Чи змогла Німеччина вичавити із себе Гітлера?

Станом на середину серпня 2026 року понад тисяча німецьких юристів – адвокатів, суддів, прокурорів і правознавців – підписали відкритого листа до федерального уряду й Бундестагу з вимогою ініціювати процедуру заборони партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН). Приводом стало ґрунтовне дослідження аналітичного центру Gesellschaft für Freiheitsrechte («Товариство за права і свободи»), автори якого дійшли висновку, що політика АдН суперечить основоположним принципам Основного закону країни.

Законодавчо АдН поки не визнана неконституційною – таке рішення може ухвалити виключно Федеральний конституційний суд з осідком у Карлсруе. Подати заяву про визнання партії неконституційною можуть Бундестаг, Бундесрат або федеральний уряд. Але сам факт такої юридичної мобілізації симптоматичний.

Перебуваючи всередині Німеччини, читаєш такі новини зовсім інакше, ніж здалеку. Тут минуле взагалі важко сприймати як відсторонену історію. Воно матеріалізоване в просторі: у політичній лексиці, побутових розмовах, специфічній культурі національної ідентичності та в тому, якими словесними евфемізмами люди обходять «небезпечні» теми. Виникає відчуття, що країна веде нескінченний внутрішній монолог із катастрофою, яка формально завершилася вісім десятиліть тому.

Однак явище, від якого суспільство так наполегливо тікало, наздоганяє його. Популярність АдН справді перебуває на історично високому рівні. На федеральних виборах 2025 року партія отримала 20,8% голосів і 152 місця в Бундестазі, ставши другою за величиною фракцією. Особливо сильними залишаються її позиції на сході країни.

Ця тема для мене не нова. Ще 2014 року я написав статтю «Чи вичавить Європа з себе Гітлера?», де намагався зрозуміти, чи розпізнає континент авторитаризм у його новому вбранні. Дванадцять років потому я ставлю це запитання безпосередньо з Німеччини: чи змогла вона остаточно витравити із себе отруту тоталітаризму?

Формально відповідь ствердна: ФРН побудувала зразкові інститути, а пам'ять про злочини нацизму зробила ядром своєї ідентичності. Але чому тоді ультрарадикали знову набирають сили?

Аргументи правознавців проти АдН – зовсім не абстракція. Вони вказують на системну риторику лідерів партії, яка прямо посягає на принцип людської гідності, закріплений у статті 1 Основного закону. Співзасновник партії Александр Ґауланд публічно заявив, що німецької політикині турецького походження Айдан Озогуз можна «вислати до Анатолії», а 12 років нацистського правління назвав лише «пташиним послідом» у понад тисячолітній «успішній історії» Німеччини, фактично применшуючи історичне значення нацистської диктатури та її злочинів. Голова фракції АдН у Тюрингії Бйорн Гьокке послідовно просуває етнонаціоналістичну концепцію «реміграції», а також свідомо використав заборонене гасло штурмовиків СА: Alles für Deutschland. Це не просто епатаж: подібні формулювання ставлять під сумнів принцип рівності громадян і рівного захисту їхньої гідності незалежно від походження.

Звідки у зовні благополучній, економічно розвиненій країні береться таке стрімке зростання популярності праворадикальної партії?

Побутове пояснення лежить на поверхні: погано контрольована міграція, інфляція, високі ціни на енергоносії та роздратування «зеленою» політикою Берліна. Масла у вогонь підливає і системна безпорадність місцевої влади: кілька резонансних злочинів були скоєні мігрантами, які вже перебували в полі зору поліції, але щодо яких превентивних заходів так і не було вжито.

Втім, подібні ексцеси – лише піна на поверхні океану. Справжня причинно-наслідкова глибина лежить у самій архітектурі післявоєнної німецької державності.

Сучасна ФРН створювалася як пряма негативна відповідь на катастрофу першої половини XX століття. В основу конституційного порядку було покладено концепцію «захищеної демократії» (wehrhafte Demokratie). Логіка була вичерпною: якщо тоталітарний рух одного разу зміг прийти до влади через демократичні процедури, нова система більше не має права бути беззахисною, беззубою жертвою.

Але в цієї моделі є прихована внутрішня драматургія. Система захисту повинна постійно припускати наявність потенційної загрози – інакше сама потреба в її існуванні зникає. Німецька держава на рівні інституційного коду пам'ятає, наскільки небезпечною стає влада, коли вона виходить за межі права, а більшість починає вважати себе вправі скасовувати права меншості. У цьому полягає колосальна сила конституції ФРН: рішення більшості допустимі лише доти, доки вони не порушують непорушних меж.

Однак тривале життєве напруження виснажує. У суспільстві дедалі голосніше звучить запитання: де закінчується необхідний захист демократії і починається політична опіка над самим громадянином? Якщо людині поколіннями нагадують, ким вона не повинна бути, цілком закономірно, що рано чи пізно вона запитає: «А ким мені тоді дозволено бути?».

Формула «ми – це не вони» відіграла рятівну роль для покоління, яке витягувало країну з попелу. Але перетворити заперечення на безстрокову основу національної ідентичності неможливо. Якщо країна визначає себе винятково через те, чим вона ніколи не повинна стати, всередині утворюється смисловий вакуум.

І саме в цю тріщину впевнено заходить АдН. Вона не стільки пропонує готові економічні альтернативи, скільки дає іншу інтерпретацію реальності. Партія переконує громадянина, що держава переграла з гіперопікою, регулюваннями й історичними повчаннями.

Історична обережність сформувала специфічний феномен: німецьку бюрократичну культуру. Прагнення виключити свавілля чиновника призвело до того, що кожне рішення має бути оформлене, перевірене, задокументоване і юридично перестраховане. Це захищає від тиранії, але створює громіздку бюрократичну машину. Що більше процедур запроваджується для запобігання помилкам, то важче ухвалити живе, швидке рішення.

У підсумку виникає неочевидна соціальна прірва. Заможна людина легко купує доступ до цієї складної системи: вона наймає адвокатів, податкових консультантів і перетворює бюрократичний бар'єр на звичайну сервісну послугу. Натомість людина без ресурсів залишається сам на сам із холодним офіційним листом з відомства, жорстким дедлайном і страхом припуститися фатальної помилки. Права гарантовані всім, але право на помилку розподілене разюче нерівномірно.

Роздратування цією складністю та власним безсиллям часто помилково трактують як небажання жити за демократії. Але незгода з бюрократичним Левіафаном – це не те саме, що прагнення зруйнувати демократичний лад. І якщо держава перестає бачити цю різницю, вона власноруч штовхає розчарованих людей в обійми радикалів.

АдН майстерно паразитує на цьому, протиставляючи важелям складної держави ілюзію простої «політичної волі». Там, де інституції говорять про процедури, обмеження й уроки минулого, АдН обіцяє повернути відчуття прямого вибору і право без огляду пишатися власною країною.

Ось чому гіпотетична юридична заборона партії не розв'яже проблему автоматично. Заборона може ліквідувати організаційну структуру, але вона не зніме роздратування бюрократією, не вгамує глибокої туги за позитивною ідентичністю і не заборонить самого питання про те, яким має бути національне самовизначення у XXI столітті.

Головна драма сучасної Німеччини полягає не в тому, що вона забула історію. Навпаки – вона пам'ятає її надто добре. Минуле стало невидимим архітектором післявоєнної ФРН. Воно закладене в основу інституцій, визначає межі допустимого і робить підозрілим будь-який рух, який намагається надто голосно говорити від імені нації.

Однак зріла демократія не може вічно будувати майбутнє лише на страху повторення подій 1930-х років. Минуле має бути фундаментом політичної зрілості, а не заміною політичної уяви.

Чого німецький досвід може навчити Україну

Німецький досвід важливий для України не тому, що українська історія схожа на німецьку. Навпаки, історичні травми, політичний досвід і нинішня війна принципово різні. Але Німеччина показує важливу річ: демократична держава після катастрофи має не лише пам'ятати, чого вона більше ніколи не хоче повторити. Вона повинна розуміти, заради чого існує.

Для України це особливо актуально. Держава вже визначила себе як демократична, соціальна і правова, закріпивши верховенство права і європейський курс. Але юридична формула сама по собі політичної культури не створює.

Після війни перед Україною постане завдання перетворити воєнну солідарність на стійку систему правил мирного часу. І тут німецький досвід дає важливе попередження: демократія має вміти захищати себе, але захист демократії не повинен перетворюватися на виправдання надмірного контролю над суспільством.

Під час війни обмеження прав, посилення виконавчої влади, закритість частини державних рішень та особливі правила безпеки можуть бути необхідними. Але надзвичайні механізми мають властивість ставати звичними. Тому після війни важливо буде не лише те, які повноваження отримає держава, а й наскільки легко вона зможе від них відмовитися.

Друга проблема – бюрократія. Правова держава потребує процедур та обмежень для чиновника. Однак німецький досвід показує і зворотний бік: правила, створені для захисту людини, поступово можуть перетворитися на систему, від якої самій людині доводиться захищатися.

Для України це особливо важливо. Якщо для захисту законного права потрібні адвокат, консультант і звернення до Уповноваженого з прав людини, формальна законність перестає сприйматися як справедливість. На ґрунті цього невдоволення неминуче виникає простір для популізму, який обіцяє прості рішення складних проблем.

Водночас невдоволення державою не варто автоматично вважати загрозою демократії. Людина може бути проти конкретної політики, чиновницького свавілля чи бюрократії, не бажаючи руйнування демократичного порядку. Якщо держава не залишає легальних каналів для такого невдоволення, вона сама підштовхує протест до радикальніших форм.

Є й інший урок – про ідентичність. Українська національна ідентичність сьогодні значною мірою формується через протиставлення Росії. В умовах війни це зрозуміло. Але в довгостроковій перспективі формули «ми – не вони» недостатньо. Рано чи пізно доведеться відповісти на інше запитання: якою має бути Україна, якщо протиставлення Росії перестане бути головною основою її національної ідентичності?

Це стосується не лише мови, історії чи зовнішньої політики. Йдеться про якість держави, ставлення до людини, справедливість, економічну свободу, відповідальність влади та можливість громадян впливати на політичні рішення.

І тут для України є принципово важливе застереження. Усе це – не питання, яке можна відкласти «до після війни». Сьогодні в країні вже є серйозні проблеми з якістю державного управління, підзвітністю влади, прозорістю ухвалення рішень, бюрократією та балансом між вимогами безпеки і правами громадян. Якщо їх не почати системно виправляти вже зараз, після завершення війни може виявитися значно важче повернутися до нормальної демократичної логіки.

Надзвичайні практики мають властивість укорінюватися. Те, що спочатку виправдовується війною й необхідністю швидкого реагування, з часом може перетворитися на звичний спосіб управління. А звичка держави діяти без достатнього контролю так само небезпечна для демократії, як і слабкість державних інституцій.

Саме тому важливо реагувати на ці ризики вже зараз – не чекаючи завершення війни. Йдеться не лише про формальні рішення влади, а й про суспільну атмосферу. Риторика, що розпалює ксенофобію, пошук «неправильних» громадян, спроби привчити суспільство до обмеження вільного висловлення думок або до нетерпимості щодо критики не повинні ставати звичною нормою навіть під приводом воєнної необхідності. Демократія руйнується не лише тоді, коли скасовують закони чи вибори. Вона слабшає і тоді, коли суспільство поступово втрачає звичку захищати право іншого говорити те, з чим воно не погоджується. Саме тому на такі тенденції важливо реагувати вже сьогодні – поки вони ще не перетворилися на усталену політичну культуру.

Європейська інтеграція створює для цього важливу рамку. Але членство в ЄУ – це не лише зміна законів. Це передусім зміна відносин між державою і суспільством: держава має сприймати громадянина не як об'єкт управління, а як джерело власної легітимності.

І, мабуть, головний німецький урок полягає в тому, що пам'ять не повинна ставати заміною політичної уяви.

Так, Україні необхідно пам'ятати власну історію та завдані їй злочини, які визначили її сучасність. Але якщо кожна політична проблема вирішуватиметься винятково через минуле, держава ризикує залишитися його заручником.

Німецький досвід дає простий урок: демократія має пам'ятати, чого вона боїться, але ще краще – розуміти, заради чого їй дивитися вперед.