Після двох тижнів скандалів через WikiLeaks чимало американців хочуть побачити Джуліана Ассанджа за ґратами. Натомість вони повинні дати йому медаль. Звичайно, їм ніяково через те, що опубліковано всі ці таємні дипломатичні депеші. Ассандж, звісно, не схожий на шанувальника США. Утім, він і WikiLeaks зробили Америці величезну послугу, ненавмисно розвінчавши десятилітні теорії змови про її зовнішню політику.
Для європейських і латиноамериканських лівих, як і для китайських або російських націоналістів, вже давно аксіома: все, що американці кажуть про свою зовнішню політику – просто прикриття для якогось таємного плану. Який це план – думки різняться залежно від смаку: обстоювання інтересів потужної компанії (Halliburton!), підривна діяльність, спрямована проти лівих урядів, ослаблення суперника. Але якими б не уявляли таємні плани американців, вони, безперечно, мали бути – лише абсурдно наївна людина могла б міркувати по-іншому.
Думка, що за мурами посольства США відбувається щось зловісне, навіть стала банальною у британських фільмах і телесеріалах: чи то маніпуляція британською суспільною думкою (The Ploughman’s Lunch), чи приховування аварії ядерного бомбардувальника (Defence of The Realm), чи просто тиск на британських колег (Spooks).
І все ж після двох тижнів викриттів на WikiLeaks з’ясовано, що, як не дивно, публічна позиція США з будь-якого питання, як правило, є також і їхньою особистою позицією. Доведеться оприлюднити ще чимало депеш – і, можливо, нас ще очікують якісь бомби. Але документи, опубліковані протягом останніх двох тижнів, надали дуже мало доказів подвійної гри або злих намірів в американській зовнішній політиці. Прихильники теорії змови в усьому світі мали б бути вкрай розчаровані.
Американці кажуть відкрито, що вони хотіли б збудувати міцні відносини з Китаєм на підставі взаємних інтересів – але вони стурбовані тим, що деякі заходи економічної політики Китаю завдають шкоди американським робітникам. Виявляється, саме це вони також говорять приватно. У депеші, що прогнозує бурхливішу фазу в американсько-китайських відносинах, Джон Гантсмен, посол США, наполягає: "Ми повинні знайти способи зберегти позитивний характер відносин", – запевняючи при цьому, що американські робітники більше виграють від них. Багато китайських націоналістів й інтернет-користувачів розробили власні докладні теорії про американські наміри перешкодити розвитку Китаю. Але на WikiLeaks не існує навіть натяку на них.
Публічно американці вже давно кажуть: Іран розробляє ядерну зброю, і це становить загрозу для миру в усьому світі – але вони надають перевагу мирному способу врегулювання іранської проблеми. WikiLeaks підтверджує, що вони говорять те саме приватно. Дійсно, найрадикальніші заяви про Іран роблять не американці. Це король Саудівської Аравії виступає за військовий удар по Ірану. Це важливий радник президента Франції Ніколя Саркозі описує іранський уряд як "фашистський".
Американці здіймають галас з приводу прав людини і корупції. Виявляється, якщо ви прочитаєте депеші з Кенії (наприклад), за зачиненими дверима ці питання також хвилюють їх. Що ці американці думають собі, ким вони є, якщо кажуть одне публічно і те саме приватно?
Де WikiLeaks дійсно виявляє прірву між публічними заявами Америки і приватними розмовами – представники США радше дипломатичні, ніж лукаві. Зокрема, американці ніколи не казали вголос, що вони вважають російський уряд глибоко корумпованим, недемократичним і просякнутим організованою злочинністю. Це було зайвою конфронтацією і могло б виявитися контрпродуктивним – оскільки уряд Росії назвав би будь-які такі коментарі образою батьківщини та змовою проти Росії. Однак відкриття, що американці кажуть це у своєму внутрішньому листуванні, фактично додає цим звинувачення довіри порівняно з тим, якби їх зробили публічно. Владімір Путін, прем’єр-міністр Росії, який ледь стримує свою лють, є свідченням того, наскільки зашкодили відкриття WikiLeaks Москві. Турецький прем’єр також пригрозив подати до суду на WikiLeaks через припущення, що він має рахунки у швейцарських банках.
Такі відкриття несподівано підвищують довіру до заяв США у країнах, де їм, як правило, глибоко не довіряють. Зокрема, у Пакистані газети друкують фальшиві депеші з WikiLeaks, у яких розповідають гидоту про індійців.
Звичайно, було кілька публікацій, що не зображують американців у доброму світлі. Це наказ американським дипломатам в Організації Об’єднаних Націй збирати персональні дані посадових осіб ООН, зокрема номери кредитних карток. (Я знаю, що США бракує грошей, але чи дійсно доходить до цього?) Але навіть деякі з посадових осіб, за якими, можливо, шпигували, здається, не надто обурені – оскільки припускають, що шпигунство з усіх боків є сумним фактом дипломатичного життя.
Загалом, образ США після WikiLeaks позитивний. Зовнішня політика Америки виглядає принциповою, розумною і прагматичною. Це було, мабуть, таємницею, яку охороняли найкраще.
Автор: Ґідеон Рахман [Gideon Rachman]
Назва оригіналу: America should give Assange a medal
Джерело: The Financial Times, 13.12.2010
Зреферував: Омелян Радимський