Львів'янин Андрій Левицький – історик за фахом. Та пристрасть до роботи із деревом має із дитинства. Чоловік не просто заснував свій бізнес, але й дає роботу людям, на яких інші ставлять тавро.
Андрій показує кожен закуток своєї майстерні, де створюють іграшки, меблі та інші дерев'яні вироби, і розповідає, хто прищепив йому любов до дерева.
«Це, напевно, якось так генетично. Тому що в мене п'ятеро братів, у нас велика сім'я, батько завжди працював із деревом. І я не знаю, якось певно з дитинства в голові сидить, що дерево – це щось цікаве, приємне і з ним приємно працювати», – розповів Андрій Левицький, засновник соціальної майстерні «Woodluck».
Ще до того, як заснувати свій бізнес, чоловік не один рік працював у громадському секторі: волонтерив, їздив країною із проектом «Будуємо Україну разом».
«Один із найбільших проектів – це є волонтерський табір БУР, я є одним із співзасновників табору. Я пропрацював три роки в тому таборі, там фактично об’їздив Донецьку та Луганську область як тільки можна було. Це з 2014 року. І фактично до кінця 2016 року я займався волонтерством», – продовжує Андрій.
Далі були емоційна втома і розуміння, що слід починати власний бізнес. Але обов'язково із соціальною складовою. Так і виникла майстерна «Woodluck». Те, що треба працювати із людьми, які побороли залежність, зрозумів тоді, коли знайшов хорошого столяра.
«Ми зустрілися, поговорили, потім він розповів, що хоче бути до кінця відвертим і що в нього були проблеми з алкоголем і наркотиками. Він повернувся з АТО і йому було складно повернутися в життя. Але він пішов у реабілітаційний центр, пройшов 9-місячне лікування, що він пройшов реабілітацію і готовий приступати до роботи», – розказує Левицький.
Тепер у соціальній майстерні 50% працівників – люди, які в минулому мали залежність. Вони приходять із реабілітаційного центру. Робота – це та міцна соломинка, яка здатна витягти людину із минулого життя.
«Суспільство наше ставиться до залежних людей в більшості випадків, як до злочинців. Насправді, це є хворі люди. Андрій дає можливість. Це дуже круто, якщо чесно. Перш за все, для залежної особистості – підтримка. Людина на такому етапі, коли їй важко влитися в суспільство. Людина повністю деградована й розбита, як особистість. І тому починає вчитися по-новому жити. Важко навчитися довіряти», – розповів Ігор Курик, праціник реабілітаційного центру.
Жити без чарки вчиться і працівник майстерні Андрій. Він тут працює вже зо два роки.
«На початках, коли я сюди прийшов, то знали, що я з центру і знали, що мені нелегко це сказати. Я перших 2 місяці, напевно, і не спілкувався ні з ким. А потім поступово почав вливатися в колектив. Ну, зараз все нормально. І директор до мене ставиться з повагою, нормально. Все розуміє, все знає. Я нічого від нього не приховую. Так само, як і від мене», – розповів Андрій, працівник майстерні.
«Довіра – основний принцип. У нас немає такого, що ми не довіряєм. У колективі є суцільна довіра. В нас там є, до прикладу, кошти, є якісь спільні речі, інструменти і так далі. Вони є в спільному користуванні і я знаю точно, що тут нічого не пропаде», – додає Андрій Левицький.
Тож саме довіряючи, змінюємо траєкторію чийогось життя.
«Узагалі статистика всесвітня говорить, що з 10-ти людей 8 зриваються, повертаються до вживання. Наша статистика говорить про те, що з десятка десь двоє людей повертаються до вживання», – продовжує засновник соціальної майстерні.