Коли зараз заводжу мову про стосунки, то маю на увазі не якісь абстрактні людські стосунки (спектр яких розмаїтий до плюс нескінченності), а саме інтимні стосунки. Стосунки між двома особами двох протилежних статей. Ті стосунки, які витворюють для себе, для взаємного застосування – гетеросексуал і мужелюбка. Як сказав би Сунь-перст-в-чай (чи Конфуцій, чи Лао цзи): інь і ян. Як сказав би пан Дзюньо: хлоп і кобіта. Як сказав би Клод Лелуш: чоловік і жінка.
Кожен мисливий і писабельний виходить зі свого власного досвіду. Зрозуміло, що і я сам перебуваю під важезним тягарем свого досвіду й заодно стократно ним окрилений. Пурхаю собі батерфляєм, а пір’їни у моїх ікарівських крилах склеєні не дедалівським воском, а скріплені прометеївськими ланцями. Ще й до ніг тими ж ланцями прикріплено по сізіфівській каменюці. Але я таки вряди-годи злітаю, розмахуючи своїми крилами і, пурхаючи тим же батерфляєм, тими каменюками на кількаметрових ланцях, наче у якомусь мультфільмі чи комп’ютерній грі, розганяю карликів-негараздів, які бігають по земній тверді та по львівськім бруку зеленими потворними чоловічками та кобітками, бажаючи прилипнути до моїх ніг. Я луплю каменюками тих ґоблінів і ґобліниць, вони то лускають, як мильні бульбашки, то кришаться, як шкаралупки від арахісу чи фісташок.
Колись Назар Гончар писав: «але я не криюсь, я не криюсь, ні». Але я таки криюсь, я криюсь, так. Тобто зараз (принаймні у цьому сюжеті) я не екстраполюю свій власний досвід, конгломерат своїх заархівованих чи актуальних переживань – на тему амбівалентності інтимних стосунків. Світова література, всесвітня поезія бурлить у мені й вихлюпується з мене там і сям. І хоча я сам себе повсякчасно відчуваю невід’ємною частинкою історії світової літератури, поезії зокрема, та не про мене зараз. Я не належав ні до «сповідальників», ні до «метафористів», тож не сповідаюся, хоча трішки таки метафоризую. І не прикладаючись до чарки чи чакри (наразі), займаюся подеколи прикладним літературознавством, тобто наводжу принагідно більш-менш доречні приклади з історії світової літератури, яких у моєму «єрундованому» арсеналі хоч гать гати. Тож вони і вилазять, як шило із мішка, викочуються плодо-овочевими фруктами з рогу достатку, вихлюпують іскристими бризками з цебра амброзії.
Був собі такий французький письменник Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767–1830). Перипетії його життя та політичної кар’єри нам зараз не цікаві. Він у літературі залишився завдяки єдиному надрукованому за його життя романові «Адольф», який був написаний 1806 року, проте він не поспішав із його виданням (таки видав у 1815 році). Не поспішав Констан де Ребек із публікацією того роману з однієї простої причини – більшість його знайомих вбачали в головному героєві роману його самого, а в не менш головній героїні – Анну-Луїзу Жермену Неккер, баронесу де Сталь-Гольштайн (1766–1817), більш відому під псевдонімом Мадам де Сталь. Вона була дочкою колишнього міністра фінансів Франції (ще в уряді короля Людовіка ХVІ) Жака Неккера, мала в Парижі свій літературний салон і взагалі – справила чималий вплив на французьку літературу початку ХІХ століття. Вона була ще та штучка, у ролі її коханців побувало чимало видатних чоловіків. Саме в її салоні Бенжамен Анрі закинув вудочки, щоб зробити собі політичну кар’єру, але менше з тим. Хоча роман Констана де Ребека «Адольф» є, по суті, автобіографічним, проте прямих паралелей до його стосунків із Жерменою там катма. Сюжет роману присвячений коханню двох людей із вищого товариства – Адольфа й Елеонори. Хоча сам сюжет простий, як двері, проте його внутрішня складність колосальна. Той жевжик Адольф чи то знічев’я, чи то з нудьги, чи таки з марнославства вирішив завоювати серце жінки, яка мала бездоганну репутацію, незважаючи на те, що її шлюб із певним бароном не був зареєстрований. Добиваючись кохання Елеонори, Адольф став відчувати, що закохується в неї, що таки вже закоханий у неї, але незабаром чи таки згодом, коли та жінка, та Елеонора сама покохала його, поклавши на олтар кохання своє добре ім’я, пожертвувавши в ім’я кохання своїми дітьми й чималою маєтністю, він починає відчувати несвободу, скованість. Відчуваючи, що він сам потрапив у наготовану самим же ж собою пастку, він хоче розірвати їхні стосунки, але не в змозі це зробити. Отой зв’язок Адольфа й Елеонори починає набувати болісного для обох характеру, супроводжується сварками, які не призводять до розриву, та примиреннями, які не поновлюють добрих почуттів між героями роману.
Роман Бенжамена Анрі Констана де Ребека «Адольф» є наче сповіддю чоловіка із тверезим глуздом, який скрупульозно аналізує хід своїх думок і почуттів, оголює їхню нелогічність. Стосунки Адольфа й Елеонори є амбівалентними, але іншими вони й не могли бути. В Адольфові завідома закладена двоїстість, він є жертвою еґоїзму та чуттєвості, він не може здатися на волю почуттів прив’язаності до Елеонори, кинувши виклик суспільству, але й не може порвати з нею задля своєї кар’єри. Суспільство Адольф зневажає, гидує ним, та не у змозі висковзнути із-під його влади. У чому ж полягає основний конфлікт? Та у невмінні героя жити у злагоді зі самим собою, врівноважувати свої бажання та поривання. Адольф мріє про незалежність, а покерувати собою не годен, на рішучі дії він не здатен. Амбівалентність стосунків Адольфа та Елеонори криється в самому Адольфові. Автор пішов по лінії найменшого опору – вирішив конфлікт за рахунок смерті Елеонори. Адольф таким чином здобув таку сподівану свободу, він розкаюється, не може й не бажає повернутися до суспільства, відчуває себе чужим до всього світу.
Констана де Ребека манять крихкі почуття та непевні ситуації, що з них і складаються ті амбівалентні стосунки Адольфа й Елеонори. Вони його манять, хоч він сам їх і вигадав. Можливо, не зовсім і вигадав, а прототипи таки мусили бути, без них ніяк. Він ті стосунки глибоко та тонко аналізує, силою психологічного аналізу перетворює цю історію на картину «кохання-ненависті», «кохання-відчуження» двох щирих перед собою людей, вони не можуть вийти за рамки, поза ширми своєї самотності. Самого жадання свободи виявляється замало, та й кохання стає несвободою. Усе дійство, всі дійові особи в романі зображені зі становища головного героя, подані у баченні, рецепції й оцінці самого Адольфа, сиріч автора, зваживши таки на автобіографізм роману. Тобто, маємо тут певним чином однобоку «картину світу», пардон, візію ситуації, «адольфівську», а не «елеоноричну».
Не виникає сумніву, що між Адольфом та Елеонорою таки було кохання. Хоча… Перипетії кохання можуть бути різними та розмаїтими. От погляньмо на шедевр індійського поета та драматурга Калідаси (близько V ст. н. е) – драму «Шакунтала», написану в жанрі натаки («висока» драма). В основу сюжету цієї п’єси покладено кохання й одруження царя Душ’янти та простої дівчини Шакунтали, дочки німфи Менаки і мудреця Вішвамітри. Історія кохання Душ’янти і Шакунтали була відома ще з «Махабхарати», проте Калідаса значною мірою переробив, скомплікував і перетлумачив її сюжет. Калідаса більше уваги приділив зображенню психології своїх персонажів, які, на відміну від своїх епічних попередників, не виголошують, стоячи на котурнах, своїх повчальних монологів, а виражають свої власні, живі емоції. Закохана Шакунтала, заглиблена у свої мрії, не помічає наближення святого анахорета Дурвасаси і тим накликає на себе його гнів. Дурвасаса накладає на неї хитромудрий прокльон: цар Душ’янта забуде її, а згадає лише тоді, коли побачить на її пальці перстень, подарований ним самим, власною персоною. Цей прокльон, про який Шакунтала навіть не здогадується, складає драматичну зав’язку п’єси. Цар відштовхує від себе свою кохану, і тільки після низки перипетій і зворушливих сцен йому потрапляє на очі його перстень, він згадує минуле і, зустрівши в небі Індри Шакунталу, яка встигла тим часом народити сина, поєднується з нею навіки. Пристрасті з індійських «болівудських» фільмів мають, як бачимо, глибокі традиції.
Це про кохання. Злягання вклинилося, бо пригадалися «і завивання, і злягання» із Віктора Неборака. Злягання якось надто по-тваринному звучить. Хоча камасутрівська поза «собачки» зовсім-таки гуманоїдна. Стосовно ж парування (все ж із елементами тваринності), чи то намагання парування, то тут асоціативно вискакує карело-фінський народний епос «Калевала». Цікавим є фрагмент із дівою-лососем Велламо, що насправді виявилася русалкою, яку Вяйнямйойнен нібито зловив собі на обід, але випустив у море, дізнавшись, що вона мала намір одружитися із ним; вдруге спіймати її він уже не зміг. Очевидно, міф про Велламо закорінений у тотемічних версіях про одруження культурного героя з господинею тваринного світу. Мотив сватання відмінний у різних рунах «Калевали». Так, Ільмарінен після втрати нареченої виковує собі золоту дівчину, але не може її полюбити; зважується посвататися до красуні – дочки безжального Хійсі, який знищував усіх претендентів на її руку та серце, виконує всі його забаганки (зорює зміїне поле, миється у вогненній лазні, ловить гігантську рибу), а коли майбутня дружина намагається втекти від нього, він перетворює її на чайку. Таке от паруваннячко виходить. Фантасмагорії та макабри на закінчення сюжету. Паруйтеся, чонобривці, та не з дівами-лососями.