«Усе, що необхідне для тріумфу зла – це щоб добрі люди нічого не робили». Цим словам Едмунда Берка уже два з половиною століття, проте їхня актуальність незмінно на висоті. Історія демонструє, що думка Берка може на практиці мати різні варіації. Іноді помилкові дії сприяють злу не менше за бездіяльність. Чимало проблем сучасного світу, зокрема політичних і військових, є наслідком чи то бездіяльності, чи то хибних дій. Саме до такого висновку спонукає прочитання книжки «Поля битв. Боротьба за захист вільного світу» генерал-лейтенанта Армії США і радника з питань національної безпеки президента Дональда Трампа з лютого 2017-го до квітня 2018-го – Герберта Макмастера.
Оскільки прізвище Трампа зазвичай миттєво викликає емоційні збурення, одразу про важливе – Макмастер пропонує читачам політично нейтральний, фаховий і виважений аналіз безпекових викликів у сучасному світі. Він однаково критичний і до демократичних, і до республіканських адміністрацій. Зокрема й до особи Трампа там, де йдеться про звичну для попереднього лідера США непослідовність та імпульсивність в ухваленні важливих рішень.
Макмастер ґрунтовно аналізує ключові, на його думку, «поля битв» у сучасному світі й головні загрози свободі та демократії – Росію, Китай, Південну Азію з акцентом на Афганістані, Близький Схід, Іран та Північну Корею (КНДР). Для українського читача, вочевидь, найбільш актуальним і цікавим буде погляд генерала на путінську Росію. Тут він демонструє далекоглядність більшу, ніж більшість американських чи європейських аналітиків до лютого 2022 року. Макмастер критикує політику «перезавантаження» відносин з Росією часів Обами, котра розгорталась на тлі російської агресії проти Грузії 2008 року, залежність Європи, особливо Німеччини, від російського газу. Чимало пише й про так звану «російську війну нового покоління», яка спирається насамперед на невпинну пропаганду, кампанії з дезінформації, втручання у справи інших держав і – куди ж без цього – заперечення власної причетності до всього переліченого вище. Звучить знайомо до болю. Бо чимало речей, про які Макмастер написав у 2020-му (рік виходу книжки в США), отримали трагічний, але логічний розвиток у 2022–2023 роках.
Розуміючи агресивну природу російського режиму, Макмастер наприкінці 2017 року намагався переконати Трампа постачати Україні більше озброєння та наголошував на хибності підходу попередньої адміністрації Барака Обами, яка після російської агресії у 2014-му надавала лише нелетальні засоби. Одна з провідних тез автора у всіх частинах книжки – це переконання, що коли потенційний агресор усвідомить неминучість рішучого опору своїм діям, то це може віднадити його від необдуманих кроків. Можливо, якби росіяни не мали впевненості, що легко «візьмуть Київ за три дні», то події розгортались би інакше. Хоча не факт, адже Макмастер мислить логічно й раціонально. А ці дві складові не надто властиві Путіну.
Велику частку вини за монстра, яким стала путінська Росія, Макмастер покладає на Сполучені Штати через панівні після завершення «Холодної війни» уявлення про неминучий «кінець історії» – тріумф ліберальної демократії та вільного ринку, зокрема в Росії. Звідси і щедра допомога їй у 90-х, і залучення до міжнародних інституцій, і скорочення власного військового потенціалу. Усе це є проявами явища, на яке Макмастер покладає головну провину за більшість прорахунків американської політики останніх десятиліть, – стратегічний нарцисизм. Під ним автор має на увазі американську схильність розглядати міжнародні виклики суто у власному контексті, ігноруючи впливи інших чинників. Іноді це породжує самовпевненість і надмірний оптимізм, як у випадку вторгнення в Ірак у 2003-му. А часто, особливо останнім часом – пасивність і песимізм, коли і серед американських політиків, і в суспільстві дедалі частіше панує переконання, що активне втручання за кордоном, насамперед військове, апріорі шкідливе.
Американська пасивність, особливо кричуща в часи Обами щодо Росії чи Сирії, дає всі карти в руки деструктивним чинникам – чи то державам, які «встають з колін» (Росія, Китай), чи то терористам-фундаменталістам на Близькому Сході або в Афганістані. Породжений чи самовпевненістю, чи нерішучістю, а завжди – бажанням видавати бажане за дійсне – нарцисизм раз по раз веде до сумних наслідків. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну цілком вписується в цей логічний ряд, що визнає й сам автор у передмові, написаній влітку 2022 року спеціально до українського видання.
Книжка сповнена прикладів цього фатального підходу. Віра в те, що економічне піднесення змінить на краще китайський комуністичний режим; відсутність чіткої стратегії щодо облаштування Афганістану чи Іраку після скидання режимів талібів і Саддама Хусейна відповідно; нерозуміння культурної і релігійної специфіки близькосхідного регіону; покладання надій на ефективність переговорів з «Талібаном»; прагнення «задобрити» іранський чи північнокорейський режим та ін. Аналіз Макмастера дає розуміння, чому так багато речей пішли в хибному напрямку.
Для українських реалій важливі його застереження щодо Китаю. Адже в нас було і є чимало симпатиків «китайського шляху» – і зустрічі народних депутатів з китайцями та елементами їх пропаганди, і видання українською книжки Сі Цзіньпіна, і подекуди бажання спокуситись на начебто щедрі китайські пропозиції економічної співпраці. І навіть репліка одного з лідерів «Слуги народу» Давида Арахамії, що «досвід Компартії Китаю в управлінні державою заслуговує на наслідування». Усе це приклади лише з дуже недавньої історії.
Макмастер послідовно демонструє, що сутність китайського режиму є тоталітарною та агресивною і має на меті «відновлення давньої величі Піднебесної». Саме тому він чинить постійні провокації проти сусідів, заманює щораз більше країн в економічну пастку й залежність приманкою під назвою «Один пояс – один шлях», безпардонно краде всі технології, які лише може, розгортає все масштабніші репресії всередині країни – особливо проти мусульман-уйгурів. І, звісно ж, мріє про «возз’єднання» Тайваню з материковим Китаєм. Навряд чи це те, що варте прихильності й наслідування українців.
Актуальність українського видання книжки Макмастера в тому, що вона показує ширшу панораму світу, де російсько-українська війна є лише одним з елементів украй складного пазла, кожен зі шматків якого пов’язаний з іншими. Самоусунення США з Сирії розв’язало руки для російсько-іранського зближення в регіоні. Це, а також десятиліття непослідовної й основаної на хибних ілюзіях стратегічного нарцисизму американської політики щодо Ірану призвели до появи іранських «Шахедів» над українськими містами. Хаотичне і ганебне за своєю суттю виведення американських військ з Афганістану у 2021-му переконало Росію в слабкості США та заохотило до повномасштабного вторгнення в Україну.
Водночас книжка пояснює, чому чимало американців зазвичай проти військового втручання на території інших країн чи навіть значної військової допомоги. «В’єтнамський синдром», спричинений катастрофою тієї війни, породив думку, зміцнену позицією переважно лівих інтелектуальних еліт, що саме Америка є причиною більшості проблем. Що це агресивність США спонукає іранських аятол чи диктаторів КНДР здобути ядерну зброю; що це розширення НАТО під проводом США змусило Росію «захищатись»; що це американці та їхні союзники у східноазійському регіоні спонукають Китай бути агресивним. Звучить як абсурд. Це і є абсурд. Але чимало американців думають саме так, особливо після розчарувань іракською та афганською кампаніями. Додати до цього трампівський принцип «Америка перш за все» – і маємо розуміння, що наш випадок ще вельми щасливий. Бо, попри все сказане вище, наразі більшість американців виступає за підтримку України. Для історії США після В’єтнаму це дуже незвично.
Критикуючи ілюзії численних американських політиків і військових чинів, Макмастер все ж не позбавлений деяких із них. Наприклад, сподівань на «іншу», кращу Росію, що постане після Путіна. Віра Макмастера у «все більше прагнення російського народу брати участь у врядуванні», з огляду на всю російську минувшину й сьогодення, викликає радше іронічну посмішку. Навіть критики стратегічного нарцисизму не позбавлені бодай дрібки цієї зарази. Хай там як, якби у владних колах США було більше Макмастерів, світ нині міг би бути кращим місцем.
Попри певні ілюзії щодо майбутнього Росії, породжені нерозумінням її історії, саме історія займає видатне місце у книжці Макмастера. Пояснюючи майбутньому зятеві, чому, вирушаючи обійняти нову посаду радника з питань нацбезпеки президента США, пакує зі собою куди більше книжок, ніж одягу, він зазначив: «Я пояснив йому, що маю намір використовувати історію, щоб сформулювати сучасні виклики, які постають перед національною безпекою. На мою думку, важливим першим кроком у розробці політики та стратегії є розуміння, як саме сьогодення постало з минулого». В іншому місці Макмастер пише, що незнання чи зловживання історією часто призводило до нехтування уроків, здобутих дорогою ціною. Один приклад із книжки: під час передвиборчих дебатів у 2012-му Барак Обама висміяв свого опонента-республіканця Мітта Ромні за оцінку Росії як геополітичного ворога: «На зв’язку 1980-ті, вони наполягають на поверненні своєї зовнішньої політики. Але Холодна війна вже двадцять років як скінчилась». Феноменально наївна і помилкова заява. Зроблена вже після російського вторгнення до Грузії і незадовго до агресії проти України. Так трапляється, коли бажане видавати за дійсне.
Основну частину книжки Макмастер закінчує заувагою про ключову роль освіти в майбутньому світової безпеки. І закликає до ініціативи, схожої на американський закон 1958 року «Про освіту в галузі національної оборони». Схвалений обома партіями, він визначив пріоритетом в освіті не тільки технічні та природничі галузі, але й історію, політологію та мову. Американські законодавці принаймні тоді чітко розуміли, що знання в цих галузях, зокрема історії – це питання національної безпеки. Можливо, поява українського видання книжки «Поля битв» донесе достатній кількості народних депутатів України чи черговому міністру освіти, що вивчення історії має стати пріоритетним завданням суспільства, для якого розуміння минулого в поєднанні зі сучасністю є не просто бажаним, а запорукою виживання. Та поки що маємо підхід Шкарлета, що історії повинні навчати батьки. Адже державі на неї байдуже.