За домовленістю з автором Шимоном Бріманом ZAXID.NET публікує це надзвичайно цікаве й актуальне інтерв’ю з Нобелівським лауреатом з хімії, вихідцем із Львівщини Роалдом Гоффманом. Оригінал тексту взято з видання ForumDaily.
Роальд Гоффман – унікальний учений, поет і драматург. Він єдиний у світі Нобелівський лауреат, котрий врятувався у вогні Голокосту в окупованій Україні у роки Другої світової війни. Він народився в липні 1937 року у місті Золочеві на Львівщині. У 1943-1944 роках український вчитель Микола Дюк із сусіднього села Унева, знаменитого своїм греко-католицьким монастирем, ховав частину сім'ї 6-річного Роальда на горищі шкільної будівлі. Батько Роальда – Гілель Сафран, один із керівників єврейської підпільної групи у таборі примусової праці, був застрелений гітлерівцями.
Тільки 1949 року Роальд Гоффман з матір'ю переселилися до США, і вже в 25 років він захистив докторську дисертацію з хімії у Гарвардському університеті, а в 44 роки отримав Нобелівську премію з цієї науки за 1981 рік – «за розробку теорії протікання хімічних реакцій». Зараз Роальд Гоффман – професор Корнельського університету в США, штат Нью-Йорк.
Нобелівський лауреат професор Гоффман вкрай рідко дає інтерв'ю, але він зробив виняток для ForumDaily. Нещодавно він відвідав Західну Україну, де познайомив дітей та онуків з родиною своїх українських рятівників. Напередодні 75-річчя трагедії Бабиного Яру ми говоримо з видатним вченим про пережите, про уроки історії і про сучасні проблеми.
– Роальде, що Ви відчуваєте, приїжджаючи до Золочева? Вимальовуються в пам’яті картини з минулого? Цей регіон для Вас – місце найстрашніших жахів чи місце щасливого порятунку?
– І те, й інше, і набагато більше. Золочів, тоді Złoczów, був домом моєї родини. Це місце, де народилися і я, і мої батьки, і бабусі з дідусями, де вони процвітали, незважаючи на серйозні політичні перевороти та переміщення (кордонів). Місто з польською здебільшого культурою, але все ж із численним українським населенням.
Золочів – моє рідне місто, де я зробив свої перші кроки. Будинок, в якому я народився 1937 року з допомогою акушерки, стоїть досі. Балкон, на якому я бавився, там же. Це той самий будинок, де у липні 1941 року убили мого дідуся Вольфа. Звідси ж батьків і сестру мого батька відправили у табір смерті Белжець. І десь у Золочеві похований мій батько, убитий нацистами в червні 1943 року. Але я не знаю де...
Будинок родини Роальда в Золочеві – в 21-му і в 20-му століттях. Фото: з приватного архіву Роальда Гоффмана.
А за містом, у селі Унів, тоді Uniow, п'ятьох із нас врятувала добра українська родина Миколи та Марії Дюків. Вони вибрали Добро з величезним ризиком для своєї власної сім'ї.
Ремарка від автора: сільський учитель Микола Дюк був до війни знайомий з батьком Роальда – мостобудівником-інженером. Микола з Марією сховали Роальда з мамою та дядьками на горищі шкільної будівлі, і годували їх півтора року. Нобелівський лауреат попросив своїх дітей та онуків завжди підтримувати контакти з нащадками родини Дюків і завжди пам'ятати про те, як їх предки врятували єврейську сім'ю.
Роальд розповів, що дивився в маленьке віконце на українських дітей, які бавилися внизу, і заздрив їм, адже він не міг вийти зі схованки. Через десятиліття виявилося, що серед тих дітей було і кілька євреїв, яких заховали у тому ж Уневі монахи за наказом митрополита Шептицького. Одним з таких врятованих в Унівському монастирі був єврейський хлопчик Адам Ротфельд – майбутній глава МЗС Польщі.
Роальд Гоффман знову дивиться з віконця таємного притулку його сім'ї в селі Унів. Фото: з його приватного архіву.
– Історики кажуть, що погром євреїв Золочева у липні 1941-го ініціювали місцеві українські націоналісти. Водночас Ви і Ваші родичі були врятовані українським вчителем і його дружиною. Яке Ваше особисте ставлення до українців після всього, що Ви пережили?
– Я не знав про ступінь переслідування українців, які страждали під радянською окупацією 1939-1941 років. Я не знав про вбивство сотень українців від рук НКВС у в'язниці Золочівського замку за кілька днів до окупації міста нацистами. Я дізнався про це від українського поета та історика Марка Царинника з Канади. Зі слів родичів, котрим вдалося вижити, я дізнався про жахливу роль української поліції та окремих осіб в убивствах євреїв у перший тиждень липня 1941 року, в час конвоювання євреїв, включно з моїм дідусем Вольфом і моїм дядьком Авраамом, до місця вбивства есесівцями в Замку.
Ступінь української колаборації з нацистами під час війни була, по-моєму, високою. І «героїчні» структури західноукраїнських націоналістів, наприклад ОУН та УПА, поводилися жахливо, вбиваючи багатьох євреїв. І все ж тоді деякі хороші люди вирішували рятувати євреїв. І Микола Дюк був такою людиною.
Моє особисте ставлення полягає у тому, що це – місце, де я народився. Як людина я (всередині себе) веду не завжди легкі «переговори» для поєднання того, що я вважаю переважаючою і недостатньо визнаною українською співпрацею з нацистами, і особистою досконалістю деяких українців – з їхньою майже неймовірною хоробрістю.
Золочів 1 липня 1941 року: українське свято в перший день приходу гітлерівців до міста. Через добу почнеться страшний єврейський погром – з ініціативи «Українського Національного Комітету» м.Золочева, яку підтримали німці.
Нічим не позначене місце масового поховання вбитих євреїв під стінами Золочівського замку на початку липня 1941 р. Фото: Шимон Бріман
– Чи є у Вас відчуття, що деякі місцеві мешканці не хочуть пам'ятати трагедію єврейських сусідів? Наприклад, у музеї Золочівського замку немає жодної експозиції про Голокост, ніхто не хоче говорити про погром 3-5 липня 1941 року, в якому було вбито 3000 місцевих євреїв.
– Первинна структура замку-музею – Національна галерея у Львові – зробила деякі кроки, щоб нагадати про єврейську спадщину. Недавня виставка старовинних єврейських весільних контрактів «Ктубот» і супроводжуючі її лекції були чудовим прикладом цього.
Золочівський замок – це художній музей з частковим відхиленням до сучасної епохи. Але є певна потреба, по-моєму, щоб пам'ятати яскраве єврейське життя минулих століть. І не тільки в Золочеві, а й у кожному місті України, де було таке життя. Якщо є музей, який показує українське життя в минулому, там потрібно також показувати польське та єврейське життя.
Українська греко-католицька церква відігравала позитивну роль в особистих діях під час війни, і тепер Український Католицький Університет у Львові звертається до єврейської історії та культури у своїх освітніх програмах.
– Говорячи про українську церкву в роки війни, якою Ви бачите роль її лідера?
– Дії митрополита Андрея Шептицького заслуговують присвоєння йому звання «Праведника народів світу» від імені «Яд Вашем». Шептицький був одним з дуже небагатьох лідерів церкви, який висловлювався проти нацистських убивств. Його релігійні установи врятували сотні єврейських дітей, захистивши їх від нацистів.
Фотографії Миколи та Марії Дюків – під час зустрічі сім'ї Роальда Гоффмана з нащадками своїх рятівників у селі Унів. Фото: з особистого архіву Роальда Гоффмана
– Що потрібно зробити українцям та євреям, щоб побудувати взаєморозуміння і «пропрацювати» болючі питання Голокосту? Чи можливий і потрібний такий діалог між двома народами?
– Такий діалог важливий і можливий. Україна може використати досвід Німеччини в освітніх програмах про Голокост. Має бути визнана зважена картина українських дій у Другій Світовій війні, включно з поширеною співпрацею з нацистами, участь таких українських структур, як ОУН і УПА, у вбивстві поляків та євреїв. Ми повинні пам'ятати це, а не приховувати. З пам'яті проростає можливість вибачення.
Я написав п'єсу про матір і про себе, про українсько-єврейські відносини у період нашого виживання і про боротьбу однієї сім'ї за пам'ять та розуміння того, що сталося. А деякі моменти написані для того, можливо, щоб пробачити.
Інформація ізраїльського інституту «Яд Вашем»: «Уже перебуваючи у США, Клара Сафран-Гоффман відновила контакти з сім'єю Дюків і кілька років їх підтримувала, надсилаючи листи та посилки. А одного разу і Гоффмани отримали посилку з України: в ній була сорочка, вишита Марією Дюк у традиційному українському стилі, нитками, які раніше надіслала їй Клара».
Нобелівський лауреат у будинку Ігоря Дюка – сина своїх рятівників у селі Уневі. Фото: з особистого архіву Р.Гоффмана
Син врятованого і син рятівника: Гиллель Гоффман, названий на честь вбитого нацистами діда, й українець Ігор Дюк біля будинку в селі Уневі. Фото: з особистого архіву Р.Гоффмана
– Як Вам з мамою вдалося виїхати з СРСР до США після війни?
– Наприкінці 1944 року, коли стало зрозуміло, що частина Польщі буде взята Радами, ми рушили в Перемишль на кілька місяців. Потім слідом за Червоною Армією 1945-го ми приїхали до Кракова. Там ми залишалися протягом року, моя мати вийшла заміж вдруге, а я пішов до польської католицької школи. На початку 1946-го ми напівлегально переїхали до Чехословаччини, яка тоді ще була вільною країною. Там ми стали біженцями без громадянства.
– Почавши навчатися у школі з затримкою через війну, як Вам вдалося випередити інших у дослідженнях і стати таким молодим доктором наук та лауреатом Нобелівської премії?
– Це була затримка лише на рік! Але мовні зміни – англійська мова була моєю шостою мовою – сповільнювали мене. Ми приїхали до Нью-Йорку, коли мені було років 11,5. Я закінчив середню школу у США, будучи на рік старшим за моїх товаришів. Але зате я отримав ступінь бакалавра за 3 роки і нагнав їх! Я був справді розумним тоді; у мене залишилися університетські конспекти, де я вирішував завдання, до яких просто не міг би наблизитися сьогодні.
– Чи був зв'язок між перенесеними в дитинстві тяготами і Вашим прагненням досягти найбільших результатів в науці?
– Я так не думаю. Іммігранти дуже вдячні за надані їм можливості, які заборонялися в іншому місці – ті можливості, які відображають волю та мобільність цієї країни. Ось чому іммігранти процвітають. І це відбувається сьогодні в азійських іммігрантів, як це було з єврейськими іммігрантами мого часу. Ми вижили – моя мати, три дядьки, тітка і бабуся. Ми не стали кращими людьми тільки тому, що ми вижили. Але ми скористалися кожною перевагою освітньої системи цієї великої країни.
Роальд Гоффман отримує Нобелівську премію від короля Швеції 1981 року. Фото: з особистого архіву Р. Гоффмана
– Яке враження справив на Вас СРСР під час навчання в 1960-х роках? Що Ви думаєте про сучасну Росію Путіна?
– Так, в 1960-61 роках ми з дружиною приїхали на стажування до Радянського Союзу. Я не був комуністом – це був офіційний обмін аспірантами. Протягом року ми мешкали в «зоні Е» МДУ, і я працював з фізиком – до речі, українцем, Олександром Сергійовичем Давидовим. Це був чудовий рік у культурному плані.
Потім я дуже наполегливо працював, щоб зберігати відкритим для світу «вікно» для радянських вчених між 1961 роком і Перебудовою. Я часто приїжджав туди, читав лекції, а радянські вчені приїжджали працювати зі мною, хоч і нелегко було домовитися про це. Пізніше я допомагав російським ученим у важкий час 1990-2000 років.
Мої особисті та культурні зв'язки з Росією дуже сильні. Але нинішня влада здається мені, як й іншим спостерігачам, співчуваючим Росії, автократичною. Гірше того: уряд, який я бачив, відвідавши Росію в 2015 році, використовує лякаючі спалахи націоналізму, щоб «запалити» росіян. Сильні структури російської науки, особливо чудова Академія Наук Росії, наражаються на небезпеку. Агресія проти України просто жахлива.
Нобелівський лауреат в кабінеті хімії в школі села Унів – прямо над цим кабінетом розташовувалася криївка, в якій він і його рідні ховалися 15 місяців. Фото: з особистого архіву Р.Гоффмана
– Що турбує Вас найбільше з наближенням президентських виборів-2016 у США?
– Я переконаний прихильник екс-держсекретаря Гілларі Клінтон. Пан Трамп підіграє наївним націоналістичним «струнам», якими керуються багато американців, але я думаю, що цього не поділяє більшість. Його залякування, легковажний напад на примарних ворогів Америки – це зовсім не те, чого потребує зараз країна.
– Чим для Вас є Ізраїль? Яким би Ви хотіли бачити Ізраїль до його 70-річчя, в 2018 році?
– Ізраїль був сіоністською мрією моїх батьків. І створення Держави Ізраїль було втіленням такої 2000-річної мрії. У мене є там родичі, у мене є студенти і друзі в Ізраїлі. Ми, що прийняли рішення не жити там, продовжуємо мати потребу в Ізраїлі – щоб він був сильним, яскравим, демократичним. Справедливе співіснування з палестинцями має розвинутися – і воно розвинеться ще за нашого життя. Я в це вірю.
Меморіальні плити в пам'ять жертв радянського терору і нацистського Голокосту, встановлені у дворі Золочівського замку громадянами США і Ізраїлю – нащадками євреїв Золочева. Фото: з особистого архіву Р. Гоффмана