Телебачення – мстива тварюка, яка не пробачає тривалого дезертирства. За кожну спробу відчуження треба платити, каже воно. Платити своєчасно і щиросердно, як платить підліток за упаковку презервативів.
Ти можеш забути на тривалий час про існування телевізійних шоу, але вони мають кращу пам’ять. І варто з’явитися першій пиляві на телевізійному пульті, закинутому під ліжко, як трапиться ось що. Спочатку дзвонитиме телефон, і слухавку візьме дружина. Бо це їй дзвонять, кому ж іще можуть дзвонити в дванадцятій годині ранку, – я так вважаю. Альо, – каже вона, бо ранок у нас спільний, як і телефон. А їй звідти чемно вуркочуть: альо, це телебачення. Мені все добре чути, і я встигаю подумати: Боже, яка блискавична реакція! Всього лише три тижні без жодного телевізійного шоу – і нате вам. Воно не витримало. Так, воно добре знає, що це зрада, а від зрадників не варто чекати щирого каяття. Воно це добре знає, але вуркоче у трубку лагідне “доброго дня!” і починає щось пропонувати.
Якщо коротко, то суть ось у чому. Телебачення дзвонить моїй дружині й каже: ми тут починаємо знімати новий проект, реаліті-шоу. Популярний західний формат, дуже цікавий досвід. Шоу називається “Обмін дружинами”, і воно про те, як міняються дружинами. І тому телебачення дзвонить не чоловікам, яких це ніби теж стосується, а саме дружинам. Бо міняти мають їх, і якщо звернутися з цією пропозицією до чоловіків, то вийде непристойність і розбиті пательні. А так вийде “цікава пропозиція”, “новий досвід” і всяка інша пристойність. Моя дружина не хоче мінятись, але вже під час розмови починає косо на мене дивитися. Ніби це я – телебачення, і це я телефоную о дванадцятій ранку з такими от пропозиціями і новими форматами. І все ж таки, як легко викликати почуття провини.
“Все дуже просто, – вуркоче телебачення, – ви поїдете на тиждень у чудову родину до чудових діточок, а до вас приїде, значить, балерина. І буде жити з вашими чудовими діточками”. Мене телебачення вперто ігнорує. І п’ятьох котів теж. Така його помста, це зрозуміло. Яке лицемірство! – думаю, і перекидаюся на інший бік, наче мені нецікаво, аж спати хочеться.
Дружина недовго слухає про ті чудесні відкриття й душевні надбання, які гарантує реаліті-шоу. За що я люблю її, так це за уміння розрулювати кожну тему з кінця, не вислухавши початку. Тому вона каже телебаченню: ну, і скільки ж за це щастя платять? Воно ніяковіє і вдається до тривалих пауз. Починає з того, що гроші тут – питання другорядне, бо головна вимога до щасливих кандидаток на обмін – це палке бажання мінятися. Ага, значить балерина всім своїм тренованим серцем вже готова до обміну, – думаю я і насовую ковдру на голову, бо пам’ятаю з дитинства, що навіть невинне словосполучення “символічний обмін” межує зі словом “смерть”. Телебачення вміє слухати, і воно, мабуть, чує цей характерний звук – звук зникнення боягуза і дезертира під ковдрою. Тому завершує свій заклик тим, що все це, звісно, не задурно. Такий у нас світ, що навіть палке душевне прагнення допомогти ближнім, виховати чужих діточок, поділитися щасливим родинним досвідом і принести своє тепло й турботу в чужий дім заслуговує на матеріальну винагороду. Скільки? – питає дружина, і я починаю замислюватися над тим, що сценаристи стрічки “Коробка” у чомусь мали рацію. Телебачення не поспішає відповідати. Це комерційна таємниця, ось що воно каже. Нам потрібна ваша згода, а далі – наступний етап. І в кого вони цього навчилися, якщо диявола насправді не існує – ось що мені незрозуміло.
Воно ввічливе, як ветеринар, що видаляє кліщів з котячого вуха, – і в цьому запорука його непереможності. Телебачення знає, що в таких ситуаціях не можна лякати. У таку мить воно неймовірно чутливе й сторожке, як кабан на полюванні. Воно розуміє, що полювання – процес двосторонній, і ролі в ньому можуть змінюватися.
Скільки? – питає дружина, наче телебачення вже стоїть на порозі нашого дому з балериною в одній руці й банкою крові для підписання контракту – в іншій. Воно розуміє, що це момент істини. Час пострілу або втечі.
Ось така мізансцена. І воно спершу стріляє: ви стільки за кілька місяців не заробите, – каже телебачення найпотаємнішим своїм голосом із вмороженими в нього аметистами щастя і добробуту. Такий голос має тільки телебачення й співробітники СБУ. Це голос, який не залишає вибору, від нього на дні душі все одно залишиться відчуття поразки. Дружина каже: до побачення. З нею не хочуть прощатися. Телебачення з першої спроби ніколи не прощається.
Телебачення дивується, як Санта-Клаус поміж індійських хлопчиків-канібалів. Але йому приємно, я це відчуваю. Ця помста йому вдалася. Тепер воно знатиме, що ми з дружиною сидітимемо на кухні без грошей і без балерини, але з думкою про телебачення. І думатимемо ось що:
– Вони шукають придурків.
– Ніби придурків важко знайти.
– Тоді чому ми не погодилися?