Класичним прикладом афериста для кількох поколінь українців став головний персонаж п’єси та фільму «За двома зайцями» - Свірід Пєтровіч Голохвастов.
Збанкрутілий «цирульник із-за канави» так хотів справити враження «ученого» чоловіка на заможних, але простакуватих Сірків, що у своєму словоблудстві й патетиці «піднімався више Лаврской колокольні» і звідти споглядав «на людей махонькіх, махонькіх такіх как міши, нєт как кріси – ібо ето чєловєк»… Під тиском таких вагомих аргументів Сіркам нічого іншого не залишалося, як визнати – «розумний чоловік, аж страшно».
Читаючи і слухаючи новини з України, людині важко позбутися нав’язливої думки, що у нашому суспільстві перевелися фахівці, що весь простір заповнили аматори і дилетанти. З одного боку, тупуваті Сірки, котрим якось вдається виживати у нашому грабіжницькому суспільстві (і навіть декому «дороблятися» до непоганих статків), а з іншого – аферисти і шахраї типу Голохвастова. Довший час у людей, які пам’ятають старі часи, чомусь зберігалося переконання, що туди, на гору, неуки й аферисти не проб’ються, що кваліфіковане сито їх не пропустить і відсіє. А дарма. Сито виявилося дірявим, а пробоїни подекуди ледве не дорівнюють його діаметрові.
Взагалі на аматорів не варто нарікати, це люди, котрі попри фахову діяльність займаються ще чимось на рівні хобі. В історії відомі приклади, коли дилетанти в якійсь із галузей, будучи спеціалістами у чомусь конкретному, робили світові відкриття у сферах віддалених від власних фахових зацікавлень. Так, наприклад, купець Генріх Шліман розкопав руїни стародавньої Трої, а теолог Джеймс Бредлі відкрив ефект аберації світла. Проте час великих відкриттів минув разом із далеким ХІХ століттям, і тепер важко уявити якогось аматора-винахідника, який би щось привніс у дослідження нано-технологій. Усьому свій час.
Але як схарактеризувати суспільство, де майже нема фахових людей, а всі ділянки заповнюють аматори і дилетанти? Суспільство, де важко знайти слюсаря, котрому беззастережно можна було б довірити виточити ту чи іншу деталь, де кількість навчених «на платній основі» юристів та економістів перевищує межі здорового глузду? Де через закорінену систему непотизму молоді кваліфіковані люди просто без шансів отримати роботу. Де утвердилися цілі лікарські династії, зі всіма негативними наслідками для потенційних пацієнтів. Коли не тільки посади передають у спадок від діда до внука, але й практику можна здобути лише при наявності батьків-лікарів. Схожа ситуація вже була в нашій історії, але це було у ХVІІІ столітті в Речі Посполитій, коли тато-священик передавав «на словах» фахові знання своїм синам. Тоді це було можливо і могло призвести максимум до комічних ситуацій. Але ж зараз у нас не ХVІІІ століття, та й мова йде про юриспруденцію та медицину.
Найбільшою проблемою сучасного українського суспільства є відсутність критеріїв професійної оцінки, оскільки більшість людей виконує свою роботу на аматорському рівні. Вони не тільки не здатні оцінити рівень фаховості свого колеги, але й намагаються усілякими способами приховати свою некомпетентність за машкарою різноманітних дипломів і відзнак. А сучасні можливості «платного» навчання, коли жоден університет собі не ворог, а тому ніколи «не поступиться принципами» і не відрахує невігласа через нездатність осилити найпростіші вимоги до навчання у вищій школі, масово продукують сотнями тисяч профанів у медицині, будівництві та освіті. Дехто з великих діаспорних патріотів, як Роман Зварич, навіть встигли побувати в кріслі міністра юстиції, не маючи на те жодних підстав. Пан Зварич не те, що не мав докторського диплома, але й не подав навіть якогось певнішого документа, що засвідчував би наявність у нього вищої освіти. Роман Зварич як доказ на право йменуватися доктором розповів, що в університеті до нього студенти зверталися «пане докторе». То який рівень правової свідомості мав бути у міністра юстиції, якщо він дозволяв собі подібну аргументацію?
Не пасуть задніх і представники чинної влади в Україні. Тут тепер навіть можна розгубитися серед неймовірних наукових досягнень голови Верховної Ради Литвина, який не соромиться видавати кожного року по кілька товстелезних фоліантів на історичну тематику. Цікаво тільки, на шкоду чому він присвячує так багато часу дослідженню архівів та роботі в бібліотеках: головуванню у Верховній Раді, підготовці проектів законів чи партійній діяльності? А може, він Цицерон і може одночасно виконувати кілька робіт? Не виглядає на такого. Пан Литвин навіть не почервонів, коли його зловили на відвертому плагіаті. Все зіпхнув на недобросовісних помічників. А львів’яни замість того, щоб спитати, чи всі його книжки писали за нього помічники, присвоюють йому звання почесного доктора Львівської політехніки.
Хотілося б також спитатися в економіста Віктора Федоровича Януковича, як там у нього справи із застосуванням його винаходів та відкриттів на практиці? Що вдалося, а що ні? Але судячи з його повільного мовлення, та через бідненький словниковий запас, виникає питання, а чи ходив він на заняття в інститут, чи готувався до практичних занять, як відповідав на семінарах? Взагалі, армія дипломованих економістів, а ще більше – розмаїтих кандидатів та докторів економічних наук серед державних чиновників вражає. За останні десятиліття захищено лавину дисертацій на економічну тематику, а найгірше у нас виглядає ситуація саме в економіці. Чому так? А може, в українському випадку ця дисципліна перестала бути наукою, може, звання доктора потрібне нашій державній еліті, як колись шляхетський титул? Заради справедливості додам, що списані, а може й куплені докторати не є виключно українським винаходом. Останнім часом майже як на телетайпній стрічці посипалися новини, що надія німецьких християнських демократів, міністр оборони Німеччини – принц цу Гуттенберг отримав ступінь доктора завдяки новітній методиці, яка називається «копіпейст», тобто завдяки плагіату. На щастя, німецьким науковцям вдалося довести факт плагіату, тим само захистивши свій цех, а присоромлений майбутній канцлер подав до димісії.
Незамінний герой інтернет-баталій та телевізійних дебатів, камінь спотикання студентських маніфестацій протесту, міністр науки і освіти Дмитро Табачник також має титул доктора історичних наук. Правда, захищав докторську «за сумою праць», а ті «праці» були чомусь публікаціями в районних та галузевих газетах. Може, тому так важко тепер відшукати автореферат його докторської дисертації? Але хто буде тепер це пам’ятати? Єдине, що не вдалося нашому титулованому міністрові – це насолодитися полковницькими погонами: перервав політ молодого полковника ненависний Леонід Кучма, зірвав зоряні нашивки з плечей і звільнив голову Адміністрації.
А скандал довкола фальшивого диплома про вищу освіту заступника голови СБУ Андрія Кислинського? Стрімкий кар’єрний ріст цього пана та його активна діяльність на такому високому і відповідальному посту довели, що українською спецслужбою можна керувати і без вищої освіти. А тому виникає запитання: чи то у всіх працівників СБУ та тодішнього Секретаріату президента такий низький кваліфікаційний рівень, що вони не в стані відрізнити людину з вищою від особи із середньою освітою, чи просто вимоги до кандидатів занижені до нуля?
З огляду на всі ці гучні й скандальні історії на думку спадає такий висновок: в Україні відсутні критерії фахової та кваліфікованої оцінки підготовки спеціалістів, натомість процвітають корупція, непотизм та місництво. А найгірше, що пропорція між аматорами і професіоналами змістилася в бік перших…
Може скластися враження, що такі нечесні забави відбуваються лише на владному Олімпі. Отже, спустімося на посполитий рівень і гляньмо, як виглядають справи тут. Виявляється, що диплом спеціаліста або магістра в нашій державі можна здобути не тільки навчаючись на «платній» формі, але й ні дня не витрачаючи на відвідування навчального закладу. Індустрія фальшивих дипломів набула просто невиданого розмаху. Скандал щодо купленого диплому змусив позбутися посади голови міського управління освіти Львова (!) Володимира Огуру. Громадськості стало відомо, що пан Огура не навчався у Львівському національному університеті, а наданий ним диплом – фальшивий. Проти нього було порушено справу за підробку документа, але він ніби у воду канув, пропав. Може, десь організовує чергову приватну школу на зразок «Ерудит ІІ» та оббирає чергову партію наївних батьків.
Але всі допустимі межі людяності перейшов псевдо-професор, псевдо-нейрохірург Андрій Слюсарчук. Як виявили журналісти львівської газети «Експрес», розрекламований українськими ЗМІ геніальний професор не має диплома про вищу медичну освіту, його дипломи кандидата і доктора медичних наук фальшивки з орфографічними помилками. Мало того, що цей чоловік з дипломом швачки іменував себе лікарем, він ще й брався за скальпель і проводив операції, зрозуміло, фатальні для його пацієнтів. Згода на переливання крові у гуртожитській кімнаті, і взагалі медична практика людини, котра навіть не освоїла всіх назв хірургічних інструментів, є вироком не тільки нашій медичній і правовій системі, але всьому українському суспільству, яке, направду, перебуває на печерному рівні розвитку. В одному з інтерв’ю колишній міністр охорони здоров’я Микола Поліщук сказав, що він відразу зауважив, що Слюсарчук не хірург, а на питання, чому ж не бив на сполох, сором’язливо відповів: «У нього були великі покровителі нагорі». До якого рівня моральної деградації і банального непрофесіоналізму мали дійти лікарі, які були присутніми при «операціях» Слюсарчука і не зупинили його небезпечної кар’єри нейрохірурга? Чого вони боялися і за що більше переживали? За те, щоб не прогнівити «світила», чи щоб не накликати на свою клініку зайвих клопотів? Чому ж справжнім лікарям не стало шкода пацієнтів? Виходить, вони з корисливих міркувань стали співучасниками злочинів? Чому українські правоохоронні органи та СБУ так довго терпіли «лікарську» діяльність цього невігласа у себе під носом? Питання риторичні.
Слідство у справі Слюсарчука ще не довели до завершення, і ніхто не має права виносити передчасних вироків, проте, ця історія дала нам кілька важливих уроків. По-перше: у нас тривожна ситуація у медицині, якщо особа із дипломом ПТУ може оголосити себе нейрохірургом і проводити операції. По-друге: у нас катастрофічний стан із наукою, оскільки вчена рада Університету «Львівська політехніка» не зауважила плагіату і дилетантського рівня праць Андрія Слюсарчука, висунувши його на державну премію. По-третє: у нас зовсім відсутня система кваліфікованого оцінювання наукових здобутків вчених, оскільки обидва українських президенти присвоїли велетенські грошові премії псевдо-вченому. По-четверте: у нас некваліфіковане Міністерство науки і освіти, яке нострифікувало обидва фальшиві дипломи Слюсарчука. По-п’яте: у нас нема професійної і незалежної журналістики, а є заробітчани, здатні або хором прославляти псевдо-генія, або ж добивати його, виносячи вироки ще до закінчення слідства й ухвали суду.
І останнє, ми – хворе суспільство розрізнених одиниць, чия хата вічно скраю. Ми віримо у Бога і уповаємо на ворожок, ми знаємо, що за фаховою допомогою у випадку хвороби треба звертатися до лікарів, але як правило йдемо до аптекаря (хоч той не є лікарем), або ж до цілителя-шарлатана. Ми віримо у триєдиного Бога, але на щодень читаємо гороскопи і весь наступний день/тиждень живемо в очікуванні чуда від зірок.
Ми й надалі люди епохи бароко, ми не підвладні часу. Ми змінюємо нашу фахову ідентичність, коли тільки нам того заманеться: сьогодні історик, а завтра директор соціологічної лабораторії, вчора відомий публічний інтелектуал підписувався культурологом, а сьогодні вже він перекладач (правда, невідомо з яких мов). А завтра він назветься політологом, потім політтехнологом – йому байдуже, бо насправді він закінчив Львівський політех, а з інженерною спеціальністю якось не склалося, а жити якось же треба? Але пробачмо тим всім філософам-політтехнологам-журналістам їхні маленькі пустощі, вони не заподіють суспільству своїм аматорсько-дилетантським рівнем великої шкоди, лиш помолімося за те, щоб вони не уявили себе лікарями…