Сьогодні відкрився Тиждень актуального мистецтва. Його темою цього року стали «ментальніВійни». Про те, що це таке та про інсталяцію «Волонтери», одну із перших на Тижні, ми попросили розповісти художника та куратора проекту Влодка Кауфмана.
Розкажіть, будь ласка, про відмінності цьогорічного Тижня актуального мистецтва.
Насамперед річ у тому, що ми проводимо фестиваль у надзвичайно важких умовах. Коли ми готували його, щодня ситуація змінювалися і ми не знали, чи він відбудеться взагалі. Тобто готувався він у сильній напрузі.
До того ж у нас були проблеми із пошуком фінансування. Існує й тривога, адже не всі адекватно сприймають те, що ми проводимо фестиваль у такий складний час. Ми багато розмірковували над доцільністю його проведення, але неможливо сидіти і нічого не роботи.
З одного боку, актуальне мистецтво – не забава, а найкращий спосіб проаналізувати та переосмислити реальність. З другого, якщо поховати цей фестиваль, то тоді ми просто здохнемо. Щороку з таким скрипом ми вигризали на нього копійки, що у підсумку ми вирішили, що Тиждень таки відбудеться.
Чи були проблеми із приїздом іноземних художників?
Ні, не було. Від жодної людини, якій було запропоновано взяти участь у фестивалі, я жодного страху чи сумніву не почув. Може тому, що в нас не було цього року художників, які не знають про України. До нас переважно приїздять поляки та ізраїльтяни, тому їх не лякає ситуація в країні. Ізраїльтяни самі в такій ситуації живуть постійно, їх не здивуєш. Поляки нас розуміють, як ніхто, вони з нами солідарні.
Можна трохи докладніше зупинитися на назві «ментальніВійни»?
Ми спробуємо розібратися у впливах на свідомість людей насамперед з боку медійного простору. Як поводять себе люди в інтернеті, як вони реагують на інформацію, як закидають її туди, що є правдою, що є пропагандою, що є просто інформаційним сміттям.
Саме це поняття ментальної, інформаційної, війни є для нас важливим, бо кожен із нас сам робить висновки із тої інформації, яку йому подають. Але яку б інформацію нам не подавали, людина має знайти у собі сили, час та бажання випорпати у тому потоці правду.
Виходить дивна ситуація: Facebook, інтернет і весь медійний простір загалом створений людьми і, нами ж створений, він починає впливати на наше життя. Що є первинним, що вторинним, що і як впливає на наше життя, вирішуємо уже не ми, а той таки медіапростір. І нам треба вчитися із тим жити якось.
В контексті цієї загальної концепції у нас один із розділів фестивалю пропонує з’ясовувати стосунки із цим простором. Ми запросили різних людей, відомих і у своїх професіях. І вони в інтернеті намагаються з’ясовувати стосунки з людьми, зі світом і з собою. От, наприклад, до нас цього року приїде Олександр Ройбурт, але не як художник, а як представник медіа-світу. Цілий фестивальний блок буде будуватися на дискусіях. Мені він видається дуже важливим.
Є ще блок авторських проектів, який було сильно скорочено через відсуність фінансування. Ми тягнули до останнього моменту, давали багато запитів на фінансування, але дістали багато відмов через ситуацію, в який ми існуємо.
Тож буде лише три проекти, на одну й ту ж тему, але дуже різнопланових, дуже різних технологічно.
Один проект буду у галереї «Дзига», він називатиметься Facebook. Буде моя інсталяція на площі Ринок «Волонетри» і третій проект, «Каїн», у Галереї мистецтв.
Розкажіть, будь ласка, про вашу інсталяцію.
Це досить дивна та проста інсталяція, пов’язана зі сприйняттям копиць сіна. В різних регіонах копиці мають різну форму і завжди вони щось нагадують. Одні нагадують кудлатих песиків, другі - монахів, треті - піраміди. У всіх є своя конфігурація, вони викликають унікальні реакції на себе як на об’єкт. І водночас вони є прагматичною необхідністю.
Я вибрав для себе копиці певної конфігурації, я їх стовідсотково моделюю, тобто роблю справжніми. Водночас, коли я ставлю їх у простір міста, вони набувають зовсім іншого сенсу. Автентична річ, відтворена без підробки, в урбаністичному просторі, відіграє роль привид. І кожен буде бачити там багато сенсів, змістів та по різному зможе їх трактувати.
Для мене важливо, що я бачу там свій код, глибинну свідомість нашої людини, сенсовність. Коли я в селі бачу цю копицю, я розкодовую для себе упорядкованість, сенс, справжність, необхідність і, відповідно, захищеність. Але переносячи цю справжність в інший вимір, я все ломаю.
Тож я намагаюся вирішити питання, що може вплинути на справжність, що може її зруйнувати. І це є дуже актуальним для нашого часу, тим більше, що його може зламати порух вітру, будь яка людина. Тобто ця справжність є дуже тендітною.