47-річний Андрій Садовий обіймає посаду другу каденцію, а вперше переступив поріг кабінету з табличкою «Міський голова Львова» 9 років тому – 25 квітня 2006-го.
У жовтні минулого року, коли стало відомо, що створена Садовим політична сила – партія «Самопоміч» – пройшла до Верховної Ради, він казав, що залишається на посаді міського голови Львова: «Моя каденція завершується наступного року».
Трохи згодом, на початку грудня, повідомляв, що вирішив відхилити пропозицію стати віце-прем'єр-міністром України. «У випадку відставки мера контроль над містом отримують депутати, більшість з яких у Львові на сьогодні перебувають у зв’язках та під впливом напівкримінальних структур. Це було б дуже безвідповідально щодо львів’ян та міста, яке є сьогодні дуже важливим для України», – читаємо на його сторінці у Фейсбук.
Зараз про львівського мера можна напевно сказати, що він працює на два фронти – і у Львові порядкує, і водночас дає поради своїм однопартійцям у ВР щодо законотворчої діяльності.
Зважаючи на хай не круглий, але все ж таки ювілей перебування Андрія Садового на посаді міського голови Львова, ZAXID.NET вирішив поставити йому кілька запитань, котрі стосуються і діяльності ВР, і фаховості народних депутатів загалом і представників «Самопомочі» зокрема, також – подальших планів стосовно місця мешкання і праці.
Передовсім, Андрію Івановичу, хотіла би запитати вашу думку щодо прийняття Верховною Радою законів про декомунізацію.
Маєте на увазі ті, що мали би бути прийняті 25 років тому?
Погоджуюся, що радянську символіку треба було заборонити ще тоді… Але не відкидаю думок деяких експертів, котрі вважають, що саме зараз, у переддень 9 травня, не варто було зачіпати цього питання, щоби ще більше не збурити і без того дуже нестабільного, неспокійного суспільства…
На превеликий жаль, дуже часто у нашій політиці в основу ставиться не результат на довгу дистанцію, а піар. Всьому свій час… Рішення щодо заборони радянської символіки справді треба було приймати, коли Україна здобула незалежність. І це треба було робити чітко і послідовно.
Звичайно, Чистий четвер має свою силу. І ті рішення, котрі прийняли депутати, – це вже історія. Дай Бог, щоби Президент ці закони підписав.
Ситуація цього року в Україні є особлива. Ми перебуваємо у стані війни і люди ці рішення, звичайно, сприйматимуть і виконуватимуть. Звичайно, будуть і такі, що відчуватимуть себе ображеними. Тут багато залежить від вміння пояснити, бо дуже часто в нас вміють прийняти рішення, попередньо не розтлумачивши. Для багатьох людей, які все більшу частину свого життя прожили за Радянського Союзу, є певні догми, це важко міняти – на відміну від молоді. Для молоді це не має жодного значення – вони відчувають себе інтернаціоналістами, людьми світу. Тому… Верховна Рада приймає рішення – комусь це подобається, комусь – ні. Але треба йти далі.
Зараз, слава Богу, триває хай хитке, але перемир’я, Маємо за цей рік багато вбитих, ще більше – скалічених… Деякі експерти схиляються до думки, що збройного конфлікту, котрий потягнув за собою такі страшні втрати, можна було уникнути. Тобто хотів Схід України автономії – треба було надати їм цю автономію. Тоді б отих всіх жертв не було. Що скажете з цього приводу?
Ваше запитання дуже глибоке. Я часто висловлюю позицію стосовно критичної важливості розумінням керівництвом держави не самого слова «децентралізація», а всього, що за тим стоїть – вчити людей бути господарями на своїй землі. На превеликий жаль, за всі роки Незалежності влада основну увагу сконцентровувала на централізації влади, що призводило до атрофування вміння і здібностей людей бути господарями на своїй землі. Це, безперечно, призвело до ослаблення країни, і тією слабкістю скористався ворог. Те, що відбулося вчора, – це вже історія.
Але мене інше дивує: говорячи дуже багато про реформи і децентралізацію, ми кроками слимака йдемо цією дорогою, що може спричинити ще більшу біду. Тому що сьогодні, враховуючи Мінські перемовини, хоча би зупинився оцей шквал біди-агресії стосовно кількості людей, яких ми ховаємо. Але, з іншої сторони, люди все більше і більше починають відчувати економічні проблеми, які є в Україні. Тому без передачі повноважень у села, у міста, без великої роз’яснювальної роботи на нас можуть чекати дуже великі випробування. І ворог за цих умов буде дуже активно працювати на розщеплення, на роз’єднання, максимально активуватиме свою п’яту колону.
Ми будемо бачити в цьому році дуже багато постановочних протестів, мітингів, шоу… Україна перенасичена агентурою. Якщо говорити, зокрема, про Львів, то тут агентури було, можливо, найбільше серед всіх республік колишнього Радянського Союзу, враховуючи протестні рухи, визвольну боротьбу, яка точилася після ІІ Світової війни.
Тому сьогодні порятунок держави має бути у максимальній передачі повноважень містам, селам і роботі стосовно навчання людей бути господарями на своїй землі. Щоби всі громадяни нашої країни були співучасниками Незалежності держави. Щоби вони відчували, що це – їхнє, що це від них залежить. Щоби люди знали, що їхня добра праця автоматично відображатиметься на їхньому добробуті. А це – дуже складний процес.
В Україні глибока фінансова скрута. Нас, пересічних громадян, вчергове обікрали. Всього, напевно, отак відразу і не злічити. Говорю і про підвищення цін на харчі та інші найнеобхідніші товари через стрибок долара, про заморожені зарплати і пенсії, про підняття тарифів на комунальні послуги, про банкрутство десятків банків… Перелік можна продовжувати. Тим часом Україна бере і бере кредити, за які нам і нашим дітям точно не розрахуватися, тобто борги передаватимуться з покоління в покоління… То звідки людям середнього, а особливо – старшого віку мати віру в те, що вони ще встигнуть побачити щасливе життя, на яке заслуговують і про котре так багато говорять наші урядовці?
Є різні приклади у світі… Деякі держави справді доводяться до катастрофи. Але є інші приклади, коли в країні проводять реформи, які починаються, як правило, з політичної еліти. Захід таким країнам іде назустріч. Полякам списали більше половини кредитів, які вони брали. Такі самі процеси були в інших країнах.
Отож найбільше запитання, котре зараз є, – до політичної еліти. Наскільки вона готова пожертвувати своїми капіталами заради нашої держави? Ми – унікальна країна! Здобувши Незалежність, ми насправді не усвідомили, що від комуністичного правління перейшли в олігархічне правління, де декілька родин повністю взяли владу. І насправді ця влада опосередковано триває до сьогодні.
Є спроби вийти з-під цієї олігархічної опіки, але це дуже важко відбувається, тому що люди, які сьогодні є при керівництві держави, мають з олігархами прекрасні відносини упродовж останніх десятиліть. Можна сказати, що вони разом паски печуть. Отож важко собі уявити, як вони від одного щось будуть відгризати. Ворон ворону ока не вибере…
Тому, безперечно, має бути великий тиск громадянського суспільства. А ставку треба робити на тих людей, що не пов’язані з олігархією, які хочуть жити у цій країні і хочуть бути успішними. На нас чекає дуже складна боротьба. Звичайно ж, боляче, що через непрофесійні дії дуже багатьох людей страждає більшість населення нашої держави. Знецінення заощаджень, курс долара, який змінився у три рази, блокування коштів у банках, закриття дуже багатьох виробництв – це трагедія!
Так, звичайно, коли є війна, багато речей пробують нею пояснити. Але я переконаний, що, хочуть того чи не хочуть ті, хто зараз при владі, їх потім спитають, що до чого, і за кожне управлінське рішення потім треба буде давати відповідь. Передовсім – політичну, тому що імітація, рано чи пізно, буде зрозуміла. Але ще є відповідь перед Богом…
У будь-який важкий в історії країни період до влади приходить так звана «піна». Хочу спитати ваше, Андрію Івановичу, враження від складу теперішньої Верховної Ради.
Рівень фаховості депутатів сьогоднішньої Верховної Ради, на превеликий жаль, є недостатнім. І ми з часів Незалежності у нашій країні маємо не прогрес, а регрес. На сьогодні є спроба невеликої кількості людей відродити парламентаризм. Не факт, що достатнє число депутатів, а особливо – мажоритарників, сильно вникають у законотворчу роботу. Багато хто з них звик заробляти гроші, отож вони тільки й думають про те, як використати свій мандат для того, щоби збагатити себе, замуливши очі виборцям, щось їм там пообіцявши.
Насправді парламент має займатися законотворчою роботою, і це дуже важка праця. Я спілкуюся з колегами по «Самопомочі» і можу стверджувати, що це титанічні зусилля, які треба прикладати. Тому що кожний закон треба вичитати, опрацювати…
А для цього потрібно бути фахівцем.
Тому в парламент і мають потрапляти фахівці. Це не має бути «відстійник», це не має бути приміщення для мажорів, як це часто у нас є.
Не думаю, що теперішня Верховна Рада матиме тривале життя. І поясню, чому. Коли відбувся Майдан Гідності, був чіткий посил українців, що мають бути вибори, але вони мають відбутися за пропорційною основою і за відкритими списками. І влада могла це зробити.
Але чомусь не зробила.
А тому, що боялася великої кількості нових людей, котрі ставитимуть незручні запитання. Тому лишили стару виборчу систему, і справді до Верховної Ради потрапила критично невелика кількість людей, котрі дійсно хочуть змін у країні, але мені приємно, що вони знаються між собою. І навіть ця меншість намагається тримати більшість «в узді» – через максимальну публічність і відкритість. Хоча, звичайно, ситуація мала би бути цілком іншою.
Тому сьогодні важливо, щоби Верховна Рада прийняла законопроект про вибори стосовно пропорційної системи і відкритих списків, і це можна почати робити з виборів до органів місцевого самоврядування. Зрештою, не є таємницею, що останніми місяцями дуже багато було розмов, що ці вибори треба перенести. Позиція «Самопомочі» була однозначна: будь-яка спробу перенесення місцевих виборів у державі, а ви розумієте, що у більшості міст при владі – криміналітет, ми будемо сприймати як узурпацію влади, і наші дії будуть адекватні.
Тому, бачите, зараз різко помінялася ситуація – тепер всі говорять про те, що вибори треба проводити. Але потрібно вдосконалювати законодавство, щоби уможливити відкриті списки, щоби до влади на місцях приходили моральні люди, які мають довіру.
Треба суттєво зменшити кількість депутатів. Спитайте громадян на вулиці, кого вони знають із місцевих депутатів? Можливо, одне прізвище назвуть, і то невідомо, чи це буде прізвище депутата місцевої ради – радше Верховної. Щодо зменшення числа депутатів, то я вважаю, що їх має бути утричі менше.
Також треба зробити так, щоби їхня робота була професійною, тому що в інших країнах депутат за свою роботу отримує хай невелику, але платню.
І ще хочу сказати про таке. Закінчився термін подачі декларацій. Публічними зробили декларації депутатів ВР. Публічними зробили декларації мерів… А чи ви бачили бодай одну публічну декларацію депутатів місцевих органів влади? Тому що вони не знають, як викрутитися із ситуації з маєтками, машинами, а в декларації у них – нулі! Тому ми, львів’яни, вимагаємо, щоби всі депутати міста, області робили публічними декларації, відповідно – пояснили людям, звідки статки. Бути при владі – це відповідальність. І наша задача – вчити людей уміти контролювати владу.
Багато розмов зараз точиться довкола «Самопомочі», і чи не найбільше говорять про Семена Семенченка. Чому, Андрію Івановичу, на вашу думку, довкола нього постійно якісь скандали? То його звинувачували брати по зброї, тепер от Анастасія Приходько поширила інформацію, що Семенченко поцупив 50 тисяч доларів, котрі вона збирала в Америці для бійців АТО…
Семен Семенченко має дуже важкий життєвий шлях. Це є простий хлопець, котрий жив у Криму, котрий потім переїхав на Донбас… І голим нервом він завжди відчував несправедливість. Він був одним із перших, хто починав майдан у Донецьку, перебуваючи, фактично, у ворожому оточенні. Він пройшов увесь Київський Майдан. І коли політики дебатували, що робити, він об’єднав навколо себе друзів, створив батальйон і пішов боронити Україну – на передову.
Він, напевно, не має належної освіти, можливо, не знається на багатьох економічних питаннях. Але він є такий, як він є. І я переконаний, що все, що він робить, він робить з великим бажанням бути корисним країні в тій ситуації, яка сьогодні є.
Напевно, дуже багато людей намагатимуться його використати, бо він став певним символом. Напевно, знаєте, скільки уваги було приділено Семенченку російськими ЗМІ, які нісенітниці там були. Ви прекрасно розумієте, скільки агентури є в Україні. Тому, на мою думку, проти Семенченка всі дії сплановані. І Семенченко це розуміє. Зрештою, українці такі, як вони є – завжди є якась заздрість…
Тому я всі закиди проти Семена сприймаю дуже спокійно. Він вчиться бути депутатом, вникає у питання військової політики… І є прогрес. Те, що його будуть провокувати, і те, що він може гостро відповідати, це реалії нашого життя. Він набирає вміння бути справжнім політиком. На моє переконання, він людина, яка має розуміння, що таке честь.
Кілька років тому ви, Андрію Івановичу, говорили, що мрієте постаріти у Львові. За оцей важкий воєнний рік не змінили своїх думок стосовно старості саме у Львові? Тепер маєте свою політичну партію, крім того, ЗМІ неодноразово повідомляли про спокусливі пропозиції від владних структур… До Києва на плануєте переїжджати?
Я народився у Львові, і для мене він – одне з найулюбленіших міст світу. Тут живуть мої батьки. Тут моя Катерина, діти, друзі, колеги… Звичайно, я хочу, щоби моя старість пройшла тут, у Львові. Але я не знаю, коли настане та старість, бо хтось старий вже у 20 років, а хтось чується молодим і у 70.
Я вважаю, що треба фахово виконувати роботу на тій позиції, де ти працюєш. І тут я справді маю унікальну можливість приводити до ладу місто. Я це роблю, мені це подобається. Але мої старання є чисто прагматичними. Тому що коли ти старенький і ходиш з паличкою, хочеться, щоби дороги були рівні, щоби водичка у крані була чистесенька, щоби чітко працював громадський транспорт… Я це роблю сьогодні. Думаю, що матиму можливість з того скористатися завтра чи післязавтра.
Що є для вас, як для міського голови, найскладніше для виконання у місті? Можливо, безпека городян?
Немає неважливих моментів. Маємо дбати про родини загиблих в АТО і про родини тих, чиї сини чи батьки воюють. Також важливим є питання безпеки. Розуміємо, що агресор не бомбардуватиме Львів, а влаштовуватиме диверсії, використовуючи активність і гіперактивність деяких наших діячів. Напередодні місцевих виборів матимемо багато постановочних шоу, режисура яких матиме на меті дестабілізувати ситуацію у Львові. Багато чого треба зробити по господарці, бо місто не стає молодшим. Роботи дуже багато, і для мене важливе все.
Але найважливіше – єдність громади, бо це є основа основ. Мені важливо, щоби люди отримували інформацію із перших вуст. Тому я багато часу витрачаю на спілкування з людьми. Знаю: якщо я цього не зроблю, це зроблять наші опоненти.
Пропоную відійти від розмови про роботу і трохи поговорити про справи сімейні. Де плануєте цього року відпочивати?
Відверто кажучи, не знаю. Коли ми поїхали минулого року на кілька днів у Закарпаття, негідники обстріляли наш будинок. Коли взимку поїхали покататися на лижах, повторилося приблизно те саме.
Чи щось вже з’ясовано по цих фактах?
Мені розповідають про сотні томів, але я поки що кінцевого результату не бачу… Отож, стосовно відпочинку, ми вже, чесно кажучи, боїмося виїжджати з дому. Та й не час зараз відпочивати… Діти на канікули, напевно, поїдуть до бабці, до дідуся на село. Мені постійно треба бути на місці. В Катерини теж роботи багато. Тому…
У вас п’ятеро синів. Скільки років старшому і найменшому?
Має виповнитися тринадцять і чотири.
Маєте трьох школярів? Як вчаться?
О-о-о-о… Катерина має дуже тверде здоров’я. В кожного з хлопців свій характер, свій гонор. Дуже часто вони свою енергію тратять на те, щоби пояснити, чому не хочуть, чому не можуть, чому не будуть, ніж просто вивчити. Оцінки приносять не перфектні. Але може бути.
Хто найактивніший?
Найменший. Всіма командує, не бачить жодних перепон і відстоює свою позицію з кулаками.
Можливо, ще щось хотіли сказати, Андрію Івановичу, на завершення розмови?
Я ніколи не був спікером «заради говорити». Якщо є проблема, озвучую свою думку. Я більше мовчун. Дуже комфортно себе почуваю, коли є можливість подумати, щось почитати… Але, чесно кажучи, часу на це дуже мало... Ми всі хочемо реформ, змін на краще. А чи зробили ми ці зміни у собі? У своїй сім’ї, родині, в своєму будинку, біля будинку? Чи ми навели лад? Скільки дерев посадили? Можливо, звучить банально, але про це завжди треба пам’ятати. Тому я звертаюся до всіх з великим проханням мати повагу один до одного, мати повагу до себе.
Фото Юрія Дячишина