла від активістів організації, наближеної до Петра Порошенка, щонайменше дивно. Саме за Петра Олексійовича «зливалися» ці справи і зникали докази з підозрюваними. Ця акція була б досить зрозумілою у Львові, коли ми говоримо про боротьбу з реваншем, але навіть тут вона не спрацювала. Тому що в керівництві Кабміну та команді Зеленського багато колишніх службовців часів Порошенка та патріотично налаштованих львів’ян. А міністр Кабінету міністрів навіть брав участь у праймеріз, який організовувала ГО «Справа громад». Тому сотня людей на акції – це не наслідок поганої погоди, а розуміння абсурдності таких виступів.
За попередніх президентів все було просто. Янукович поганий і проросійський, тому йшли на акції, організовані опозицією. Порошенко «зрадив» Майдан, а його оточення мало один корупційний скандал за іншим. І в обох різко впав рейтинг підтримки людей, що дозволяло швидко здобувати підтримку опозиціонерам. Партії та коаліції, які були їх продовженням, теж втрачали підтримку людей, але були й самостійними гравцями, що дозволяло їх «торпедувати». Із Зеленським все не так. Партії як окремого суб’єкта немає, рейтинг високий. Тому, нападаючи на нього, вони не здобувають підтримки від людей, а тільки нагадують про себе та утримують високим свій антирейтинг.
Люди втомилися від різних трактувань і перекладання вини з одного на іншого. Зібрати людей на акцію тепер може тільки резонансна подія, як-то переговори Нормандської четвірки, і то не факт. Спроба використовувати образ Майдану, щоб протистояти владі, не працює. Людям потрібні конкретні рішення та чіткі відповіді на питання. Бо чергова акція, де називають, хто поганий, і не кажуть, що робити, тільки дискредитує тих, хто її організовує. Зараз ми не бачимо єдиної опозиції в парламенті, не бачимо її і на вулицях. Розрізнені сили не можуть ні об’єднатись ідеологічно чи партійно, ні проти чогось.
Хоча тут є можливість для тих, хто не підтримує влади. Така ситуація засвідчує, що є запит на нові партії з ідеологією і програмним баченням розвитку, а не купою гасел. Тому нові політичні партії матимуть підтримку в людей.