Вони бояться гріха. Страх жене їх до церкви. Комуністи, атеїсти, анархісти і просто колишні борці за світле майбутнє всього людства, бандити вкупі з величезною загальною сірою масою байдужих громадян думають не про Воскресіння, церкву і Бога, вони хочуть забути минуле, тому що їх, провин, багато, і це шанс …а раптом Бог є і буде… суд.
Злодіяння, гріхи і злочини. Розмір не грає ролі. А там стільки людей. Весь актив. Вони зараз всі віруючі. Вони зараз всі тут, у церкві. Вони в перших рядах. Завжди. На видноті, навіть у церкві. Ті, хто прийшов тому, що всі йдуть, тому що …а раптом він все таки є…. і він пробачить. Як не піти? Раз у рік. Треба, обов’язково треба. Потім сусіди будуть казати. Вся вулиця йде, квартал, місто, країна. Президент, спікер, весь парламент йде. А раптом …
Всі-всі вікна миють, прибирають власні домівки, під’їзди, вулиці, навіть парки і сквери. Паски печуть. Готуються. Складають великодній кошик. Всі. Дивляться телевізор. Всі голосують. Як за кого? За своїх, за наших, за патріотів, за Україну. Як чому? Всі за них.
Співчуття, розуміння, прощення. Вони шукають його. У житті. У них є сумніви. У них є багато питань. Вони шукають відповіді, вони хочуть знайти віру. Церква стає занадто офіційна, обов’язкова, всюдисуща і формальна. Ще один державний інститут. Ще одне потрібне членство, щоб бути як всі, щоб рухатись наверх. Пишнота золотих куполів і розбиті дороги, лікарні, школи. Базари, кіоски, аптеки.
Вони хочуть впевненості. Вони не впевнені, що ті, кого обрали, будуть добрими господарями, керівниками. Просто ті, хто був, виявились взагалі ніякими, радше акторами-аматорами, які повірили у власну виключність, вищість. У вірі вони бачать вихід. Віри їм бракує. Вони за крок від зневіри, фаталізму, занепаду і суцільного негативу. У хвилини поразки у них виникає непереборне бажання залити все чорною фарбою, надати відтінку трагічності. Ці «мудреці», знавці всього і вся, завжди шукають пояснення. Вони ходять до церкви раз, два, три на рік. Власну невіру проектують на когось, головно на молодь.
Але є ті, що вірять, вони вірили завжди. І будуть вірити. Їх мало. Їх завжди було мало. Їх і не може бути багато. Так не буває. Ніде, ніколи. Географія не грає ролі. Це не перед телекамерами, це – по-справжньому. Це – не шоу.
Навіть коли комуняки ганяли на суботники, закривали церкву, перетворивши її на спортзал. Навіть тоді, коли за це карали. Навіть тепер, коли вони не можуть пройти через цей натовп. У них ніколи не було сумнівів. У них була віра. Не на продаж, не для виборців, не тому, що всі. Вони не шукають нічого, вони вірять. У них є віра в існування добра і зла, відчуття гріха і праведності.
Сім’я, країна, робота, діти. Вони бачили гірші часи. Вони знають, що потрібно працювати, багато. Щоб побороти зло, щоб залатати дорогу, щоб збудувати дім, країну, майбутнє. Все буде. Трудом. Люди можуть багато. Вони бачили, вони пережили, вони знають, вони вірять.