Були революції «оксамитові», «кольорові», «твітерні». Тепер, судячи з усього, назріває новий варіант.
В офіційному обґрунтуванні до американського «Закону Магнітського» сказано, що штрафні списки російських чиновників будуть складати, зокрема, за поданнями від російських правозахисних організацій, які «заслуговують на довіру».
Водночас ці організації, згідно з табелем про ранги, де-факто встановленим у Росії, – підозрілі й жалюгідні маргінали, а віднедавна ще й «аґенти». Ціна їхньої думки і голосу для місцевих чиновників – нуль або привід для хамства і знущань, якими взагалі славиться російська бюрократія. Це надокучливі відщепенці, яких влада терпить лише тому, що не хоче зв'язуватися зайвий раз з їхніми іноземними протекторами, та й просто руки не доходять. НУО такого профілю, котрі досі залишаються в Росії, перебувають під ковпаком і за потреби можуть бути миттю ліквідовані.
Ситуація з радянських часів принципово не змінилася. Згідно з кремлівською філософією, незалежних правозахисників у державі бути не повинно, а отже, їх нібито й немає взагалі. Керівництво П'ятого – ідеологічного – управління КДБ давало цьому глобальне й цілком тоталітарне обґрунтування: «ми повинні викреслити їх з історії». Суть у тому, що все зло на святій Русі (тобто всі перешкоди всевладдю і комфорту начальства) – через закордонний вплив або, висловлюючись професійно, через «підривну діяльність зарубіжних антиросійських центрів». Сам по собі народ не має приводів для протесту, бо політика влади правильна, й вона сама виправить окремі недоліки, якщо вважатиме за потрібне. Такий підхід зберігається й понині. Він лише модернізується, відповідно до розвитку інформаційних та політичних технологій.
ФСБ, МВС, СК, Центри «Е» (ті самі, що брали участь у «перепрофілюванні» Бібліотеки української літератури в Москві) – і скільки їх там ще розплодилося – зайняті сьогодні саме «викреслюванням з історії» протестного руху, якому в путінській тоталітарній «вертикалі» немає і не може бути місця.
І оці злісні й жалюгідні правозахисники будуть, як прямо випливає із «Закону Магницького», надалі втручатися в життя й інтереси російської «еліти» (і навіть у її цвіт – доблесних силовиків). Бо йдеться про відносини російських бюрократів з владою могутніх США, а в подальшому, ймовірно, й інших західних країн. І справа тут далеко не тільки і навіть не стільки у візах і закордонному майні. Мова йде про статус за американським і міжнародним табелем про ранги, від якого тепер, виявляється, не сховатися навіть у себе Росії.
Умовно кажучи, якісь активісти, яких запросто позбавляють грошей і приміщень, яких регулярно змішують з брудом в державних ЗМІ, кидають до в'язниць і таборів, а то й просто вбивають (а нічого іншого вони, звісно, і не заслуговують) – саме ці нікчемні чужаки і вороги вітчизни будуть тепер, згідно з американською процедурою, підказувати, з ким з російських начальників ще можна мати справу, а кого варто включати у різні чорні списки разом з їхніми близькими родичами!? Адже це прямий замах на весь, можна сказати, багатовіковий устрій російського життя, на її неписані – тобто головні – закони, і навіть на міжнародні позиції та амбіції Москви! Гарненький буде собі московський чиновник, реальну вагу котрого «вашингтонський обком», а потім і Євросоюз будуть встановлювати з урахуванням рекомендацій, скажімо, від захисниці Хімкінського лісу Євгенії Чірікової (за чутками, таке вже бувало). Є від чого впасти в лють і запустити цілий пакет погроз на адресу провідної держави світу.
Проти прийняття «Закону Магніцького» було розроблено цілу контрстратегію. Вона включала, з одного боку, тиск на заручників (теж випробуваний більшовицький захід) в особі російської опозиції, а з іншого – імітацію боротьби з корупцією: мовляв, ми й так боремося з цим злом, тож тиск з-закордону немає сенсу. У жертву принесли колоритного міністра оборони Сердюкова, який на першому плані (для російської публіки) був виставлений супер-корупціонером, а на другому (для «своїх» і для американців) розплачувався за заступництво однієї (ще однієї!) з головних фігуранток «справи Магницького ». Але нічого не спрацювало. Виходить, що і міністр – плоть від плоті російських верхів – постраждав марно. Отакий прикрий стратегічний прорахунок, який характеризує загальний стиль і якість російської зовнішньої політики на сучасному етапі.
Тож чи не відкрити тепер ескалацію санкцій з усім західним світом? Чи не «закрити» країну? Така тактика дуже швидко привела б кремлівських вождів до клінчу зі своїми ж підлеглими, яким є що втрачати на русофобському Заході. А ось зарубіжних діячів пройняти цим, навпаки, було б важко. До того ж, невблаганно наближаються Олімпійські ігри в Сочі, і негоже саме тепер сваритися з впливовими іноземцями.
Але зрозуміло також, що ні Захід, ні російська опозиція не зупиниться на досягнутому. На сьогодні Кремль і вся путінська гвардія, схоже, вскочили в халепу й будуть так чи інакше шукати компромісів. Звісно, вони стануть і далі огризатися, погрожувати і зривати злість на лідерах опозиції. Але якщо це виявиться поетапним і відносно мирним відступом, то такий варіант варто визнати прийнятним.
То чому ж зірвалася вся ця неймовірна шура-бура? Через затяту боротьбу російських верхів проти універсальних прав особистості – але не мальовничих абстракцій, а тих самих, які зуміли реалізувати і гарантувати у себе США та інші західні країни і які зафіксовані в статутах ООН, ОБСЄ та Ради Європи. Москва традиційно саботувала ці принципи. Воно й зрозуміло: «закон і порядок» означали б неминучий кінець самовладдя, незліченних багатств і практичної безкарності російських верхів. Це був би кінець їхнього режиму насильства і брехні.
Саме особистість, громадянин, його права та гідність є джерелом легітимності влади в цивілізованих суспільствах і державах. А зовсім не посилання на міфічних варягів, «третій Рим» і вже точно не на більшовицьку узурпацію і терор. Останнє – тільки по відомству слідчих, прокурорів і трибуналів, це пора б уже зрозуміти апологетам так званої «соціалістичної державності».
Легітимність генерують і ті, хто бореться за вказані універсальні права, й аж ніяк не ті, хто узурпував інструменти влади. Хай це буде хоч атомна бомба. Ось зерно правової філософії, реалізованої в «Законі Магніцького». Зрозуміло, що він – прямий виклик усім пострадянським «елітам», якими б природними, фінансовими або силовими ресурсами вони не вертіли. Вони –поза реально чинним законом, і це вирок їм усім. Справа – за виконанням та виконавцями.
Тепер, після численних спроб і експериментів, на російське начальство (і на явних злочинців, і на їхніх покровителів), здається, знайшовся реальний важіль, проти якого не допоможуть ні ОМОН, ні надзвичайне законодавство. Та й військова сила «а-ля Сердюков» не допоможе. Незважаючи на роки «патріотичного» задурювання, 44% (!) дорослого населення Росії зразу ж висловилися на користь «Закону Магнітського» і, отже, за верховенство фундаментальних прав людини та відповідальність вітчизняної бюрократії за цим законом. Майже «американський» погляд на суспільство і державу.