Кожен, хто спостерігає за нинішніми подіями в Україні, має їм своє пояснення. Одні говорять про геостратегічні битви між Заходом та Сходом, другі - про початок виборчої кампанії 2015 року, треті - про патологічну ненависть Януковича до Тимошенко, а четверті - про черговий глобальний перерозподіл сфер впливу та капіталу.
Мабуть, усі ці позиції мають право на існування і кожна з них є почасти правдивою.
З нашої точки зору, маємо справу з глибокою системною кризою , яка охопила Україну. Її початок закладено далеко не сьогодні, а, вочевидь, ще в буремні 90-ті, коли на уламках зруйнованого СРСР намагалися будувати незалежну Україну – нову за визначенням і стару за суттю. Тодішній компартійній номенклатурі вдалося нав’язати суспільству такий варіант суспільної трансформації, за якого змінювалися лише зовнішні атрибути державності – гімн, прапор, герб.
Біда у тім, що тоді не лише не провели люстрації, як форми усунення очільників попереднього тоталітарного режиму, але й не демонтували базових основ радянської системи господарювання та усього суспільного укладу. Можна багато говорити про причини, але факт залишається фактом – впродовж усіх років своєї незалежності Україна продовжує існувати як уламок колишнього “совка” з псевдоринковими модифікаціями, які виродилися у якогось незрозумілого мутанта.
Маючи певний запас міцності, отримуючи закордонні дотації та при сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі економіка України ще певний час продовжувала функціонувати, але під тиском тотальної корупції, неефективно ї влади та світової кризи досягла таки дна. Сталося те, що колись сталося із СРСР – ресурси його життєдіяльності виявились вичерпаними, й він розвалився. Чинна модель не спрацювала в межах Радянського Союзу, тож незрозуміло, чому вона мала б бути успішною в межах його частини.
Відмова від євроінтеграції – спосіб консервації!
Дива не сталося! За численними розмовами про реформи вся українська пострадянська еліта так і нічого не зробила для їх реалізації. Помаранчева революція 2004 року, яка по своїй суті була спробою модернізувати Україну, виявилась теж не здатною її провести. Наявні суспільні проблеми залишилися так і не розв’язаними.
На цьому тлі Януковичу вдалося дуже просто скористатися суспільними очікуваннями для своєї перемоги на президентських виборах. Але такий привабливий лозунг про “покращення життя сьогодні” успішно був реалізований лише для себе та своєї Сім’ї. Проте суспільні загрози наполегливо змушують його шукати шляхів виходу з патової ситуації, у якій опинилася Україна за більш ніж 20 років консервації своєї совкової неефективності.
Економічні кризи, що відбуваються у світі з певною циклічністю, попри їх болісні наслідки, є могутнім стимулом для трансформації та модернізації суспільства. Змушують вони вдаватися до структурних змін, у результаті суспільство позбувається баласту й вдається до інноваційних змін, які стають могутнім імпульсом для наступного поступального розвитку держави.
Якщо таких змін не відбувається – суспільство консервує свою архаїчність і може існувати тільки із зовнішніх запозичень. Не бажаючи нічого змінювати, але намагаючись отримати якомога більше коштів, Янукович вирішив зіграти на протиріччях з Росією та Європою. Уся його євроінтеграційна політика була лише заохоченням Росії до поступок з метою отримання коштів, які давали б можливість уникати потрібних суспільних змін. Така Україна й потрібна авторитарній Росії!
Нинішні заяви президента України про те, що Європа не готова підтримувати Україну, звучать лише як виправдання нездатності та неготовності режиму до назрілих змін. Так, Європа не дає грошей просто так – вона дає гроші під реформи та зміни, виконання яких строго контролює. Але саме цих змін найбільше боїться олігархічний режим Януковича, розуміючи, що їх виконання унеможливлює його подальше існування.
Страх втратити контроль над своїми надприбутками і змусив Януковича відмовитися від курсу на євроінтеграцію. Нічого спільного це рішення не має із батьківською турботою про своїх громадян, а відтак із національними інтересами.
Привид бродить Україною!
Українські студенти, які виступили проти зриву угоди про асоціацію з Європейським Союзом, об’єктивно є рушійною силою назрілої вже давно модернізації. Є вони провідниками інтересів тієї чисельної групи населення України, яка розуміла (можливо, інтуїтивно відчувала), що за угодою з Євросоюзом відбуватимуться суспільні зміни, яких влада (і чинна, і опозиційна) навряд чи спроможна буде провести самотужки.
Людей на Євромайдан, фактично, вивела відмова від “м’якого перезавантаження” політики держави, переведення її на рейки зрозумілих і прогнозованих “правил гри” без тотальної корупції та аморальності. З цієї точки зору даний рух не можна вважати суто студентським – його соціальна природа значно ширша, а тому й коло учасників має бути ширшим. Є це рух середнього класу України, який перестав бути “класом у собі” усвідомив свої об’єктивні інтереси, формулює свої цілі та завдання.
Цілком зрозуміло, чому саме студенти виховані поза межами радянської системи виявились найбільш готовими до її ліквідації. Як і зрозуміло те, чому вони так негативно виступають проти сьогоднішніх політиків, на яких залишаються родимі плями комуністичного минулого. У та кий спосіб Україна демонструє свій розрив з ерою посткомунізму, зокрема через формування абсолютно нових (проєвропейських за своєю формою та суттю) політичних сил та політиків!
“Третя сила”, привид якої так довго ходив Україною, таки сформувалась – і цією силою стала молодь. І важливо, аби вона таки не розтратила свій молодечий запал та енергію, щирість і готовність до самопожертви, не дала себе ошукати і, врешті, реалізувала такий запізнілий прорив України до кола цивілізованих держав світу до європейської України без фантомів минулого - януковичів та азарових!