Віктор Янукович вміє витримувати інтригу до останнього. Він майже десять днів тримав українське суспільство у напрузі, розмірковуючи, хто має увійти до нового уряду.
Це – своєрідний рекорд в історії України: попередники Януковича не барилися з призначеннями і, як правило, не витрачали багато часу на консультації, зважування та сумніви. Щоправда, можливо, це – своєрідний рух до Європи, адже, як відомо, у Бельгії уряду не було два з половиною роки.
Перший погляд на новий уряд викликає закономірне запитання: а до чого тут Микола Янович Азаров? Адже його влада в цьому уряді обмежується службовим кабінетом – не більше. Молоді і жорсткі управлінці, які прийшли в уряд, ментально і за стилем відрізняються від Миколи Яновича. Йому – 65. Середній вік урядовців – 46 років. Семеро міністрів мають за плечима менше сорока років життя. (Як не згадати відомий анекдот? «В одному шотландському селі середній вік мешканців становить 165 років. При цьому на цей показник впливає один із мешканців – Дункан Мак Лауд».). Він – прихильник жорстких командно-адміністративних методів. Вони – продукт ринкових відносин в економіці, що сформувалися в умовах незалежності. Він дбає про баланси. Вони – молоді вовки, що діють за принципом «мета виправдовує засоби». Будь-хто з них може переадресувати Миколі Яновичу його ж крилату фразу «Да пошлі Ви!..» у відповідь на критику прем’єра чи спробу втрутитися у процеси.
Те, що Азаров і члени його нового Кабінету – не однодумці, відомо давно. Між Азаровим і Сергієм Арбузовим час від часу виникають суперечності: чи варто запускати верстат для друку купюр, чи варто відпускати гривню у вільне плавання, чи варто йти на зближення з Росією. Тепер ці суперечності точно загостряться.
Президент за останній місяць змінив кілька концепцій у підході до формування уряду. Він розкладав кадрові пасьянси доволі довго, ретельно підбирав ту конфігурацію, яка насамперед задовольняла би його. Кілька кандидатур на прем’єра – Азаров, Хорошковський, Арбузов, Клюєв, Тігіпко. Кожна – це чиїсь інтереси та посилення або послаблення тих чи інших груп впливу. В результаті Азаров залишився прем’єром (хоча йому 65 років, і він досяг межі перебування на державній службі, та й уряд йому фактично не підпорядковуватиметься тощо). Хорошковський на знак протесту йде з команди у вільне плавання. Арбузову пропонують посидіти в урядовому «чистилищі» – серед віце-прем’єрів. Клюєв залишається в РНБО. Тігіпко йде працювати у парламент (хоча ще недавно говорив, що робота у Верховній Раді його не цікавить) і стає офіційним ідеологом Партії регіонів.
Існувало кілька концепцій створення уряду: посилення «сім’ї», посилення групи Ахметова, посилення Фірташа та Льовочкіна, збереження старого уряду з незначними перестановками – замість міністрів, які перейдуть працювати у парламент.
Експерти та журналісти невпинно видавали прогнози. Наступного дня їх спростовували і видавали нові. Представники бізнесу та політикуму обговорювали довколавладні чутки. Зрештою Янукович підтвердив свою репутацію парадоксального менеджера. Прогнозувати кадрові перестановки в оточенні президента – справа марна і невдячна. Нинішній склад уряду ніхто не зміг спрогнозувати – навіть на 50%.
Що ж ми отримали у результаті? Яку систему балансів між інтересами основних політичних груп в оточенні президента? Які закономірності проглядаються в новому уряді?
По-перше, це – уряд не Азарова. Це – уряд Віктора Януковича. Азаров виконує не більше як декоративну функцію «весільного генерала». Приблизно таку, яку за часів Сталіна виконував «всесоюзний староста» Михайло Іванович Калінін. У 2010 році Азаров міг формувати Кабмін і навіть відмовити Януковичу у тому, аби надати портфелі деяким людям президента – Кузьмуку, Папієву тощо. Згодом ситуація змінилася, і Азарова почали поступово позбавляти повноважень. Зараз він очолив уряд, у якому прем’єр у найкращому випадку матиме право вето щодо окремих рішень – і не більше. Активності прем’єра буде дуже ретельно контролювати міністр Кабінету міністрів – Олена Лукаш, яка в Кабміні буде мати неофіційний статус «вух, очей та рук» президента. Саме тому уряд переходить на ручне управління.
По-друге, неозброєним оком видно, що основні ресурсні можливості зосередилися в руках групи фінансистів на чолі з Сергієм Арбузовим – нинішнім першим віце-прем’єром та колишнім головою Національного банку України. До цієї групи також належать колишній голова Державної податкової адміністрації Олександр Клименко (нині очолив Міністерство доходів та зборів) і міністр фінансів Юрій Колобов. Враховуючи, що з високою часткою ймовірності прогнозується призначення на посаду керівника Нацбанку Ігоря Соркіна (ще одного представника команди Арбузова), можна робити висновок, що фінансова система України перебуває під впливом однієї з груп у складі так званої «сім’ї».
По-третє, колишні лобісти компанії РосУкрЕнерго значною мірою втратили контроль над паливно-енергетичним комплексом. Хоча Юрій Бойко і призначений віце-прем’єром, що куруватиме ПЕК, однак у віце-прем’єра доволі скромні важелі впливу на галузь. Міністром палива та енергетики призначено близького до «сім’ї» Едуарда Ставицького, який раніше займав посаду міністра екології. На вивільнене міністерське крісло прийшов колишній керівник НАК «Надра України» Олег Проскуряков – талановитий менеджер, людина підкреслено порядна та професійна. Проскуряков і Ставицький, очевидно, і надалі працюватимуть у тандемі. Натомість група РУЕ у новому Кабміні виглядає радше на заручників, яким віддали відверто другорядні позиції, натомість пов’язали круговою порукою – після демаршу Валерія Хорошковського Янукович не міг допустити демаршу всієї групи.
По-четверте, під впливом іншої гілки «сім’ї» – групи Юрія Іванющенка – залишився агропромисловий комплекс. Микола Присяжнюк зберіг міністерське крісло. Останнім часом міністр активізував свою роботу, провівши ряд кадрових перестановок і зламавши «тиху опозицію» до його політики. Хоча ще у жовтні 2012 року ряд експертів говорили про можливість заміни Присяжнюка (він не був присутнім на кількох важливих галузевих заходах за участі президента, що по-апаратному було розцінено як вірний знак).
По-п’яте, не зважаючи на заміну Костянтина Грищенка на Леоніда Кожару, зовнішня політика України навряд чи зазнає серйозних змін. Кожара і Грищенко – однодумці і безумовно орієнтовані на Захід (Кожара свого часу був послом України у Швеції, протягом останніх років відповідав за європейські та американські контакти Партії регіонів). До того ж президент наполягає, аби міністерство закордонних справ продовжило політику економізації міжнародних стосунків, розроблену та започатковану Костянтином Грищенком (політику економічних пріоритетів та пошуку нових ринків). Грищенко та Кожара лише належать до різних груп впливу в оточенні Януковича, проте розбіжності у поглядах між ними – мінімальні. До того ж, зовнішня політика України визначається не так площею Михайлівською, де розташована будівля МЗС, як вулицею Банковою. До речі, важливий момент: Костянтин Грищенко у ролі віце-прем’єра буде координувати не лише зовнішньополітичну діяльність, а й гуманітарний блок, і у цьому плані може стати реальною противагою до лінії, яку намагається провадити Дмитро Табачник.
По-шосте, доволі вагомим – на противагу до попереднього складу уряду – є представництво групи Рината Ахметова. Один із найближчих соратників Рината Леонідовича, Ігор Прасолов, очолив Міністерство економічної політики та торгівлі України. Замість Бориса Колеснікова Міністерство інфраструктури України очолив Володимир Козак, який раніше керував Укрзалізницею. Ситуація, з одного боку, дивна, оскільки Колесніков пішов з посади формально через складнощі з закупленими поїздами «Хюндай», хоча реально відповідати за них мав би Козак. Класична схема «покарання невинних і нагородження непричетних». З іншого боку – вплив на міністерство залишається за групою Ахметова, до якої належать і Козак, і Колесніков.
Цікавим у межах цього уряду є тандем Олександр Вілкул – Геннадій Темник. Вілкул на посаді губернатора Дніпропетровської області продемонстрував неабиякі вольові та менеджерські риси, зумів за короткий час підпорядкувати собі непрості процеси в області, зламавши амбіції окремих лідерів промислово-фінансових груп. Він вважається одним з найуспішніших представників групи Рината Ахметова в управлінській сфері. Геннадій Темник, який нині очолив Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, вважався таким собі «консильєрі» Вілкула. Вілкул, за наявною інформацією, дуже довго противився переходу на роботу у Київ і призначення Темника стало однією з умов, на яких він погодився працювати на посту профільного віце-прем’єра.
Очевидно, що в цій же команді гратиме Наталя Королевська, яку ототожнюють з одним із відгалужень ахметовської групи – «СМАРТ-груп» Вадима Новинського. До Королевської можна по-різному ставитися як до політика, але вона справді є фахівцем із соціальних питань. Протягом останніх років вона вносила чимало цінних пропозицій при розгляді та формування законодавчих актів. І якщо перестати сміятися над передвиборчими обіцянками (500 євро пенсії та 1000 євро мінімальної зарплати), то варто визнати: у Королевської є ідеї, досвід і бажання робити реальні перетворення у соціальній сфері.
По-сьоме, цікавою є ситуація у силових структурах. Віталій Захарченко зберіг свою позицію в Міністерстві внутрішніх справ, хоча подейкували, ніби він за будь-яку ціну прагнув очолити Адміністрацію президента. Щоправда, тепер повноваження Захарченка будуть розширені – йому підпорядковуватимуться прикордонники та, очевидно, колишнє міністерство з надзвичайних ситуацій (реорганізоване до рівня Держслужби). Водночас групі Фірташа – не «газовій», а «титановій» гілці цього складного утворення – вдалося провести на пост міністра оборони України Павла Лебедєва, який, як відомо, є близьким соратником Євгена Дмитрієва, одного з найближчих соратників Фірташа з чернівецької епохи, а нині – керівника кримського «Титану».
По-восьме, ще одним впливовим політиком із оточення Януковича, який суттєво втратив свої позиції в уряді, є Андрій Клюєв. Андрій Петрович зумів провести на міністерську посаду Леоніда Кожару, а також добитися призначення на посаду голови Державної служби з надзвичайних ситуацій Михайла Болотських. Також, за наявною інформацією, Клюєв відтепер перестає бути «директором-розпорядником» парламенту, передавши цю неформальну посаду Арбузову (хоча, подейкують, тимчасово).
По-дев’яте, міфом є те, що окремі призначення відбувалися за погодженням з Росією – нинішній уряд створювався абсолютно без врахування інтересів російської сторони, яка намагалася лобіювати інших політиків на міністерські посади. Дмитро Табачник на посту міністра освіти, молоді та спорту – зовсім не креатура Кремля (попри свої більш ніж прихильні погляди щодо РФ). Він залишився на своєму посту завдяки набагато більш приземленим та прозаїчним важелям. Так само, як не варто шукати російський слід у призначенні Лебедєва. Іноді фінансові та бізнесові інтереси беруть гору над геополітичними.
По-десяте, мало прогнозованим було те, що в новому уряді залишаться Олександр Лавринович та Раїса Богатирьова. Лавриновичу пророкували крісло спікера Верховної Ради, потім – голови Центрвиборчкому. На його місце прогнозували Андрія Портнова (з яким у Лавриновича відверто натягнуті стосунки). Проте Лавринович несподівано залишився у міністерському кріслі. Що стосується Богатирьової, то їй пророкували місце керівника київської лікарні Охматдиту (за кілька тижнів до перестановок в уряді Раїса Василівна почала війну з керівництвом цієї установи і зняла багаторічного директора, вступивши при цьому у війну з трудовим колективом).
На мить написання цієї статті ще не було деяких кадрових призначень. Кінцева архітектура уряду стане зрозумілою після того, як пройдуть призначення мінімум двох міністрів, голови Нацбанку, деяких губернаторів. Однак вже зараз можна помітити ще одну особливість нового уряду: заступниками міністрів призначають переважно їхніх конкурентів (якщо міністр – висуванець «сім’ї», то його перший заступник – майже завжди або представник групи Ахметова, або людина з групи РУЕ). Тобто створюється ситуація керованого конфлікту, третейським суддею у якому майже завжди буде президент.
Ще один момент. Три групи впливу не отримали представництва на рівні міністрів. Йдеться про групу «Приват» Ігоря Коломойського, групу Андрія Портнова і групу Олександра Єфремова, які варто розглядати як самостійні утворення в орбіті президента. Очевидно, їх задовольнять інші призначення – зокрема на регіональному рівні (адже ці групи мають свій вплив, і нехтувати їхніми інтересами не можна; у Коломойського в новому парламенті 14 «штиків», у Єфремова – 8 тощо).
А назагал «уряд технократів» залишає неоднозначні враження, які зводяться до старого і добре знаного анекдоту. Суперсучасний літак. Стюардеса оголошує: «Шановні пасажири! Ви перебуваєте на борту нового літака. Звертаю Вашу увагу на те, що на першому поверсі нашого повітряного лайнера розташовані тенісні корти, спортивні тренажери та фітнес-студія, на другому – багажне відділення, плавальний басейн і ресторани, на третьому – пасажирські салони, на четвертому – магазини, бібліотека та салон краси, на останньому – зимовий сад і оранжерея. А тепер ми з усією цією фігнею постараємося піднятися у повітря».